10(Ліза)

Ранок настав непомітно. Підкрався, як кіт на м’яких лапах, розгорнув небо легким подихом світла і торкнувся вікон теплим золотом. Я розплющила очі і неначе вперше за всю ніч вдихнула повітря на повні груди. Повернувши голову на бік я глянула на тата що спав поруч. Підвівши голову вище я шукала очима сестру, що з вечора заснула разом з нами, проте місце на ліжку виявилось пустим і холодним.
-Мабуть вона прокинулася значно раніше. І вже на кухні.- подумала я. Я обережно встала з ліжка щоб ненароком не розбудити батько однак не вийшло.
– Куди це ти зібралась? – пролунав сонний татів голос, і я завмерла з ногою над підлогою. Він розплющив очі й повільно підвів голову з подушки.
– Та… я тільки гляну, чи сестра на кухні, – пошепки відповіла я, відчуваючи, як щоки заливає теплом.
Тато позіхнув і втомлено потер обличчя долонями. За вікном уже розгорався ранок, і кімнату поступово заповнювало м’яке світло. Усе довкола виглядало звичайним, майже буденним, але в мені залишалося легке, невловиме відчуття тривоги.
– Зранку вона зазвичай перша встає, – сказав він, перевертаючись на інший бік. – Іди, я ще трохи посплю.
– Гаразд, – прошепотіла я й тихо рушила до дверей.
У коридорі було прохолодно, і дерев’яна підлога рипіла під ногами так голосно, що я мимоволі затамувала подих. Я ввійшла на кухню але з вчорашнього вечора тут нічого не змінилося. Чистий стіл без жодного признаку на сніданок. Жодного брудного посуду.
-Можливо вона пішла до своєї кімнати.- ця думка давала мені надію.
Я повільно відступила від столу, ще раз озирнувшись довкола, наче шукала бодай якийсь слід її присутності. Але кухня залишалася порожньою й неприродно впорядкованою.
Я рушила коридором далі, у бік її кімнати. Кожен крок луною віддавався в тиші дому. Двері були прочинені, і крізь вузьку щілину пробивалося світло. Я нерішуче зупинилася, простягнувши руку до ручки, відчуваючи, як усередині холоне.
Я легенько штовхнула двері, і вони зіскрипіли так, що звук відбився гулом у моїх вухах. У кімнаті панувала тиша. Ліжко було акуратно застелене, подушка лежала рівно, наче там ніхто й не спав. На стільці біля шафи висіла її кофтина, яку вона мала вдягти сьогодні зранку.
Я завмерла на порозі, ковтаючи клубок у горлі. Відчуття було таке, ніби сестра просто… щезла. І що найдивніше — у повітрі залишився слабкий запах її парфумів, ніби вона щойно тут була, але встигла розчинитися в ранковому світлі. А можливо мені так здалося.
"Її нема" промайнула думка в голові. Я зачинила двері і скам'яніли́ми думками. Мій погляд припав до вішака. Обережно перебираючи пальцями я намагалась знайти пальто сестри, та воно зникло разом з її кросівками.
Серце закалатало швидше. «Вона вийшла надвір?» — подумала я, але всередині щось противилося цій простій відповіді. Я пригадала, як учора ввечері вона сміялась і жартувала, вкладаючись спати поруч із нами. Зараз же від неї не залишилося жодного сліду, наче ніч стерла її з дому разом із снами.
Я відчула, як холодок пробіг хребтом. У коридорі стало надто тихо, і ця тиша здавалася гучнішою за будь-який крик.
З важким серцем я повільно ступала коридором назад до татової кімнати. Кожен крок луною віддавався у порожньому домі, і навіть звичні ранкові запахи здавалися мені тепер чужими. Двері татової кімнати були трохи прочинені. Я зупинилася на порозі. Тато якраз застіляв постіль. Поглянувши на мене він на мить застиг з ковдрою в руках. В його очах була якась тривога.
