12

Наступного ранку повітря пахло свіжістю після нічного дощу. Саша прокинулася раніше, ніж зазвичай. Сон не був міцним — у голові крутилися думки про вчорашню розмову. Попереду чекало щось нове, незнайоме й трохи страшне.
Рита постукала в двері й весело вигукнула:
— Вставай, сонько! Сьогодні у нас важливий день. Ми йдемо за обновками!
Саша зітхнула, всміхнувшись самій собі. Давненько вона не чула такого безтурботного тону, який нагадував ранки дитинства, коли мама будила її до школи.
Вона встала з ліжка, відсунула фіранку й на мить завмерла біля вікна: сіре небо, калюжі на подвір’ї та запах кави з кухні створювали відчуття початку чогось нового.
Саша відчинила двері. Перед нею стояла Рита ще у домашній майці і легких штанах .
—Добрий ранок.- сказала дівчина позіхнувши.
—Добрий.- посміхнулася Рита.- Ти готова?
—До чого?
—До нових пригод.- відповіла та.- Сьогодні ми їдемо на шопінг. За обновками.
Саша здивовано кліпнула очима.
— Шопінг? — перепитала вона, ніби слово звучало чужо.
— Ага, — кивнула Рита й заклала пасмо волосся за вухо. — Ти ж сама казала, що в тебе немає нормального одягу. От ми це й виправимо.
Саша трохи знітилася, схиливши голову.
— Але ж… це зайві витрати. Я не хочу вам створювати клопоти.
Рита махнула рукою.
— Я сама цього хочу. І, до речі, новий одяг — це не тільки про зовнішність. Це про відчуття, розумієш? Ти наче отримуєш нову шкіру, нове «я».
Дівчина несміливо посміхнулася. У серці ворухнулося щось давно забуте — легке передчуття радості.
— Ну гаразд, — тихо погодилася вона. — Хоча попереджаю: я жахливий покупець.
— Тим цікавіше! — Рита розсміялася і дружньо підморгнула.— Одягайся швидше, бо я тебе і в піжамі в торговий центр потягну.
Саша тихо хмикнула, вперше за довгий час відчувши справжню, а не вимушену усмішку.
— Ну все. Я тебе чекаю на кухні. Щось перекусимо і в дорогу, — сказала Рита, підморгнувши.
Саша кивнула й повільно зачинивши двері за подругою, відчуваючи легкий внутрішній сумнів: «А можливо це все таки неправильно?» Але поруч із цим прокидалося й невелике передчуття — новий день, нові можливості, і навіть маленькі пригоди здавалися важливими.
Вона швидко переодяглася в простий, але охайний одяг, зібрала волосся у хвіст і повільно попрямувала на кухню. Рита вже розставила на столі бутерброди та налила каву. Вона вже була одягнена у одяг для виходу.
— Готова? — запитала вона, посміхаючись.
— Так, — тихо промовила Саша, відчуваючи, що ця проста ранкова рутина вже сама по собі приносить відчуття нового початку.
Саша сіла за стіл, взяла бутерброд і зробила кілька обережних ковтків кави.
— Добре, що ми рано встали, — тихо сказала вона, поглянувши на вікно. Дощ минув, і на вулиці світив ранковий промінь сонця.
— Дякую, що розбудила мене, — додала вона, трохи усміхаючись.
— Завжди рада, — відповіла Рита, підморгнувши. — А тепер снідаємо і вперед — нові пригоди чекають!
Саша відчула, як легке хвилювання змішується з передчуттям чогось нового. Вперше за довгий час ранок не здавався тяжким і похмурим.
Після сніданку вони обережно вийшли з квартири, зачинивши двері за собою. Рита повела Сашу до машини, і дівчина злегка напружилася — раптово відчувалося, що новий день справді починається.
У машині Рита ввімкнула легку музику, а Саша, дивлячись у вікно, спостерігала, як відблиски сонця грають на мокрій бруківці. Місто здавалося іншим, свіжим і трохи чарівним.
— Ти трохи хвилюєшся, правда? — помітила Рита.
Саша кивнула:
— Так… я ніколи сама не обирала одяг для роботи. І ще мене трохи лякає думка, що я можу щось не так зробити. Та і взагалі я рідко купую собі щось нове. І мене це влаштувало.
— Не переймайся, — заспокоїла Рита. — Сьогодні ти просто дивишся, пробуєш. А я допоможу тобі з вибором. Все буде добре.
Саша глибоко вдихнула, намагаючись прогнати тривогу.
— Добре… — тихо промовила вона, злегка посміхаючись.
Коли вони під’їхали до торгового центру, яскраві вітрини і шум покупців трохи розгубили її. Вітрини сяяли кольорами, реклама і вивіски майоріли скрізь, а запах свіжого хліба та кави з маленьких кіосків додавав атмосфери свята.
— Оце й воно, — прошепотіла Рита, посміхаючись. — Готова поринути у світ моди?
Саша кинула короткий погляд на Риту, відчуваючи, що сьогодні починається щось нове — маленький крок назустріч собі, який може змінити багато.
Вони зайшли до магазину, і Саша одразу відчула, як її трохи захоплює паніка. Яскраве світло, дзеркала скрізь, а полички просто ломляться від одягу.
— Давай спокійно, — заспокоїла Рита. — Ми просто дивимося, пробуємо, а потім оберемо, що підійде.
