6(Саша)

За склом світ був темний, і лише поодинокі вогні нагадували, що десь там ще хтось не спить. Мій подих залишав туманні плями на склі, немов хтось малював білуваті тіні поверх нічного міста. Я прислухалася до тиші — вона була настільки густою, що кожен тихий удар мого серця здавався чужим.
Десь далеко, у іншому будинку, пронизливо загавкав собака, і звук розчинився, ніби його втягнула сама темрява. Я притягла коліна до грудей і обхопила їх руками, відчуваючи, як холод віконної рами просочується крізь тонку тканину піжами. Ще тільки жовтень, то чому ж так холодно? Чи мені просто так здається?  Від недавнього часу ніч стала моїм улюбленим часом доби, бо лише вночі я можу бути самою собою. Без масок, сам на сам із ніччю, я дозволяю собі розкіш — жаліти про те, що було, і шкодувати про те, чого вже мабуть не буде.
Іноді мені здається, що тиша має вагу — вона повільно тисне на плечі, заповзає в легені, розливається холодом під шкірою. Місто спить, але я відчуваю його пульс: далекі шуми, рідкісний шурхіт шин по мокрому асфальту, приглушене гудіння трамвайної лінії десь у темряві. Я дивлюся вниз і бачу, як ніч ковтає вулиці, роблячи їх безкрайніми, немов море без берегів. У цій безмежності я — лише крихітна точка світла, яку можна легко загасити одним подихом вітру. І, можливо, саме тому я боюся заснути: раптом, коли розплющу очі, цього світла вже не буде.Вже мабуть третя година ночі. Час коли вечір давно минув, а до ранку ще далеко. Раптово на тумбочці завібрував мій телефон. Я неохоче стрибнула з підвіконня відчуваючи, як холодна підлога обпікає ступні, і підійшла, щоб перевірити, кому це могло спасти на думку писати чи дзвонити в таку пору. Екран світився тьмяно-блакитним, і в темряві цей колір здавався неприродним. Та це виявилася лише набридлива реклама з Фейсбуку. Мої пальці ковзнули по екрану, і блакитне світло зникло, залишивши кімнату знову в темряві. Я зітхнула, ніби щойно у мене забрали якусь надію, на що саме я і сама не знала. Моє горло стало мов криниця, з якої вивітрилась вода, залишивши лише сухий дзвін тиші. Я підвелась з ліжка вирішивши піти на кухню аби втамувати спрагу склянкою води. Виходячи з кімнати я ледве не перечепилась через моє робоче крісло на коліщатках, що з вечора забула поставити його на місце. У коридорі було так само темно як і в моїй кімнаті. По дорозі до кухні я чула гуркотливе хропіння, що відходило з гостьової кімнати, де спала тітка. Химерні тіні ночі на стінах коридору здалися мені немов живими. Я зайшла до кухні. В напів темряві знайшовши кувшин води і стакан я сіла за стіл. Навпомацки налила собі склянку води і без поспіху випила її. У голові панував хаос що мов буквально спалював мене з середини. Я налила ще одну склянку і почула чиїсь кроки в напрямку кухні. І за мить у нічному сяйві з'явилось обличчя сестри, що напевно злякало моя присутність на кухні вночі. 
-Саш, це ти?–нібито спитала та, але це більше спадало як твердження що це була я.
-Так.- тихо відповіла я. Вона глянула на мою склянку і посміхнулася: 
-Пити в гордій самоті-пряма дорога до алкоголізму. Тим паче по ночам.
-Ха ха ха. Дуже смішно. А ти чого тут?- похмурилась я.
Лізка сіла з боку від мене, дотягнулась до мого стакана і спорожніла його до останньої краплі.
Вона якось підозріло зіркнула на мене:
-Вода.
Я розсміялась:
-Ні, горілка з присмаком води. 
-Саш, що з тобою відбувається останнім часом?
Я зробила вигляд ніби її не розумію.
-А що не так? Начебто нічого особливого не змінилось.
-Ти уникаєш нас. - сказала вона і доречі потрапила в саму ціль, однак старалась показувати що це дошкульно зачепило мене. Я дивилася на холодильник і мовчала.- Щойно ти повернулась з лікарні, ти стала сама не своя. 