Я ступила всередину, відчуваючи, як серце стискається сильніше.
– Ти… її бачив? – спитала я тихо, намагаючись не видавати паніки.
Тато похмурився, і його руки стиснули ковдру міцніше.
– Ні… Ти ж сама сказала що вона мабуть на кухні, – відповів він нарешті, голос тремтів трохи сильніше, ніж він хотів би. – Її що немає вдома?
Я кивнула, відчуваючи, як холодок страху розливається по всьому тілу. Тиша у кімнаті стала ще гущою, і я зрозуміла, що зараз починається щось, чого ми обидва не очікували. Він випустив з рук ковдру, що впала на підлогу.
Затуливши долонею собі рота щоб не заплакати я знову поглянула на батька.
Тато стояв нерухомо, його погляд метушливо пробігав по кімнаті, наче він шукав відповіді там, де їх не було.
– Ми повинні знайти її, – сказав він тихо, але рішуче, наче намагаючись переконати не лише мене, а й самого себе.
Я кивнула, ледве зводячи погляд. Серце калатало в грудях так, що здавалося, його чутно у всій кімнаті. Ми рушили до дверей, і в цю мить навіть звичайний звук — скрип старої підлоги — здавався загрозливим.
– Спокійно, – прошепотіла я сама собі, – ми знайдемо її.
—Перевір її кімнату, а подзвону деякий сусідам і спитаю чи хтось бачив її.- сказав він
Я кивнула, відчуваючи, як тривога стискає груди.
– Добре, – прошепотіла я, – я почну з кімнати.
Тато взяв телефон і вийшов у коридор, щоб подзвонити сусідам. Його кроки відлунювали в порожній квартири, а я залишилася сама перед дверима сестри. Серце калатало, і кожна тінь на стінах здавалася підозрілою.
Я повільно штовхнула двері, намагаючись не видавати ні звуку. Кімната була така ж акуратна, як і раніше, але відчуття порожнечі стало майже фізичним. На столі лежали книжки, на полиці — улюблені іграшки, але ні сліду сестри.
– Де ти? – прошепотіла я сама до себе, відчуваючи, як страх підступає все ближче.
Обвівши очима по кімнаті уважно ще кілька разів мою увагу привернула напів відкрита шухляда під її столом.
Я нахилилася і обережно потягнула шухляду на себе. Вона скрипнула, відкриваючись трохи далі, ніж я очікувала. Всередині лежало кілька зошитів та пенал, але щось було не на своєму місці.
Моя рука затремтіла, коли я помітила її щоденник, який виглядав так, наче її швидко хтось заховав. Я взяла його у руки й обережно відкрила першу сторінку. Це був її щоденник — товстий, із трохи потертою обкладинкою. Серце калатало, а руки тремтіли, коли я почала перегортати сторінки. Я присіла на її ліжко.
Сторінки були заповнені її почерком: думки, дрібні замітки, малюнки. Але дещо з останніх записів привернуло мою увагу — слова здавалися поспішними, майже тривожними. Мені стало страшно, адже з їхнього тону витала невидима напруга, яка ніби передбачала, що щось може статися. З однієї останньої сторінки несподівано випав на підлогу якийсь згорнутий папір. Я не надала йому особливої уваги, думаючи, що це просто чергова нотатка чи малюнок. Я перегорнула останню сторінку щоденника швидко читаючи текст написаний рукою сестри:
Привіт, мамо! Ти мене пробач що не писала тобі так довго. Ти мабуть не повіриш мені та я принципі забула про наш таємний зв'язок у вигляді цього діяріюша. Пам'ятаєш як я це слово вперше почула від тебе? І сприйняла його я предмет що робить дірки, а ти так лускалась від сміху що аж не плакала. Мамо, ти не уявляєш собі як мені сильно тебе не вистачає. Неважливо що я ледве пам'ятаю тебе. Проте ти завжди зі мною поруч. У моєму серці назавжди. Я пишу, бо зараз мені щемить. Мамо... я хвора! Я! У мене Лейкемія як у тебе..." 