Саша нервово поправила волосся і взялася за першу під руку блузку. Вона розглядала тканину, колір і фасон, а потім нерішуче спитала:
— А ти правда думаєш, що мені це підійде?
Рита підморгнула:
— Звісно! Але навіть якщо щось не підійде, не біда. Мода — це ще й експеримент.
Першу примірку Саша зустріла з легким сміхом. Із дзеркала дивилася дівчина, яка виглядала зовсім інакше, ніж та, що залишила дім вранці. Трохи надто яскравий колір, незвичний фасон — і Саша не втрималася від сміху над собою.
— Може, це трохи занадто? — запитала вона, розводячи руками.
— Може! — засміялася у відповідь Рита. — А може, це ідеально для твоєї нової «шкіри».
З кожним наступним комплектом Саша ставала все впевненішою, а її сміх лунав у магазині все вільніше. Незручність і хвилювання поступово відступали, залишаючи місце маленькій радості — відчуттю, що вона здатна пробувати нове й навіть насолоджуватися цим.
— А це? — Саша підняла перед собою яскраву сукню з веселим принтом, тримаючи її трохи невпевнено.
Рита розгледіла сукню й розсміялася:
— О, це точно твій стиль! Я бачу, як вона може підкреслити твою індивідуальність. 
Вона замовкла на мить і додала вже більш серйозним тоном:
— Але нам потрібно ще щось у діловому стилі. Все-таки ти будеш працювати в готелі.
Саша зітхнула, ще раз глянувши на строкатий візерунок. Усередині ворухнулося бажання лишити собі шматочок цієї яскравості — немов доказ того, що вона може бути іншою.
Вона повісила яскраву сукню назад на вішак, і вони з Ритою рушили далі між рядами. Цього разу Рита зупинилася біля стійки з класичними блузками й спідницями.
— Ось, поглянь, — сказала вона, витягнувши білу блузку зі стриманим вирізом. — Просто, але елегантно. А разом із цією спідницею до колін вийде чудовий комплект.
Саша взяла речі в руки, торкнулася тканини й тихо промовила:
— Виглядає… доросло. Наче не я.
— Саме тому й варто приміряти, — підбадьорила її Рита. — Ти ж тепер на новому етапі.
У примірочній Саша довго дивилася на себе в дзеркало. Біла блузка робила її образ світлішим, а стримана спідниця несподівано підкреслювала стрункість. Вона повернулася трохи вбік і ледь усміхнулася.
Рита відсунула шторку й засяяла:
— Оце вже схоже на майбутню співробітницю готелю!
Саша тихо засміялася:
— Мені навіть подобається… Хоча відчуваю себе трохи «не своєю».
— Це нормально, — сказала Рита, — новий одяг завжди спершу здається чужим. А потім він стає твоїм.
Саша ще трохи поверталася перед дзеркалом у строгому комплекті, потім неохоче зняла його й вийшла з примірочної.
— Гаразд, хай буде цей варіант, — сказала вона, складаючи блузку й спідницю рівненько. — Сукня гарна, але вона не для роботи.
Рита лише хитро усміхнулася й кивнула, ніби погоджуючись. Та коли Саша повернулася до примірочної, аби перевдягнутися у свій одяг, Рита швидко зняла з вішалки ту яскраву сукню з веселим принтом і непомітно додала її до купки речей, що вони мали брати.
На касі Рита вже дістала гаманець, Саша раптом помітила серед речей знайому яскраву сукню. Вона здивовано зупинилася:
— Рито… ми ж домовилися брати тільки робочий одяг.
Подруга хитро всміхнулася:
— А цю я беру для тебе. Вона — не для роботи. Вона для тебе.
Саша розгублено торкнулася пакета з сукнею. Усередині щось защеміло — давно забуте відчуття, ніби про неї подбали не тому, що треба, а просто щоб зробити приємне. Вона не пам’ятала, коли востаннє дозволяла собі таку «розкіш» — мати річ лише для себе, а не для ролей чи обов’язків.
Її усмішка стала м’якою, майже дитячою.
— Дякую, — прошепотіла вона, і це слово прозвучало глибше, ніж проста вдячність.
Рита лише підморгнула:
— От побачиш, ця сукня ще стане тобі в пригоді.
С пакунками в руках вони вийшли на вулицю. Сонце вже повністю виглянуло з-за хмар, краплі дощу ще блищали на бруківці. Саша глибоко вдихнула, відчуваючи тепле повітря на обличчі. Усередині щось розпливалося приємним теплом, і навіть маленький страх перед новими початками трохи відступив.
— От і все,- сказала Рита, усміхаючись. — Новий одяг, нові пригоди.
Саша посміхнулася у відповідь, відчуваючи, як у грудях розливається легке хвилювання й радість. Вперше за довгий час вона дозволила собі просто бути собою, без очікувань, правил і страху помилитися.
—Гаразд, — сказала тихо вона. — Тепер я готова.
Рита підморгнула і повела її до машини, несучи пакунки. Вулиці здавалися яскравішими, а знайомі й водночас нові обличчя на тротуарах навіювали відчуття, що цей день може стати особливим.
— Готова до шопінгу? — запитала Рита, сідаючи за кермо.
Саша підняла брови:
— Це не все? — здивовано запитала вона, дивлячись на Риту.