-Я не хочу зайвий раз перетинатися з тіткою. -сказала я слідкуючи щоб мій голос звучав природно.- От і все.
Та мабуть Лізка мені не повірила. 
-Тітка поїде в неділю. Та я не думаю що після цього щось зміниться. Батько сумує за своєю колишньою донечкою веселою і життєворадісною. Та чесно кажучи мені теж бракує твого сміху. -вона поклала долоню до моєї руки,а ледь помітно сіпнула руку від болю.
-Зі мною все добре.- сказала я піднявшись з місця щоб піти геть.- Мені просто потрібен час.
Я пішла до кімнати зачинивши двері на ключ. Повернулась у своє ліжко відчуваючи як ниють синці під тканиною піжами. Вони з'явились можливо зо тиждень тому.  Спочатку це були два синці на лівому плечі що починали збільшуватися з кожним днем. В результаті цього вони покрили всю ділянку верхньої частини руки а потім вони почали з'являтися і на правій руці, іноді на спині і шиї. Я розуміла що це лише початок. Це лише крихта від того що пережила на собі мама, а тепер доведеться пройти через це і мені. Та чи хочу я цього? Не знаю. Мабуть я не достатньо хоробра ніж була вона. Які шанси на те, що моя боротьба не буде даремна? У житті нінащо немає гарантії. Ні на щось, ні на кого. Я лежала в ліжку навіть не сподіваючись на сон. Думала чи про те, чи то про інше. Тільки під ранок я заснула більше не в змозі супротивлятися з сном.  Ця ніч була для мене одночасно довгою і короткою, якою ще ніколи раніше не була. Мені вдалося підняти голову з подушки ближче до напів десятої години, хоч я прокинулася значно раніше. Деякий час лежачи нерухомо я відчула біль що охопив майже все моє тіло. Згодом він зменшився і я нарешті змогла покинути ліжко.
Я прийшла на сніданок коли всі вже давно поїли і пили чай.
-Всім доброго ранку і смачного. -сказала я приєднуючись до сімейної трапези.
Я взяла собі чисту тарілку і ніж з виделкою що чекали на мене і сіла.
-Ти проспала сніданок!- проворчала тітка.
-Ніко!- підвищив голос батько.-Сьогодні субота. 
-У неї кожного ранку ніби субота.
Я поклала собі трохи яєчні, овочів і сиру.
-Тобі теж?- звернулась до мене сестра наповнюючи свою чашку кавою. 
-Дякую.- кинула я передаючи їй свою.
Я сьогодні насамперед вирішила ігнорувати тітку, як тільки вона буде чіплятися до мене. Байдуже чи до вподоби це їй чи ні.
-Що ж. Мені завтра вранці потрібно вже повертатися додому. Як кажуть: "У гостях добре, а вдома ще краще. "-  сказала тітка неприязно глянувши у мій бік. 
-Вірно сказано.- кивнув батько.
-Так чи інакше гостювання у вас мені принесло одне задоволення. Було за ким приглядати.
Ці слова викликали у мене неабияке роздратування однак я намагалася тримати себе в руках аби ненароком не нагрубити їй наостанок. Ні, не через те, що я боюся її гніву, а через те що просто не хочу псувати настрій ні батькові, ні сестри і насамперед собі. Я доїла і зробила ковток кави, коли батько підвівшись пішов з кухні лагідно посміхнувшись своїм донькам. 
-Тобі слід поговорити з ним.- мовила Ліза до мене прибираючи з столу наїдки. Тітка ще досі сиділа з нами і мабуть не збиралась нікуди йти.
-Про що?-знизила плечима я . Допиваючи каву я позирала з-під лоба на її. Сестра похмурилась, однак нічого не сказала. Зате "люба тітонька" як завжди усунула свій "допитливий" ніс у нашу розмову. 
-Він з тобою возиться як з малою дитиною. А було б тебе суворіше виховувати. Я про це повчала його і не раз, а він мене не слухав. Ось що вийшло. Розпустили дитину.- плакалась та.
На цьому моє терпіння було остаточно вичерпаним.
