11

Саша повільно відкрила очі і відчула холодну постіль під собою. Спершу подумала, що ще спить, але навколо не було звичних стін своєї кімнати. Замість цього — слабке світло проникало крізь закриті жалюзі, а повітря пахло незнайомими квітами та пилом старої книги. Серце забилося швидше: Саша зрозуміла, що вона не вдома.
Підвівшись, Саша сіла на краю ліжка. Її ноги відчули холод дерев’яної підлоги, а руки машинально торкнулися навколишніх предметів. Вона заплющила очі, намагаючись щось пригадати. Міст. Прірва. Холод. Рита… Серце стислося від страху і провини одночасно. Що сталося після того стрибка? І чому тепер вона опинилася тут, у цій чужій кімнаті?
Раптом у двері постукали, і до кімнати увійшла Рита.
— Доброго ранку, — посміхнулася вона їй.
— Доброго... — розгублено промовила Саша.
— Як ти? — поцікавилася Рита, не зводячи з неї погляду.
Саша похитала головою:
— У першу мить після пробудження добре, а зараз... кепсько.
Рита на мить опустила очі, ніби вагаючись, що відповісти, а тоді підійшла ближче й обережно торкнулася плеча Саші.
— Це нормально. Ти пережила більше, ніж будь-хто міг би витримати.
— Так, не найкращий вчинок.- з сарказмом відповіла Саша.
Рита ледь чутно зітхнула.
— Чим швидше пригадую все тим більше мені хочеться повернутися на міст і стрибнути з нього.- прошепотіла дівчина. -Все неначе втратило сенс у цьому світі.
— Не кажи так...— тихо промовив голос поруч, тремтячий, але теплий.
—Це лише моє бажання. Не хвилюйся, другого шансу врятувати мене то́бі не подарую.- посміхнулася Саша поглянувши на Риту і піднялась з ліжка.
Її посмішка була кривою а в очах жодної жаги до життя.
-Ходімо?
Рита кивнула і теж підвелась.
-Я піду на кухню. Приготую нам щось, а ти...
— А я скористаюсь ванною й приведу себе до ладу, — промовила Саша, ховаючи погляд від Рити.
Вони майже одночасно вийшли з кімнати. Дійшовши до середини коридору, їхні шляхи розійшлися: Рита попрямувала до кухні, а Саша — у бік ванної.
Саша зачинила за собою двері ванної. Дзеркало зустріло її тьмяним відбитком — бліде обличчя, синці під очима, волосся, що сплуталося, ніби від довгого кошмару. Вона на мить уперлася долонями в холодний умивальник і заплющила очі. Усередині наче щось порожньо дзвеніло, залишаючи тільки втому й відчуття провини.
Вода зашуміла, і Саша підставила під кран руки, відчувши, як потік обпалює шкіру теплом. Цей простий рух мав би заспокоїти, але натомість викликав хвилю неспокою: у спогадах знову проступив міст, туман і та мить падіння.
— Ти мусиш триматися, — прошепотіла собі, хоча сама ж не вірила у власні слова.
Тим часом із кухні тягнувся запах обсмаженої кави. Рита метушилася тихо, але впевнено, наче прагнула створити ілюзію дому, затишку, чогось стабільного. І саме ця простота різала Сашу найсильніше: звичайне життя здавалося їй чужим, недосяжним, ніби іншою планетою.
Вона витерла обличчя рушником, кинула ще один погляд на своє відображення і вийшла з ванної. У коридорі було тихо, тільки десь за вікном пролетіла машина. Саша вдихнула і рушила до кухні, намагаючись вирішити — сказати Риті правду про свої думки чи приховати їх ще на якийсь час.
На кухні було світліше: крізь напіввідкриті жалюзі пробивався ранковий промінь, лягаючи смугами на стіл. Рита саме ставила на плиту маленьку турку, а поруч уже чекали дві чашки. Вона підняла очі на Сашу й спробувала усміхнутися, але вийшло більше втомлено, ніж тепло.
— Сідай, — тихо сказала вона.
Саша присіла на край стільця, нервово крутячись пальцями за край рукава. Запах кави змішувався з легким ароматом підсмаженого хліба — такі прості речі, що колись дарували відчуття безпеки, тепер здавалися їй майже недосяжною розкішшю.
— Дякую, — промовила вона після паузи, уникаючи погляду Рити.
— Ти нічого не мусиш казати, якщо не хочеш, — обережно почала Рита. — Але мовчати теж важко.