Рита засміялася, трохи хитро підморгнувши:
— Звісно, що ні! Сьогодні ми не просто купуємо одяг. Сьогодні ми шукаємо твоє нове «я». І це ще лише початок.
Саша злегка розсміялася, відчуваючи, як хвилювання змішується з передчуттям пригоди. Вона влаштувалася на сидінні, міцно тримаючи пакунки, відчуваючи, що це ще не остання пригода на сьогодні.
— І куди ми зараз їдемо? — поцікавилася Саша, вигнувши брову й спостерігаючи за дорогою.
Подруга знизила плечима:
-Ще в один магазинчик а потім кудись заїдемо пообідати...
Саша трохи насупилася:
— І що саме ми будемо там робити?
— Де саме? — перепитала Рита, не відволікаючись від дороги.
— У тому магазині, — відповіла Саша.
— Те що завжди: дивитися, обирати, приміряти, — усміхнулася Рита.
За кілька хвилин вони зупинилися біля маленького магазину. Він здавався Саші знайомим, ніби вона колись вже проходила повз нього, але тепер усе виглядало по-новому. Вітрина блищала чистотою, а всередині — акуратно розкладений одяг і легке світло, що створювало відчуття затишку.
— Здається, ми вдома, — тихо пробурмотіла Саша, посміхаючись Риті.
—Ходимо.
Ми зайшли всередину, і Саша відразу відчула легку паніку: світло, дзеркала та полички, завалені одягом, здавалися майже нездоланними.
Поки́ вона розглядала все навколо біля прилавка з‘явилась жінка похилого віку.
— Ласкаво просимо, — лагідно промовив голос, і Саша обернулася. Серце застигло: перед нею стояла знайома постать, і вона ледве стримувала сльози.
— Тетя Зіна… — прошепотіла дівчина, відчуваючи, як давно забуті спогади нахлинули одночасно з теплом і хвилюванням.
Саша відчула, як серце стискається від несподіваного знайомого обличчя. Тетя Зіна, тепла і усміхнена, була тією самою сусідкою, з якою вони раніше жили, коли Саша ще була дитиною.
— Ох, Сашенько, — лагідно промовила жінка, — я й не сподівалася зустріти тебе тут! Так давно тебе не бачила!
Саша трохи розгублено посміхнулася: спогади про дитинство, про наш маленький дім і тихі вечори з сусідкою, нахлинули одночасно з теплом і хвилюванням.
— Тетя Зіно… я… — ледве вимовила вона, відчуваючи, як давно забуті емоції переповнюють її.
— Не соромся, — підхопила жінка, обіймаючи Сашу. — Ти вже така доросла, а я все пам’ятаю, як ти маленькою перелазила через паркан до нас, до мого Ігорка і сміялася.
Саша відчула, як у грудях розлилося тепло. Усвідомлення, що старі знайомі, навіть випадково зустрінуті, можуть приносити радість і спокій, було дивним і приємним одночасно.
— Я так давно тебе не бачила, — тихо додала Тетя Зіна, відпускаючи обійми, але все ще тримаючи Сашину руку. — Не можу повірити... Така красуня.
Дівчина поглянула на Ри́ту. Вона ледве сама не плакала від такої моєї зустрічі з тіткою Зіною. І задумалась на мить чи́ справді ця зустріч є випадковою.
— Ох, як час швидко летить, — похитала головою жінка, усміхаючись крізь легку ностальгію. — Ще зовсім недавно ти бігала тут маленькою, а зараз уже така доросла.
Саша трохи засміялася, відчуваючи, як тепло і спогади наповнюють її серце. Навколо магазину, дзеркал і кольорового одягу все здавалося знайомим і водночас новим — місце, де дитинство і теперішнє перепліталися.
— Так, час летить дуже швидко, — тихо промовила Саша, поглядаючи на Риту.
— Як ви, тьотю? — несміливо спитала Саша, вдивляючись у знайоме обличчя.
— Та нічого, доню, потихеньку, — відповіла жінка лагідно. — Справи свої роблю, магазин допомагає не нудьгувати. А головне — люди заходять, є з ким словом перекинутися.
Вона ще раз уважно глянула на Сашу, ніби хотіла впевнитися, що це справді вона:
— А ти як? Як життя?
Дівчина якусь мить мовчала але потім невпевнено кивнула:
-Так само. Потихеньку.
-Тітко Зіно, у мене виникла ідея!- раптово сказала Рита. -Чи ми можемо щось подивитися з одягу а потім запросити Вас разом з нами десь пообідати. Ми якраз збиралися. Звісно якщо Ви не про́ти.
-Залюбки.- посміхнулася Зміна.- Весь асортимент одягу в вашому розпорядженні.
Саша з подивом і теплом поглянула на Риту — їй і на думку не спало запросити тітку Зіну, але ця ідея здалася несподівано правильною.
— От і добре, — лагідно додала жінка. — Спершу виберемо щось гарне для вас, а потім і справді можна посидіти, побалакати, згадати минуле.
Рита ледь підморгнула Саші:
— Домовилися. А зараз, тітко Зіно, допоможіть нам — у вас, певно, кращий смак, ніж у всіх цих манекенів разом узятих.
Жінка тихо засміялася, поправила хустинку на плечах і рушила до вішаків:
— Ну що ж, дівчатка, тоді дивимось. У мене тут є кілька речей, які вам точно підійдуть.
