7(Саша)

Ввечері того ж дня ми вирішили прогулятися містом. Ну взагалі-то це спало на думку сестри. Сказала що ми давно не проводили час всією родиною і нам пора зробити перезавантаження. Тобто десь відпочити і розважитися. На цю пропозицію батько схвально кивнув та і тітка була не проти. Лише я з недовірою поглядала на її блискучі очі, відчуваючи, що цей вечір може обернутися зовсім не так, як усі очікують. Хоч можливо я трохи перебільшую, однак коли ми виїжджаємо кудись у супроводі тітки між нами обов'язково виникала якась сварка,а сама поїздка ставала все менш приємною. Ні, я не кажу що ця спільна прогулянка неодмінно виявитися провальною, просто...
Ми домовились що за годину всі збираються у коридорі і разом вирушаємо в напрямку міста. Я сиділа за комп'ютером схрестивши ноги поперед себе і в'яло прокручувала сторінку веб сайта по декілька разів без жодного успіху. Пошук щоразу видавав якусь нісенітницю, гублячись у моєму запиті, а якщо чесно, я теж незнала, що саме хочу отримати. Шкода тільки, що монітор не вміє розмовляти, інакше він б сказав: " Що ти хочеш знайти, дурепо?" І навіть коли я б запитала його, коли помру, він би тихо шепнув у своїх бітових глибинах: "Серйозно? І це твоя проблема на сьогодні, дурепо?" Я задумано хитаю головою про себе і поглядаю на годинник швидко вимикаючи монітор. Він загрозливо гуде в відповідь, наче ображений, однак усе ж згодом темніє, залишаючи мене наодинці з моїми думками і тишею кімнати. Потім я встаю, вдягаючи на швидкоруч чорні штани, і прочинивши двері збираюся виходити.
-З Сашою точно щось не те.-майже пошепки говорив батько.
-Тату, ти перебільшуєш.- так само тихо відповіла сестра.
Я зупинилася у дверях немов укопана, і з напруженою увагою намагалася вловити кожне слово з їхньої розмови. Мені здалося, ніби дверна ручка приховувала жар, і від мого дотику пальці обпеклись невідомим вогнем.
-Можливо… Хоча, якщо все це правда, її мовчання викликають у мене похмурі здогади. І від того, що я незнаю якїй допомогти, стає нестерпно важко. Я -батько. 
Я заплющила очі відчуваючи як вони стають мокрими. Я маю покінчити з цим якомога швидше, поки ця таємниця не зруйнувала життя іншим. Я змахнула сльози і вийшла. Побачивши мене батько і сестра різко замовкли. Вони вдвох стояли під стіною обпершись об її. Тітки ще ніде було видно. Ще б пак адже чи вони розмовляли б про мене в її присутності?
-О, Сашка!- невимушено посміхнулася Лізка. Я вміло вдала що нічого не чула посміхнувшись в відповідь.
-Тітки ще досі нема?- якось байдуже спитала я.
-Вона ніяк не може зібратися. -сказав батько.- Неначе у неї побачення якесь.
Я знизила плечима:
-Чому і ні?
Мої слова змусили їх залитись сміхом.
-У Ніки?- лускався батько.-Ой,доню! Ой. Хто ж з нею поведеться? Хіба що якись тюхтій або...
-Вона іде.-повідомила Лізка, а той злегка скривився. Я нехотя озирнулася й побачила тітку, яка важко йшла до нас. Вбрання, що вона обрала для себе, доволі гармонійно личило до її обличчя. На ній сяяла легка салатова кофтина, що вдало поєднувалась з темними брюками. Її темне, короткострижене волосся було охайно зачесане на правий бік. Я ніколи не бачила її такою. У одну мить батько здивовано глянув на неї, але потім похмурився і швидко відвів погляд. 
-Їдьмо вже.- буркнув він рушивши до вхідних дверей.