Саша повільно підвела очі. Відчуття було таке, ніби слова застрягли десь між горлом і серцем: вона хотіла зізнатися, як сильно їй хочеться зникнути, але боялася зруйнувати цей крихкий простір, який Рита так старанно вибудовувала довкола.
— Я… — видихнула вона й замовкла.
У цю ж мить турка на плиті зашипіла, і Рита швидко відсунула її, ніби рятуючи мить від надмірної тиші. Рита розлила каву по чашках і поставила одну перед Сашею.
— Я не знаю… — нарешті прорвалося в Саші. — Як бути далі? Як жити? Що робити?
Рита сіла навпроти й довго мовчала, дивлячись на дівчину поверх пари, що здіймалася з чашки. Потім тихо сказала:
— І не треба знати все одразу. Іноді достатньо просто зробити наступний крок. Хоч маленький.
Її голос звучав рівно, але пальці, що стискали чашку, зрадницьки тремтіли.
Саша стискнула чашку, ніби від цього можна було втримати себе від розпаду. Її голос затремтів:
— Я не хочу, щоб хтось страждав поруч зі мною. Я щовечора власними очима бачила, як мама хапається за кожен день. Кожну мить. Бачила, як тато плакав, сидячи біля неї. Я була малою, але все пам’ятаю. А знаєш, що найстрашніше? Коли лікарі кажуть: «На жаль, ми вже не можемо вам нічим допомогти. Їдьте додому і доживайте останні дні».
Вона ковтнула гарячий клубок у горлі й прошепотіла:
— І тепер я сама чую ті ж слова. Лейкемія… Їхні погляди все говорять за них. Вони бачать у мені не людину, а діагноз. Вирок.
Рита поставила свою чашку й поклала руку на її пальці.
— Саш, ти не вирок. Ти — жива. І поки ти дихаєш, є шанс боротися. Ти думаєш, що я і твої рідні дамо тобі отак просто здатися?
— Ти не розумієш… — голос Саші зірвався. — Лікування — це пекло. І ніхто не може гарантувати, що воно допоможе.
Рита стисло подивилася на неї, і в її очах з’явився той самий твердий вогник, який Саша колись бачила в найважчі ночі.
— Я розумію більше, ніж ти думаєш. Я бачу, що воно робить з людьми, — відповіла Рита тихо. — Але є різні шляхи. Ми можемо поговорити з лікарем, дізнатися про всі існуючі варіанти. Ми не мусимо стрибати в темряву без карти. У тебе є шанс. 
Раптово зазвонив мобільний телефон Рити. Вона підняла його й побачила ім’я на екрані.
— Це твій тато… — тихо сказала вона, дивлячись на Сашу.
Саша здивовано підняла брови.
— Звідки ти маєш номер телефону мого батька? — запитала вона, здивувавшись.
Рита пихнула:
— Ми врешті-решт колись були колегами, подругами. Тим паче, що ти не завжди носиш свій телефон з собою. Як і зараз.
Вона вже хотіла піднімати слухавку, як Саша вигукнула:
— Стій! Не кажи, що я тут. Прошу.
— Я лише скажу, що з тобою все добре.
— І він відразу приїде, — похмуро промовила дівчина. — Я… ще не готова.
— Ні. Я скажу, що ти поживеш у мене ще тиждень. Скажу, що тобі потрібен час. Гаразд?
— Тиждень?
— Так. Але ти маєш йому все розповісти потім.
Саша невпевнено кивнула, а Рита нарешті піднесла телефон до вуха.
— Алло? — сказала вона, намагаючись тримати голос спокійним.
З іншого боку лунало хвилююче, трохи напружене:
— Рита? Це я, батько Саші. Я телефоную бо... Саша зникла. Я не знаю що́ робити? Я знайшов її щоденник і... Я не знаю де вона може бути?
Рита зітхнула:
— Матвій Григорович… вона у безпеці, зі мною. Наразі їй потрібен час, щоб прийти до себе.
— Час? — здивовано, але з тривогою перепитав батько. — Ви маєте на увазі… вона жива?
— Так, — спокійно відповіла Рита. — Але зараз їй потрібен спокій. Я стежу за нею і буду поруч. Вона потребує ще тиждень, щоб прийти до себе. Тільки після цього вона готова поговорити з вами.
У слухавці почулось, як він полегшено зітхнув.
— Дякую… — його голос затремтів. — Я вже не знав, що й думати. У голові найгірші картини… Ви навіть не уявляєте, що для мене значить почути, що вона жива.