Саша відчула, як хвилювання відступає. Замість цього приходило щось інше — затишок і дивна впевненість, ніби вона повернула шматочок свого минулого, який довго був загублений.
Тітка Зіна неквапливо перебирала вішаки, раз по раз зупиняючись на окремих речах. Її рухи були уважні й спокійні, у кожному жесті відчувалася турбота.
-Що саме вас цікавить?- спитала жінка 
Саша тільки знизила плечима поглянувши на подругу:
-Не знаю.
— Блузка й спідниця у вас уже є? — уточнила тітка Зіна, уважно дивлячись на дівчат.
— Є, — кивнула Рита. — Тепер треба щось накинути на плечі. Зараз усе ж жовтень, скоро й листопад. І ще якесь взуття, зручне, але акуратне.
— Ага, розумію, — лагідно мовила жінка й покрутивши кілька вішаків. Її руки впевнено ковзали по тканині, зупиняючись на теплих жакетах і кардиганах. — Ось, погляньте. Це не надто офіційно, але виглядає пристойно й зігріє, якщо надворі стане холодно.
Саша торкнулася м’якої тканини й несміливо всміхнулася:
— Гарний колір... не дуже яскравий, але й не похмурий.
— Тобі личить, — сказала Рита впевнено. — Бери.
Саша хотіла ще щось заперечити, але зустріла теплий погляд тітки Зіни й замовкла. Всередині наче зароджувалося відчуття, що про неї дбають одразу з двох боків.
Коли з жакетом визначилися, тітка Зіна кивнула на полицю збоку:
— А взуття он там, подивіться. У нас є кілька моделей, зручних для роботи.
Саша підійшла ближче й відчула, як хвиля нерішучості знову накрила її. На полицях акуратно стояли туфлі на невисоких підборах, балетки та навіть кілька пар стильних черевиків.
— Рито, навіщо мені стільки одягу? — буркнула вона, скоса поглянувши на подругу. — Я ж усе одно буду в уніформі.
Рита хитро всміхнулася:
— По-перше, не завжди ти будеш у формі. А по-друге, відчуття власної впевненості починається з дрібниць. Навіть із того, в яких туфлях ти йдеш на роботу.
Тітка Зіна підняла одну пару — елегантні чорні туфельки на стійкому каблучку:
— Оці спробуй. Вони й гарні, і дуже зручні.
Саша взяла їх у руки, ніби боялася зіпсувати, і приміряла. Дзеркало відбило її силует — цей простий жакет і ці туфлі. Вона виглядала… зовсім не як «гостя», а як молода жінка, готова вийти у світ. Якби ще під це одягнути куплену нами спідницю, то було б взагалі. Вау.
— Як відчуття? — спитала тітка Зіна.
Саша трохи поворушила ногою, тоді зробила кілька кроків.
— Зручно, — здивовано відповіла вона. — Дуже зручно.
Рита задоволено кивнула:
— Беремо.
Саша швидко склала охайно жакет, зняла туфлі і передала їх Ри́ти.
-Скільки ми повинні за все це?- спитала Рита відкриваючи гаманець.
Жінка посміхнулася:
-Не скільки. Це подарунок.
Саша що взувала свої дещо потерти кросівки розгублено поглянула на жінку.
Рита похитав головою:
—Ні, тьотю, так не можна. Ми́ не можемо так. Ви врешті решт замовляли́ цей товар.
-Рита правду каже, тьотю.- підхопила Саша.
—Вважай, що це мій подарунок на твій день народження.- хитро підморгнула жінка.
Саша розгублено моргнула, дивлячись на туфлі та пакет з жакетом. Усередині щось тепло защеміло, і вона ледве змогла вимовити:
— Дякую…
Рита здивовано глянула на мене і спитала звертаючись до тітки:
— У неї що скоро день народження?
—Аякже. Двадцять восьмого листопада. Я не забула.
Саша похитала головою уникаючи погляду Рити відчуваючи, як щось щемить у грудях і звернулась до тітки щоб змінити тему:
-Тітко Зіно, Ви тут збирайтеся, а я почекаю Вас ззовні.- сказала дівчина взявши пакунок і попрямувала на вихід.
Жінка усміхнулася й кивнула:
— Добре, доню, я швидко.
Саша вийшла на вулицю, глибоко вдихнула свіже повітря і посміхнувшись ледве не заплакала. Пакунок у руках нагадував їй, що іноді навіть невеликі жести здатні зігріти серце і додати сміливості для нових починань. І тим самим водночас і засмутити. Вона присіла на лавку поруч із входом, спостерігаючи, як тінь тітки Зіни повільно рухається всередині магазину, і відчула дивне, але приємне тепло — ніби хтось тихо підтримував її, навіть на відстані.
Першою з'явилася надворі Рита́. Вона присі́ла поруч спокійно поклавши руку на пакунок Саші, ніби намагаючись передати їй свою підтримку.
— Все гаразд? — тихо запитала Рита, спостерігаючи за тим, як Саша ще трохи розгублено тримала пакет.
Саша кивнула, обережно посміхаючись:
— Так… просто… це якесь… тепло всередині. Тітка, цей подарунок...Ніби мене хтось зрозумів і підтримав.