" Мамо, всі кажуть що я дуже схожа на тебе, і я ціную це я найцінніший скраб свого життя. Іноді я ловлю погляд тата той самий, з яким він дивився на тебе і мені нестерпно боляче, що тебе більше нема поруч з нами, але в той час я пишаюся тим що маю в собі частинку тебе. Я боюся завдати болю людям що найбільше люблю. Мабуть я не така сильна як ти, але люблю їх понад все. Навіть понад свого життя."
Я відвела погляд на останній рядок:
"Мамо, сподіваюсь, скоро побачимось. Твоя Саша."
Я відвела погляд від щоденника і відчула, як по шкірі пробіг холодок. Слова сестри залишалися в повітрі, немов відлуння її голосу. Серце стислося, а очі наповнилися сльозами, але я не могла плакати — страх і шок зупинили навіть сльози.
-Сашо, що ти накоїла? -нарешті закричала я охопивши голову двома руками. Я поглянула вниз на той самий папірець що здавався мені до цього не цікавим і підняла його тремтячими руками. Я розгорнула папірець і мої очі зупинилися на тих самих словах, яких так боялася побачити. Результати аналізів Саші. Лейкемія. Підозра щодо третьої стадії. Серце стислося, і холодок страху пробіг по всьому тілу. Сльози не могли прорватися, лише важкий комок у горлі не давав дихати.
Батько зупинився в дверях. Його обличчя було напружене, очі розширені від страху і нерозуміння. Він сів поруч обережно взявши щоденник і розгорнув папірець. Його пальці тремтіли, а губи стискалися в тонку лінію. Він прочитав результати аналізів кілька разів, немов не вірячи своїм очам.
— Це… це не може бути правдою, — тихо промовив він, відводячи погляд, щоб приховати сльози.
Я похитала головою:
-Вона приховала правду щоб не завдати нам болю, а тепер... Вона...
Він поглянув на мене. У його очах поселився страх.
-Вона не могла так вчинити. Ні. Правда?
Я не знала що відповісти. Батько повільно підсів ближче, його руки невпевнено тремтіли. Він обережно взяв мою руку, стискаючи її так, ніби через це можна було передати хоч частину своєї сили.
— Доню… скажи мені, що це помилка… — його голос тремтів, а очі блищали від сліз.
Я відвела погляд, не в змозі знайти слова. Сльози самі підступали до очей, а ком у горлі ставав дедалі важчим.
— Я… я не знаю… — нарешті прошепотіла я, — я боюся навіть думати… але… вона… вона справді хвора.
Батько схлипнув, нахилив голову і прикрив очі. Потім повільно підвів їх, дивлячись прямо на мене, і сказав тихо, але рішуче:
-Нам терміново потрібно її знайти. За будь яку ціну.
Моє серце стиснулося від страху й тривоги. Я відчула, як холодок страху пробіг по спині, але водночас усвідомила: батько правий — чекати більше не можна.
— Так… — тихо промовила я, — ми повинні знайти її. Негайно.
Батько різко встав з ліжка, його погляд став гострим, наповненим рішучістю.
— Я ще зателефоную родичам, друзям. Хто її бачив останнім часом, де могла піти… — його голос став суворим, командним. — Ми не можемо втратити жодної хвилини.
Я кивнула, дивлячись на нього. Думки оберталися в голові, серце калатало так, що здавалося, воно ось-ось вирветься. Страх, шок і потреба діяти злилися воєдино — ми не могли чекати, ми мусили знайти Сашу.
Батько підійшов до вікна і дивився на вулицю, наче очима шукаючи її. Його постава була напружена, а в очах блищала сталь рішучості, яка здавалася єдиним щитом проти страху.
— Вона не сама. Ми не залишимо її. Нізащо.