Рита кинула короткий погляд на Сашу. Та сиділа, згорнувшись, притискаючи чашку кави до грудей, наче то був єдиний якір у цьому світі.
— Я розумію, — м’яко відповіла Рита. — Але прошу вас, не тисніть на неї. Вона дуже вразлива зараз. Їй потрібен простір і трохи часу.
— Гаразд, — після паузи погодився батько. — Якщо ви кажете, я довірю вам. Але… передайте їй, що я тут. Завжди. І що я люблю її, навіть якщо вона забула. І цього нічого не змінить. Навіть її хвороба...
Саші здалося, що ці слова різонуть прямо в груди. Вона затулила рот долонею, аби не вирвати з себе крик чи ридання. Усе, чого вона боялася — відрази, жалю, відчуження — не прозвучало. Навпаки, у голосі батька було щось таке міцне, що розтоплювало її власну кригу.
Рита кивнула, хоча він не міг її бачити.
— Я обов’язково їй це передам, Матвію Григоровичу. Ви тримайтеся. Я з нею, обіцяю.
— Дякую, Рито, — голос чоловіка став м’якшим. — Дякую, що ви поруч.
Лінія обірвалася.
У кімнаті запанувала тиша, яку порушувало лише цокотіння годинника на стіні. Рита поклала телефон на стіл і подивилася на Сашу. Та сиділа, закривши обличчя руками. Її плечі дрібно тремтіли.
Рита обережно поклала долоню їй на спину.
— Ти чула його, правда? — прошепотіла вона. — Це не твоя хвороба говорить. Це ти сама вигадуєш, що нікому не потрібна. Але це неправда. Він любить тебе. І буде любити попри все, як справжній люблячий батько.
Саша опустила руки від обличчя. Очі були червоні, вологі, але вже без того кам’яного погляду, що переслідував її від самого ранку. Вона мовчки кивнула, ніби боялася зламатися від будь-якого слова.
— Я боюся, — нарешті видихнула вона. — Боюся, що він знову побачить мене такою… слабкою. Я не хочу, щоб він бачив мене тінню себе.
Рита стишено всміхнулася, хоч і в очах світилася тривога.
— Бути слабкою — це не соромно. Це значить, що ти жива. І що тобі потрібні ті, хто поруч. А твій тато — саме такий.
Саша притисла чашку до грудей і довго дивилася кудись у порожнечу. Потім прошепотіла:
— Можливо… я спробую. Але трохи пізніше.
— І цього достатньо, — сказала Рита. — У тебе є час. Я ж обіцяла: ще тиждень.
Наступні дні проходили повільно, майже без подій, але саме в цій простоті й ховалася сила. Кожен ранок починався з тихих ритуалів: сніданок на кухні, прогулянка двором, чай увечері. Для Саші це було більше, ніж звичайні дії — це були маленькі кроки назад до життя.
Риті довелося взяти на роботі кілька вихідних, аби не залишати Сашу саму вдома. Вона розуміла: найменша тріщина у цій тендітній рівновазі може повернути Сашу до відчаю. Тим паче, що її чоловік Віталік днями зникав на роботі — йшов з самого ранку і повертався пізно ввечері, втомлений і виснажений.
Оселя здавалась належала лише їм двом: Риті та Саші. І в цьому було щось водночас тривожне й заспокійливе. Вони мали простір для тиші, розмов і навіть мовчазних вечерь, які часом важили більше за будь-які слова.
Одного такого вечора, коли чай уже охолов у чашках, а за вікном моросив дощ, Рита запитала:
— У тебе є щось… добре, тепле, що ти згадуєш з дитинства?
Саша довго мовчала, водила пальцем по обідку чашки. Потім раптом усміхнулася — вперше щиро, майже невпевнено:
— Є. Я пам’ятаю, як тато вчив мене кататися на велосипеді. Ми їхали за місто, там була довга дорога поміж соняшниками. Я весь час падала, обдирала коліна, а він піднімав мене і казав: «Ти ж сильна, Сашко. Давай ще раз». І в якийсь момент я поїхала сама. Вітер у волоссі, сонце в очах… Я тоді відчула, що можу все.
Рита уважно слухала, дивлячись, як обличчя Саші м’яко змінюється від цієї згадки.
— Це чудовий спогад, — сказала вона тихо. — І він досі твій. Навіть зараз.
Саша замовкла, але всередині щось тепле наче ворухнулося.
— А ще у мене є купа хороших спогадів про маму… І лише один не дуже, — тихо промовила Саша.