— Чому ти мені не сказала, що у тебе скоро день народження?
— А навіщо? Цього року мені не до свята.- сказала дівчина. У її очах з'явились сльози.
Рита м’яко стиснула її плече, дивлячись уважно й тепліше, ніж будь-коли:
— Не до свята? — перепитала вона. — Саша, іноді саме тоді, коли здається, що нема сил і причин святкувати… і потрібно знайти їх. Бо день народження — це не лише дата. Це нагадування, що ти тут, що ти йдеш уперед, що ти важлива.
Саша опустила погляд, пальцями трохи стиснувши ручку пакета. Сльози вже стояли на віях і вона тихо промовила ледве не закричавши:
-У мене рак. Рак. Розумієш? Я вся зруйнована. Сил нема. Думаєш мені до свята?
Рита завмерла. Її рука, яка й досі лежала на плечі Саші, не здригнулася — вона лише міцніше стиснула подругу, ніби хотіла втримати її від падіння. Очі наповнились болем, але голос залишився тихим і твердим:
— Чую, — промовила вона. — І розумію, що це важко… невимовно важко. Але, Саша, це не кінець. Ти не зруйнована. Ти жива. І ти борешся.
Саша різко відвела погляд, намагаючись приховати сльози, але її плечі тремтіли.
— Я не борюся… Я просто існую, — прошепотіла вона. — А все всередині ніби розсипалося на друзки.
Рита не відпустила. Вона трохи нахилилася ближче, щоб Саша почула кожне слово:
— Ти можеш думати, що всередині руїна. Але я бачу інше. Я бачу людину, яка сміється, коли приміряє сукню. Я бачу дівчину, яка все одно йде вперед, навіть коли страшно. І я бачу подругу, яку люблю і не залишу.
Саша здригнулася від цих слів, її дихання стало уривчастим. Вона закусила губу, намагаючись зупинити сльози, та вони самі покотилися щоками.
Рита витерла одну з них тильною стороною долоні й тихо додала:
— Ти маєш право на життя. І на свято теж. Навіть у найтемніші часи.
— Навіть якщо воно стане останнім?- спитала Саша заглянувши в очі подруги.
Рита завмерла, наче ці слова вдарили її в саме серце. Але вона не відвела погляду — навпаки, зустріла очі Саші так міцно, що в них можна було знайти опору.
— Навіть тоді, — тихо, але твердо сказала вона. — Бо кожен день — це подарунок. І якщо він може бути останнім, то тим більше треба прожити його так, щоб відчувати, що ти справді жила, а не лише існувала.
Саша судомно зітхнула, її пальці стисли ручку пакета так сильно, що кісточки побіліли.
-Можливо мені варто́ навчитися жити сьогоднішнім днем і не думати про те що буде завтра? Можливо так буде легше.
Рита м’яко усміхнулася, ніби вперше почула в словах Саші той самий проблиск, на який так чекала:
— Саме так, — прошепотіла вона. — Жити сьогоднішнім днем — це не втеча, Сашо. Це сила. Бо завтра все одно прийде, але воно ще не настало. А сьогодні — уже твоє.
Саша задумливо кивнула, ковтаючи клубок у горлі. Вперше за довгий час їй здалося, що це справді можливо: просто дозволити собі бути тут і тепер.
— І… це не означає, що ти сама, — додала Рита, легенько стиснувши її руку. — Якщо ти колись відчуєш, що сьогодні надто важке, я буду поруч, аби поділити його з тобою.
Тітка Зіна, що стояла поруч з сумочкою в руках, слухала їхню розмову з тією мудрою тишею, яку можуть мати лише люди, що бачили в житті багато. Як довго вона тут стоїть дівчата не знали. Коли її нарешті помітили тітка посміхнулася й сказала:
— Життя завжди вчить нас саме цього, доню: не відкладати любов, добро і маленькі радості на потім. Бо потім може й не бути.
Саша піднялася з лавки так різко, що пакунок ледь не вислизнув із рук. Вона зупинилася на мить, зітхнула й спробувала приховати хвилювання легкою усмішкою.
— Ви маєте рацію, тітко Зіно, — сказала вона тихо. — Я надто довго все відкладала…
Рита також встала, відчуваючи, що Саша потребує руху, зміни, хоч чогось простого, аби не захлинутися власними думками.
— Ходімо, — м’яко мовила вона. — Ми ж обіцяли собі пообідати разом.
Тітка Зіна поправила хустку на плечах і знову повернулася до дверей, її кроки були неквапні, але впевнені.
— Я тільки зачиню магазин, — сказала вона. — І їду з вами.
Саша глянула на Риту, і вперше за довгий час у її погляді промайнуло щось схоже на легку радість: відчуття, що вони й справді рушають кудись удвох — тепер навіть утрьох.Вони втрьох сіли в машину: Рита за кермо, Саша поруч, а тітка Зіна — на заднє сидіння, акуратно поставивши пакети біля себе. Усередині панувала тиха, але тепла атмосфера.
Машина плавно котилася вулицями, доки вони не зупинилися біля невеликого ресторанчика з дерев’яною вивіскою й квітами у вікнах. Усередині було затишно: запах свіжої випічки та тушкованих овочів відразу огорнув теплом.
— Ось тут і пообідаємо, — сказала Рита, виходячи з машини й допомагаючи тітці Зіні.