Ми вирішили сісти на трамвай, щоб швидше дістатися до відпочинкової частини міста. Уся поїздка тривала всього одинадцять хвилин. Трамвай зупинявся просто за рогом старої кав’ярні, що вже майже рік стояла зачинена на ремонт. А далі — ще п’ять хвилин, і перед очима відкривався магазини, затишні сквери, парк імені Тараса Шевченка та багато іншого.
Як завжди, тітка прагнула заглянути всюди, куди можна було, тягнучи за собою нашого «бідного» татуся. Ми з Лізкою йшли трохи позаду, час від часу тихо хихикаючи над натяками батька, які він кидав нам щоразу, коли обертався, ніби кажучи: «Врятуйте мене від цієї жінки!»
Ми гуляли так більше години, після чого пішли до парку, і історія повторилася знову. Тітка вирішила випробувати один із атракціонів і, звісно, переконала батька спробувати також. Ми відмовилися приєднуватися і присіли на лавку неподалік, спостерігаючи за їхніми веселими спробами. Я дивилася, як вони стоять у черзі на атракціон у формі велетня, що робив оберти шаленою швидкістю й різко підкидав людей то вгору, то вниз, аж вони пищали від страху.
-Чарівний вечір, чи не так ?- несподівано заговорила сестра.
-Так. Давно ми так не проводили час.
-Майже рік. Дивись як їм весело.- каже сестра і махає батькові, що спостерігає за нами зверху. Я підхопила її рух і теж махаю. Він посміхається у відповідь.
-Майже рік .- повторюю я.
-Пам'ятаєш, як ти в дитинстві любила кімнату страху. Ти боялася, але любила. Ти з мамою сидали в той потяг і проїжджали крізь моторошний тунель весь час натрапляючи на привидів і монстрів.
Я чудово пам'ятала це. Один спогад про той час викликав море мурашок, що немов розбіглись по всьому тілі.
-Ліз, у нас залишився один батько.- з важким комом у горлі я промовила. Та поглянула на мене, а я відвела очі.-В мене одне прохання до тебе.
У грудях накопичувався тяжкий подих, і говорити ставало дедалі важче.
-Яке?- тривожно спитала вона.-Саш, поглянь на мене.
Однак я могла поглянути їй в вічі. Пояснити що відбувається теж.
-Пообіцяй, що будеш завжди турбуватися про тата.
Сестра полегшено зітхнула і сказала:
-Звісно. Ми завжди будемо поруч з нашим татом. Це ж обов'язково дітей.
Мабуть, вона так і не збагнула сенсу моїх слів.
-Навіть якщо з мною щось станеться.- додала я. - Обіцяй мені це.
Очі сестри раптово наповнилися жалюгідним співчуттям — тим самим, яке я завжди ненавиділа.
-Не дивись так. Прошу.- сказала я. Уся моя увага перемістилася на атракціон, що вже оживав, кидаючи людей у всі боки. Так я стримала своє бажання заплакати.
-Саш, чому ти...-промовила вона, порушивши затяжне мовчання, що нависло між нами. Я не могла вимовити жодного слова. Сидіти на лавці ставало дедалі важче — здавалося, ніби підо мною розгорялося полум’я. І раптом я відчула, як щось гаряче хлинуло з носа. Приклавши долоню, я з прикрістю побачила на пальцях кров. Іншою рукою я швидко витягла з кишені серветку й притисла її до обличчя. Для мене це не було несподіванкою, адже це не вперше. Примруживши очі, я вловила на собі збентеження сестри. Її погляд, тремтливий і невпевнений, відбивав мою власну розгубленість, і мовчання, що повільно огортало нас, стало ще важчим. Серце калатало в грудях, наче прагнучи прорвати цей несподіваний хаос і знайти хоч крихту спокою.
-Зі мною все добре .- запевнила я закинувши голову назад.
-Бачу.
-Ні, справді.
Лізка зітхнула:
-Як скажеш, Саш. Я не стану обтяжувати тебе питаннями, та все ж одне хочу знати: чи є привід нам хвилюватися за тебе?