Рита нахилилася ближче, обережно й уважно, мовлячи:
— Можеш розповісти мені про нього, якщо захочеш...
Дівчина на мить відвела погляд. Вона ще ніколи раніше не розповідала нікому про це.
Невпевнено знизивши плечима вона почала говорити:
—Мені тоді було лише десять років, а Лізі чотирнадцять. Це був ранок. Незнаю мабуть вихідний день. Ліза на моєму ліжку розчісувала моє неслухняне волосся. А потім... Пролунав несамовитий стогін з батьківської кімнати. То був стогін батька. Ліза почала плакати затуливши долонею обличчя. Я спитала у неї що сталося? Та вона лише похитала головою і сказала що вийде зараз на деякий час, а мене попросила посидіти в кімнаті... А через деякий час батько з'явився з скам'янілою сестро́ю на руках. Не знаю що тоді було з нею. Ми пішли до тітки Зіни́ . Для сестри мабуть викликали швидку. Не пам'ятаю. 
Очі дівчини наповнились гарячими слізьми, але вона швидко їх змахнула.
— Тепер… — додала вона. — Я часто у сні чую цей стогін батька. Він прокидається в мені знову й знову, наче я знову там, маленька і безсила.
Рита мовчала, лише дивилася на Сашу, і в її очах було співчуття, без слів зрозуміле. Вона повільно взяла Сашину долоню у свої, ніби намагаючись зігріти її своїм теплом.
— А коли… виносили її тіло… — у Саші перехопи́ло поди́х від сліз. — Ми́ ще ж знаходились там. У сусідки. Батько забрав нас додому лише пізно ввечері. Звісно, я тоді ще не знала, що мами більше нема. Мені потім батько сказав про це за день до її похорону і… тоді я пообіцяла собі, що ніколи не засмучу ні тата, ні сестру. Ти уяви — у десять років…
Її голос зірвався. Саша закусила губу, щоб не розридатися, та плечі зрадницьки затремтіли.
Рита стиснула її руку сильніше, нахилилася трохи ближче:
— Дитина не повинна була давати собі таку обіцянку, Саш. Ти мала право бути слабкою, плакати, злитися… ти мала право просто бути дитиною.
— Але я не була, — прошепотіла Саша, відводячи погляд. — Я мусила триматися. І тепер я вже не вмію інакше. Діти в школі з сусідських класів обзивали мене "Безмамка". Я часто на перервах зачинялась у туалеті і плакала. Іно́ді тата викликали у школу. Через конфлікти. Коли повертався додому він мене питав як мене вони обзивають. "Скажи, доню, не бійся." Казав він. Однак я лише плакала і тікала у кімнату. А батько і сестра нічого не могли зробити.
Саша на мить замовкла, наче задихнулася від власних слів. Вона провела тремтячою рукою по обличчю, витираючи сльози, які все одно просочувались крізь пальці.
— Вони сміялися з мене, кидали ці слова, — тихо додала вона. — І кожного разу, коли тато питав, я… я просто не могла вимовити. Наче в горлі клубок. Я боялася, що він теж засмутиться.
Рита мовчки дивилася на неї, і в її погляді не було ні жалю, ні осуду — лише глибоке розуміння. Вона обережно притягнула Сашу ближче й обняла за плечі.
— Саш, — прошепотіла вона, — ти мала в собі стільки болю, і весь цей час тримала його в собі. Але ти більше не мусиш. Тут тобі не треба ховатися.
Саша на секунду здригнулася, ніби хотіла вирватися, та потім уперше за довгий час дозволила собі прихилитися до Рити. Її плечі трусило від стриманих ридань, і вона шепотіла крізь сльози:
— Я так втомилася бути сильною… іноді я думаю: "Сашо, тобі вже дев'ятнадцять, а у тебе навіть ще ніколи хлопця не було". Так і у Лізки ще нікого немає, однак все таки у неї вже були стосунки. Хоч якісь. А я?
Саша на секунду замовкла, ніби сама злякалася того, що щойно зізналася. Вона схлипнула й відвернула обличчя, ховаючи його в долонях.
— Я наче застрягла десь між дитинством і дорослим життям, — прошепотіла вона. — Наче дивлюся на інших з-за скла. Вони кохають, сваряться, сміються… живуть. А я — ні. Я просто тягну свій біль і нічого більше.
Рита погладила її по руці, уважно слухаючи кожне слово. Вона чекала, не перебивала — дозволяла Саші вперше висловити все, що накопичувалося роками.