Вони зайшли всередину й зайняли столик біля вікна. Офіціант приніс меню, і кожен почав переглядати сторінки.
— Я візьму борщ і вареники, — одразу вирішила тітка Зіна, усміхаючись. — Класика ніколи не підводить.
— А я, мабуть, спробую щось легше… салат і куряче філе, — задумливо промовила Саша, хоча в голосі звучала певна невпевненість.
Рита підморгнула:
— А я замовлю все найсмачніше й поділюся з вами. Так завжди веселіше.
Вони зробили замовлення, і коли офіціант пішов, у повітрі зависла тепла пауза. Саша трохи розслабила плечі, обвела поглядом знайомі й водночас нові для неї деталі: мерехтіння свічок, легкий гомін інших відвідувачів, запах свіжого хліба.
Цей обід здавався чимось більшим, ніж просто їжа. Він був схожий на маленьке свято — теплий острівець у морі тривог.
-Ти справді працюватимеш в готелі?- спитала тітка Зіна чекаючи на своє замовлення. Тим часом як моє і Рити вже стояло на столі перед нами.
— Ну так. Хоча це не надовго, — відповіла Саша, опустивши очі на тарілку.
Тітка Зіна уважно глянула на неї поверх окулярів:
— Знаєш, іноді навіть тимчасова справа може стати важливою. Не через саму роботу, а через те, що вона тобі дає.
Рита підтримала:
— Ти навчишся чомусь новому, заведеш знайомства… та й сам факт, що ти погодилась, — це вже великий крок.
Саша невпевнено усміхнулася, відламуючи шматочок хліба.
— Можливо… просто я ще не звикла думати про це як про шанс. Мені здається, що це радше вимушений крок.
— А інколи саме вимушені кроки приводять нас туди, куди самі б ніколи не наважилися піти, — сказала тітка Зіна і тепло поклала свою руку на Сашину.
Раптом до нашого столику піддішов офіціант. Він при́ніс маленький глечик борщу і тарілку вареників для тьоті Зіни.
Саша уважно спостерігала, як тітка Зіна бере ложку й обережно пробує борщ. Усередині щось розпливалося теплом — не тільки від їжі, а від того спокою й затишку, який відчувала поруч із старою знайомою.
-Смачний.- заявила та.
Саша невпевнено кивнула, дивлячись на тітку Зіну, і тихо промовила:
— Так, здається… це справді смачно.
Деякий час ми їли мовчки, насолоджуючись ароматами страв і теплою атмосферою. Саша, відчуваючи незвичний спокій, повільно розслабляла плечі, а погляд її то й оберталися на Риту, то на тітку Зіну.
— Знаєш, Сашо, — раптом сказала Рита, нахилившись трохи ближче, — я рада, що ти погодилася на цю маленьку пригоду. Не все в житті можна планувати, але інколи такі несподівані моменти стають найціннішими.
Саша тихо усміхнулася, ковтаючи клубок у горлі:
— Мабуть… ти права. Мені просто треба трохи часу, щоб звикнути.
Тьотя Зіна смакуючи борщем поглянула на нас і невпевнено промовила:
—Саш, чи можна у тебе щось спитаю?
Саша підняла голову, трохи здивована:
— Звісно, тітко Зіно, питайте.
-Я почула вашу розмову тільки наприкінці. Пробач якщо це не доречно буде. Чому ти, дитино, у такому стані?
Саша опустила очі на тарілку, пальці невпевнено обвели край чашки з чаєм. Вона хотіла відкласти відповіді, відштовхнути питання, але відчуття щирості і турботи, що лунало в голосі тітки Зіни, не давало змоги ухилитися.
— Це… — почала вона тихо, ковтаючи клубок у горлі, — це складно пояснити. У мене… рак.
Слова важко зірвалися з губ, а погляд Саші знову впав на тарілку. Серце билося прискорено, у грудях стискалося від страху й сорому.
—Лейкемія. Мабуть Ви пам'ятаєте що вона була і моєї мами.- промовила вона гірко посміхнувшись.
Тітка Зіна завмерла з ложкою в руці. Її обличчя стало серйозним, у погляді з’явився сум і співчуття. Вона повільно поставила ложку на тарілку й нахилилася трохи ближче до Саші.
— Так, доню, я пам’ятаю… — сказала вона м’яко, з ледь тремтячим голосом. — Твою маму я дуже добре знала. Деякий час поки твій батько був на роботі ми майже кожного вечора проводили час разом. Лише за кілька днів до її смерті ми вже не зібрались. Вона сказала що трохи знедужає і хоче трохи відпочити, побути разом з дітьми. Саш, твоя мама була сильною жінкою. Дуже сильною. І ти теж така.
-Але вона померла...
Саша вимовила ці слова майже пошепки, ніби боялася почути власний голос. У горлі стало сухо, сльози запекли очі.
Тітка Зіна глибоко вдихнула, її пальці м’яко торкнулися руки Саші.
— Так, доню, вона померла, — сказала жінка повільно, з теплом у голосі. — Але не забувай: вона жила так, що залишила по собі любов. Любов, яка й досі в тобі, у твоїх спогадах, у твоїй силі. І ця любов не помирає.
Дівчина глибоко вдихнула а тітка задала питання яке я найбільше не хотіла почути. Про це ми навіть з Ритою не говорили.