-Звідки у Вас стільки нелюбові до мене? У чому я завинила перед тобою? Можливо я колись образила тебе. Я тобі ніколи і грубого слова не сказала, навіть коли ти мене обливала брудом. Ноги об мене терли. Принижували мене поза очі. Кожна моя нехай і маленька поразка це велика втіха для Вас. - я підскочила на ноги. -Можете навіть не обтяжувати себе! Я знаю чому. Я маю зовнішність моєї матері. І цей факт дошкуляє Вам. Так? Звісно. На Вашому обличчі це видно як вам невимовно дивитися на мене і кожного разу бачити в мені її. Знаходити велику схожість між матір'ю і мною. Окей. Окей, можливо я не знаю всього що між вами відбулося. Проте я взагалі відмовляюсь Вас розуміти. Чому?
Тітка холодно поглянула на мене.
-Я вже виросла. І мені вже стало байдуже що Ви про мене думаєте. Я можу зараз легко висказати Вам все те, що наболіло за стільки років, і не боятись Вашого осуду. Однак я не зроблю так, тому що спокій моїх рідних для мене понад усе, навіть понад власне благополуччя.- останні слова я промовила з особливою впевністю.
Тітка пихнула у відповідь:
-Ти? Звісно поміж всіх ти сама невинність. Так?
Я ледве стримувала сльози. Сестра напружено спостерігала за нашою так званою “ суперечкою" не наважуючись вставити своє слово.
-Так! Завжди у чомусь винна я. Тільки я.- скрикнула я.- Нехай буде так як є. Я сперечатися Вами більше не маю жодного бажання. Закінчимо цю розмову, добре? Можливо ми більше ніколи не побачимось,тітко!
Я покинула кухню ще до того як та встигла відкрити рота, зате сестра кинулась за мною аби наздогнати мене у пошуку пояснення моїх слів.
-Що це означає?-спитала вона схопивши за зап'ястя мене.
-Нічого. Відпусти!- різко висмикнула руку я і пішла дозволивши не сказаним словам парувати у повітрі. Усе, чого я тоді прагнула- це крикнути на цілий світ, щоб нарешті почути в грудях свободу замість болю, який не дозволяв дихати. Мої кроки зупинились біля дверей батькової кімнати- в пам'яті спливли сестрині слова і серце стиснулось разом із важким подихом. Адже в глибині душі я розуміла що ця розмова неминуча.  Ні, я не збираюся відкривати свою "таємницю" , я тільки хочу його запевнити що з мною все добре. Можливо це жорстоко, проте так буде краще. Я наблизилась до дверей аби постукати. Стоячи перед ними я до останнього вагалася чи стукати чи все таки пройти повз поки мене не помітили. "Ні так не можна"- сказала я собі і затарабанила пальцями по дверях. Почулось нечітке "так" після якого я увійшла. Батько сидів у своєму кріслі - гойдалці. Начепивши на ніс окуляри, він занурився у важкий том, віддаючи кожному рядку всю свою зосередженість. Щойно він побачив мене, крізь скельця окулярів пробився лагідний і теплий погляд:
-Проходь, доню! 
Наблизившись до батька, я з любов’ю торкнулася його плеча та обережно вмостилася на ліжку навпроти.
-Я хочу... Нам треба...цей... Поговорити. - мій голос тремтів.- Лізка мені сказала...
Той посміхнувся.
-Тату, я знаю ти хвилюється за мене та повір мені. Все добре. 
-Хоч ти говориш  мені що все добре, та батькове серце читає в твоїх очах зовсім інше.- промовив він.
-Тату.
Відклавши книгу і окуляри на маленький столик він покликав мене сісти йому на коліна, як це часто було у моєму дитинстві. 
-Тату, що ти робиш? - засміялася я.- Я вже не маленька! Ну тату!
Він охопив  мене руками немов дитину. З боку інших це могло б здатися досить кумедним.
-Для мене ти назавжди залишиться маленькою дівчинкою з косичками.- ніжно промовив батько дивлячись на мене. -Бо ти-моя доня.
Моє серце знову защемило від болю. Як можна брехати цим очам? 
-Тату, мені страшно.
-Чому?
Я знизила плечима, він поцілував мене в голівку.
-Не бійся, моя рідна! Я- поруч.
Я кивнула головою спробувавши посміхнутися і обняла його. Я не можу більше так жити. Не можу.