— Знаєш, Саш, — тихо сказала вона, — справжня цінність не в тому, скільки у тебе було стосунків чи досвіду. А в тому, що ти здатна відчувати і прагнути близькості. Це і є життя. І ти його ще матимеш, повір.
Саша хитнула головою, але вперше її сльози змішалися з ледь помітною посмішкою — такою крихкою, що могла зникнути будь-якої миті.
— Ти справді так думаєш?..
Рита подивилася їй просто в очі:
— Я не думаю. Я знаю.
Саша зітхнула:
— Можливо… якщо вилізу з цього болота під назвою "лейкемія".
Вона вимовила слово майже пошепки, наче воно обпікало язик. У кімнаті стало тихо, лише за вікном дощ стукав по підвіконню.
Рита не відвела погляду. Навпаки, її очі стали ще теплішими. Вона легенько стиснула Сашину руку:
— Ти не в болоті, Саш. Ти в боротьбі. І це зовсім різні речі. Болото тягне вниз, а боротьба — це коли ти ще живеш, ще чіпляєшся. І я бачу, що ти чіпляєшся.
І кохання може прийти́ несподівано, навіть якщо його не чекаєш.
Саша здивовано підвела погляд.
— Кохання? — її голос злегка затремтів. — Ти справді думаєш, що воно може… отак просто з’явитися? Коли ти хвора, зруйнована й майже нічого з себе не уявляєш?
Рита м’яко всміхнулася.
— Саме так воно й приходить. Не питає, чи ти готова, чи в ідеальному стані. Воно ламає двері, коли ти найменше цього чекаєш.
Саша мовчала, але в її очах промайнув ледь помітний вогник.
— Я не впевнена, що заслуговую на це…
— Заслуговуєш, — твердо перебила Рита. — Ти заслуговуєш на любов, незалежно від хвороби, болю чи минулого.
Саша на мить прикрила очі, слухаючи стукіт дощу. Вперше слово «любов» не здалося їй далеким і недосяжним. Воно лунало поруч — у голосі Рити, у теплі її долоні, у тихій упевненості, з якою вона вимовляла: «Заслуговуєш».
Саша обережно відкрила очі й подивилася на неї.
— А ти сама… колись відчувала це? Кохання, яке приходить зненацька?
— Так, — відповіла Рита. — Так було з Віталіком. До речі, він має ось-ось повернутися додому…
І через кілька хвилин пролунав дзвінок у двері.
— О, мабуть він. Я піду до себе, — сказала Саша, піднімаючись з-за столу.
Рита знизила плечима:
— Як хочеш.
Рита поквапилась відчинити двері, а Саша повільно попрямувала до кімнати.
— Привіт, коханий, — тихо промовила вона, злегка посміхаючись.
— Привіт… — кинув Віталік, поцілувавши Риту в губи. Він виглядав втомлено й знервовано, ніби день залишив на ньому тяжкий слід.
В очах Саші промайнула хвиля співчуття й теплоти. Вона зрозуміла, що, незважаючи на все, вони всі намагаються триматися і бути поруч один з одним.
— Щось сталося? — поцікавилася Рита. — Виглядаєш занадто змореним.
Чоловік зняв взуття і попрямував до кухні.
— На роботі пекло.
— Чому?
— Прибиральниця Ася десь впала й зламала ногу. Її забрала швидка. А Віра, та що працює в першу зміну, не може замінити її, бо у неї мала дитина. Я її розумію, але бос зводить усе зло на мені. Наче я винен у цьому.
Саша хотіла непомітно піти до своєї тимчасової кімнати, щоб не заважати їм, проте Рита, махнувши рукою, покликала її за собою.
— Йди сюди, — сказала Рита м’яко, але наполегливо.
Дівчина зітхнула й повільно пішла слідом за нею. Вона відчула, що Рита хоче не просто компанії, а того, щоб Саша була поруч у цей момент — щоб підтримати і себе, і його.
Коли вони увійшли до кухні, Віталік зупинився, помітивши їхню присутність. Його погляд став трохи м’якшим, а важкий день хоч на мить відступив, залишивши місце для домашнього тепла.
Рита і Віталік сіли за стіл поряд один від одного, а Саша примостилась збоку. Рита обережно обійняла його за плечі, притискаючи теплом і спокоєм, ніби намагаючись відбити втому дня.
Віталік закрив очі на мить і тихо зітхнув, дозволяючи собі відчути цей дотик підтримки. Саша спостерігала за ними, і всередині щось розм’якшилося. Вона відчула, що навіть у цих маленьких моментах тепла можна черпати сили.