-Яка стадія?- спитала жінка.
—Підозра на третю...
Тиша впала на кілька секунд. Саші здалося, що навіть шум у залі ресторану стих. Лише серце билося десь у скронях.
Тітка Зіна не відвела очей, у її погляді не було ані жалю, ані страху — тільки щирий біль і турбота. Вона стиснула Сашину руку міцніше, ніж раніше.
— Це важко… — нарешті сказала вона. — Але це ще не вирок. Третя стадія — це не кінець. Це виклик. І боротися можна.
Рита, яка досі мовчала, різко зітхнула й теж втрутилася:
— Сашо, ти ж знаєш, медицина не стоїть на місці. Є методи, є шанси. І я буду поруч, щоби ти їх використала.
Саша спробувала посміхнутися але вийшло якось криво.
— Тато знає?- спитала жінка.
Саша невпевнено кивнула головою, ледве стримуючи сльози:
— Так… хоч можливо і випадково. Я не знала як про це йому сказати. Він і так усе життя носить цей біль через маму. Я не хочу, щоб він знову проходив через це… через мене.
Тітка Зіна зітхнула, її погляд став ще теплішим, але й водночас глибоко сумним. Вона на мить замовкла, ніби підбираючи слова, щоб не зранити, а підтримати.
— Доню… — промовила вона тихо, — твій тато вже пройшов крізь біль. І саме тому він розуміє його ціну. Повір, найбільше, що може його зранити зараз, — це дізнатися, що ти несеш цю ношу сама, приховуючи від нього.
Саша затремтіла, опустила очі, а в горлі знову з’явився клубок.
— Але… як йому сказати? — прошепотіла вона. — Як подивитися йому в очі й вимовити це? " Тату, вибач, у мене рак." Ось так?
Тітка Зіна поклала руку Саші на плече, її погляд був м’яким, але водночас твердим:
— Не треба просити вибачення, доню, — сказала вона спокійно. — Ти не винна, що захворіла. Твоє «вибач» тільки зробить йому боляче ще більше. Бо він подумає, що ти вважаєш свою хворобу тягарем для нього. А для батька діти — це ніколи не тягар.
Рита схилилася ближче й підтримала:
— Саша, може, замість «вибач» варто сказати «мені страшно»? Бо це правда. І твій тато матиме шанс бути поруч, допомогти. Це буде чесно і для нього, і для тебе.
Саша підняла вологі очі на подругу, ковтнула й трохи хрипко промовила:
— «Мені страшно…» — повторила вона ніби для себе. — Я ніколи цього не казала. Нікому.
Тітка Зіна легенько стиснула її руку:
— От і почни з цього, доню. Повір, татові буде боляче від самої правди. Але ще більше йому болітиме від мовчання.
Саша заплющила очі, намагаючись упорядкувати думки. Усередині все ще клекотіло від страху, але вперше їй здалося, що, можливо, вона зможе зважитися. Хоча б заради того, щоб не залишати батька у темряві.
— Добре… я подумаю, як це зробити, — прошепотіла вона, витираючи сльози.
Рита ніжно обняла її за плечі:
— І коли наважишся — я буду з тобою. Якщо захочеш, навіть підтримаю в цій розмові.
Саша слабо всміхнулася крізь сльози. Їй було важко дихати, але десь глибоко в грудях народжувалося відчуття — вона більше не зовсім сама у цьому.
Вони ще трохи посиділи за столиком, насолоджуючись сирником і теплом, яке створила їхня маленька компанія. Час наче сповільнився, і Саша ловила себе на думці, що їй навіть не хочеться виходити з цього затишку.
— Знаєш, Сашо, — тихо заговорила тітка Зіна, відставивши чашку з чаєм убік, — я бачу в твоїх очах страх. Це нормально. Але я також бачу силу. І, повір, вона в тобі більша, ніж ти думаєш.
Саша здригнулася, трохи здивована такою впевненістю.
— Силу?.. — повторила вона, ніби не вірячи.
— Так, доню, силу, — м’яко усміхнулася жінка. — Не кожен здатен говорити вголос те, що ти вже сказала. Це вже крок уперед.
—Ну не знаю.- невпевнено знизила плечима дівчина.— Можливо лише поруч з вами я така, а на самоті здається що весь світ раптово впав на мене і тисне.
Рита уважно глянула на неї, нахилилася трохи ближче й твердо промовила:
— Тоді й не будь сама. Принаймні зараз. Ти ж знаєш, що я поряд. І тітка Зіна теж. Це не тягар, який ти мусиш нести одна.
Тітка Зіна лагідно кивнула, поклавши свою руку поверх Сашиної:
— Послухай, доню, навіть найсильніші люди відчувають, що світ тисне. Але сила не в тому, щоб не падати, а в тому, щоб дозволяти іншим підняти тебе, коли вже важко.
Саша глибоко вдихнула, намагаючись втамувати клубок у горлі. Вона обвела їх поглядом, і вперше за довгий час їй здалося, що поруч є дві людини, перед якими можна бути слабкою. І чомусь ця слабкість так сильно вже її не лякала.
— Я спробую… — прошепотіла вона. — Спробую дозволяти вам бути поруч.
Рита усміхнулася й підморгнула:
— Це вже звучить, як угода.