Я підвелася лише на мить, аби позбутися закривавленої серветки, кинула її в смітник і важко опустилася назад на лавку. Я і гадки не мала що мені відповісти їй. Однак від відповіді, якої я так боялася, мене вчасно врятувало повернення батька й тітки. Вони йшли, захоплено жестикулюючи й перебиваючи одне одного, ділилися враженнями про щойно пережитий атракціон.
— Це було неймовірно… — батько промовив майже урочисто, ніби досі не вірив у побачене.
Сестра з недовірою зиркнула на мене, проте нічого не сказала.
-Ну що йдемо далі? - сказав він бадьоро. Схоже, після шаленого атракціону в його жилах ще вирувала хвиля адреналіну, і настрій відчутно поліпшився.
Сестра і я майже одночасно підскочили з місць і послідували за ним не дивлячись один на одну. Навіщо я тільки завела мову про це? Вимагала щоб мені дали якусь обіцянку після мене. Тобто після моєї смерті. Навіщо? Щоб хтось щось неладне запідозрив і відкрив мою таємницю? Хоча з іншого боку мені зараз так самотньо як не було ніколи в житті. Увесь подальший вечір плив, наче крізь туман. Мої думки були тяжкі й гнітючі, вони нависали наді мною подібно до чорної хмари, що не дає дихати. "Завтра вночі з усім буде покінчено, і я провалюся у темряву, яка не згадає мого імені. Я знаю: у цьому немає ані краплі героїзму, радше суцільне боягузтво. І, можливо, саме так воно виглядає збоку. Та все ж — це мій вибір, і тільки мій."
-Саш, ти знову десь зависаєш.- сказав батько натискаючи кнопку передач. Ми всі разом сиділи в вітальні за переглядом телевізора. Батько і я - на дивані, тітка і сестри - у кріслях ліворуч.  Лише зараз я помітила, що вже якийсь час сиділа, втупившись в одну точку. Я перевела погляд на батька а потім на сестру. Вона не відривала погляду від кольорового зображення на екрані телевізора. Чи то була зосереджена на передачі, чи то просто уникала зустрітися зі мною очима — не знаю. Мабуть вона все таки образилась на мене через те, що я не дала їй належної відповіді на те питання. "Вибач, сестро, я не можу тобі цього сказати."- мій погляд, повний тихого жалю, непомітно ковзнув у її бік.
— Я тут… я тут, — тихо відповіла я батькові, не впізнаючи свого голосу. Він звучав приглушено, неначе чужий, не справжній.- У мене просто голова розболілась. Я... мабуть піду спати. На добраніч.
Я підвелась з дивану як завжди цілуючи його в щоку.
-На добраніч, доню.- сказав він стиснувши мою долоню в своїй. Я вийшла в темний коридор, наосліп шукаючи дорогу до своєї кімнати. Стоячи вже біля своїх дверей, я на мить прислухалася: глухий гуркіт телевізора пробивався аж сюди. Потім різко пролунало кашляння батька — і все стихло. Я зайшла в темну кімнату, навмисне не вмикаючи світла, ледве чутно провернула ключ у замку й повільно сповзла вниз по холодних дверях. Холод дерева вп’явся в спину, змушуючи здригнутися. У кімнаті було тихо, лише нічна тиша глухо дзвеніла у вухах. Я сиділа так кілька хвилин, намагаючись зібрати думки, але вони розсипалися, мов пісок крізь пальці. Зрештою я обхопила коліна руками й втупилася в темряву. Вона здавалася густою, майже відчутною на дотик, ніби могла накрити мене з головою й сховати від усього світу. Відчуття власної крихкості раптом стало нестерпним.
“Завтра…” — ця думка знову спалахнула в голові й залишила по собі лише гіркий присмак. 
Я заплющила очі, відчуваючи, як повільно піднімаються й опускаються мої груди, наповнені ще живим подихом. З-за дерев’яних дверей прорвався віддалений тупіт у коридорі. Майже водночас заскрипіли й зачинилися кілька дверей, ніби дім видихнув і знову затих. Це було останнє, що зберегла моя пам’ять. Після цього я просто зникла у сні, навіть не зрозумівши, коли саме.