— Дякую… — прошепотів він, не відводячи погляду від руки Рити на своїх плечах. — Це… багато для мене значить.
Саша тихо посміхнулася, відчуваючи, що і для неї цей момент важливий. У цій простій тиші, обплетеній запахом чаю і дощем за вікном, вони всі троє відчули, що разом легше переживати тяжкі дні.
— І що мені робити? — застогнав чоловік. — Як я можу знайти когось за день?
Рита обережно поклала руку йому на плече.
— Глибоко вдихни, — сказала вона спокійно. — Ми з тобою. Не треба вирішувати все самотужки.
Рита тихо присіла ближче, намагаючись підтримати атмосферу спокою.
— Можливо, просто спробуй пояснити босові ситуацію, — обережно запропонувала вона. — Він не може очікувати, що ти зробиш неможливе.
— Як це пояснити йому? — засопив Віталік. — Він мене вб’є.
— Не перебільшуй, — тихо сказала Рита, трохи посміхаючись. — Ти справжній професіонал.
— Я маю когось знайти, — повторив Віталік, його голос звучав втомлено й трохи зневірено.
Саша спокійно подивилася на нього:
— Тоді почни з малого. Може, хтось із знайомих чи колег зможе підмінити. Не треба відразу шукати ідеальну людину.
Рита кивнула задумавшись на якусь мить:
-Хто це може бути? Хм...
Я не знаю.- сказав він.
І раптом вона переводитъ погляд на Сашу, а та здивовано моргає.
— Що? — здивовано промовила Саша.
Рита загадково посміхнулася, нахилившись трохи ближче:
— Можливо, ти могла б допомогти… — промовила вона тихо, ніби не хотіла тиснути. — Тільки подумай трохи…
Саша моргнула, намагаючись збагнути, що мала на увазі Рита. В її голові відразу закрутилися сумніви: «Я? Чи справді я зможу?»
Віталік дивився на них, трохи розгублено, але з надією.
— Ти… могла б? — тихо спитав він, не насмілюючись тиснути.
Саша ще раз поглянула на обох, відчуваючи, що від цього рішення залежить щось важливе.
-Я?- вигукнула дівчина.
Вони обидва закивали а Саша зітхнула.
-Це лише на два тижні.- повідомив Віталік.
— Я не знаю, чи впораюся… — розгублено промовила дівчина.
— Саш, це просто прибирання номерів, — заспокійливо сказала Рита. — Тут немає нічого складного. Взагалі я могла б сама допомогти, але не можу. Мені вже потрібно йти на роботу в кав'ярню, і мене там майже всі знають як дружину Віталіка. А ти для них новенька.
— Але я навіть не розуміюся на миючих засобах… — промовила Саша.
— Це не проблема, — зауважив Віталік. — Тобі допоможуть розібратися.
— У мене навіть підходящого одягу немає, — уважно поглянула Саша на свій тимчасовий одяг. — Я живу у вас на правах гостя… Хоча, якщо чесно, краще таких гостей не мати.
— Щось знайдемо. Щось прикупимо. — посміхнулася Рита. — А потім, можливо, тобі якісь речі привезе твій тато. 
— Добре, — тихо промовила Саша, відчуваючи невелике полегшення.
Однак дівчину мучило ще одне питання: «Що робити, якщо мені стане зле?» Але вона не змогла промовити його вголос, дивлячись на теплу посмішку Віталіка.
«Та що може статися за цей час?» — вмовляла себе Саша й прогнала тривожну думку геть, наче намагалася замкнути її в далекій шухляді пам’яті.
Їй хотілося вірити, що ці два тижні пройдуть легко, і вона зможе відчути себе потрібною. Вперше за довгий час у ній прокидалася крихітна іскра надії, навіть якщо поруч ішов і страх.
— Я згодна, — сказала Саша й сама здивувалася, як твердо пролунали ці слова.
На мить у кімнаті запанувала тиша, а потім обличчя Рити освітила щира усмішка. Вона легенько обійняла Сашу за плечі:
— Молодчинка. Ти навіть не уявляєш, наскільки це допоможе нам усім.
Віталік, який досі виглядав змученим, уперше за вечір відчутно розслабився.
— Дякую, Сашо, — щиро сказав він. — Це справді врятує ситуацію.
Дівчина опустила очі, ховаючи легкий рум’янець. Їй уперше за довгий час здалося, що вона не просто тягар, а може бути корисною.