Коли ми нарешті вирішили їхати настав час для оплати за цей затишний обід. Рита покликала офіціанта і дістала гаманець. Тітка хотіла щось заперечити однак посперечатися з Ритою так не вдалося.
-Це ми запросили Вас приєднатися. Тим паче що за одяг нічого не взяли. Так не можна.- сказала Рита надувшись.
Тітка Зіна хитро посміхнулася, помітивши рішучість Рити:
— Ну гаразд, доню, — м’яко промовила вона, — якщо ви наполягаєте, то нехай буде так. Але серцем я все одно вважаю це моїм маленьким подарунком вам обом.
Саша трохи розгублено глянула на Риту, а та лише усміхнулася у відповідь і поклала гроші на стіл.
— Все під контролем, — тихо сказала Рита, підморгнувши Саші. — Сьогоднішній день — про тепло і підтримку. Решта під контролем, обіцяю.
Саша тихо кивнула, відчуваючи, як усередині щось розслабляється. Вона почала розуміти, що підтримка та турбота справді здатні знімати тягар, навіть якщо він такий тяжкий, як її страхи й хвороба.
Після оплати вони вийшли на вулицю. Поки вони затишно сиділи у ресторанчику погода знову почала диктувати свої умови. Розпочалася злива.
Саша здригнулася від перших крапель, але Рита вже посміхалася:
— Не бійтеся, — сказала вона, відчиняючи двері машини. — Трохи дощу ще додасть настрою.
Тітка Зіна сміливо переступила калюжі, а Саша аби не змокнути злегка прискорила крок. Вологе повітря освіжало обличчя, а ритм дощу на дахах і тротуарах створював дивне відчуття спокою.
У машині Рити вмикнула склоочисники і звернулась до тітки:
—Вам, назад до магазину?
Жінка зітхнула:
-Так, мені ще потрібно дещо зробити.
-Добре.- кивнула головою подруга.
Саша обережно влаштувалася на передньому сидінні, тримаючи пакуноки біля своїх ніг, і дивилася, як дощ барабанить по склу. Усередині машини панував спокій: тепле світло приборкувало сірість вулиці, а тиша, злегка порушувана ритмом склоочисників, здавалася затишною.
— Сьогоднішній день вдався, — тихо промовила Саша, ледве чутно.
— Так, — підтвердила Рита, зосереджено керуючи машиною. — І це тільки початок. Інколи навіть маленькі моменти — як обід разом, подарунки, дощ — можуть змінити настрій і навіть погляд на життя.
Тітка Зіна кивнула, усміхаючись:
— Дійсно, доню. Інколи саме несподівані дні залишають найтепліші спогади.
Машина повільно під’їхала до магазину, тітка Зіна обережно відчинила задні дверцята.
—Сашенько, доню, памятай, що ти сильні́ша ніж ти сама думаєш. І навіть якщо здається, що ти летиш до прірви дозволь рідним підхопити тебе. Не відштовхуй їх, прошу.  - сказала жінка задумавшись.— Мабуть мені треба якось заскочити до вас у гості. Ви ще ж живете в мікрорайоні Сокіл, чи не так?
Саша кивнула головою:
— Так. Авжеж заїжджайте. Завжди будемо раді.
Тітка Зіна ніжно усміхнулася, поправила сумку на плечі й вийшла під дощ. Вода дрібними краплями торкалася її сивого волосся, але вона навіть не поспішала відкрити парасольку. Лише обернулася ще раз, глянула крізь відчинені дверцята й додала:
— Я знайду час. Ти навіть не уявляєш, наскільки для мене важливо бачити тебе. Добре що ми зустрілись знову.
Машина рушила далі, а Саша проводила тітку Зіну поглядом, доки її постать не зникла за скляними дверима магазину. Усередині щось ворухнулося — тепле й болюче водночас, наче старий спогад, який несподівано ожив.
—Дякую, що подарувала мені цю зустріч з тіткою.- сказала Саша лагідно поглянувши на сво́ю подругу за кермом.
Рита на мить відвела погляд від дороги й усміхнулася:
— Це не я, Саш. Це життя так зробило. Але я рада, що все вийшло саме так.
Саша кивнула, відчуваючи, як у грудях трохи полегшало. Машина м’яко котилася вулицями, а за вікном дощ поступово вщухав, залишаючи на асфальті блискучі калюжі.
Дорога додому здавалася зовсім іншою, ніж вранці. Місто, омите дощем, виблискувало у світлі ліхтарів, а повітря було свіже, з легким запахом мокрої землі. Саша вдивлялася у краплі на склі, які зливалися в тонкі струмки, і відчувала, як у ній народжується дивний спокій.
Рита поглянула на неї збоку й тихо запитала:
— Втомилася?
Саша хитнула головою.
— Трошки… але водночас відчуваю, що в мені щось змінилося. — Вона замислилася, обережно шукаючи слова. — Наче світ все ще важкий, але я вже не сама його тягну.
Рита м’яко усміхнулася, не відводячи рук від керма.
— Бо ти й не повинна сама. Є ті, хто поруч. І ми нікуди не зникнемо.
Саша опустила очі й, щоб приховати хвилювання, зробила вигляд, що поправляє пакунок біля ніг.
— Можливо, я вперше починаю в це вірити… — прошепотіла вона.
Вона знала — завтра буде важко. Але тепер це «завтра» її вже не так лякало.