5(Саша)

Коли мами не стало мені було десять років, сестри - чотирнадцять. Я вже мабуть не пригадаю її обличчя, лише чорняве, довге волосся, її чарівну посмішку. Можливо ще ніжність її рук. Більше нічого. Єдине що залишилось на згадку про неї то це невеликий спільний, родинний фотоальбом. Багато фото були зроблені ще до появи маминої недуги. Лише три світлини нагадували про роки тяжкої боротьби мами з невиліковною хворобою крові. Одна з них на жаль стала останньою у її житті.На ній вона у темній блузці стоїть на фоні химерного, високого фонтану. Ліза стоїть поруч з нею, а я сиджу на руках мами. Ми цілуємо її по обидві щоки і вона посміхається в камеру. А через декілька днів вона померла. Відійшла у вічність назавжди лежачи в своєму затишному ліжку поряд з коханою людиною. З нашим татом. Я знаю це лише з розповіді батька, бо у ту мить знаходилась у дитячій кімнаті з сестрою. По правді кажучи тоді я навіть нічого не розуміла. Дитина десяти років. Пролунав несамовитий стогін з сусідньої кімнати. То був стогін батька. Ліза почала плакати затуливши долонею обличчя. Вона якраз розчісувала моє неслухняне волосся, яке щоранку було схоже на заплутаний клубок. Мама щодо цього любила говорити: "Твоїм волоссям вночі котики грались? Цікаво скільки їх?"
Гребінець випав з руку сестри. Я нахилилась і підняла його з підлоги.
-Сіс?- поглянула я на неї злякано. Вона взяла мене за руку і заплакано поцілувала мене обійнявши.- Чому ти плачеш?
-Я не плачу.- сказала та витерши сльози.- Ти... ти побудь поки що тут. А мені треба вийти на хвилину. Добре, Сонце? Скоро повернусь.
Вона підвелась з мого ліжка і швидко вийшла з кімнати. А я так само продовжувала сиділа не розуміючи зовсім нічого. Це майже останнє що я можу пригадати про свою матір. 
-Куди ти?- раптово вигукнув батько.
-На автобусну зупинку. Куди ще?- мовила я зупинившись.
-Хіба я можу тобі дозволити одразу після лікарні їхати у задушливому автобуси?-обурився батько.
Дівчина застогнала:
-О, тату! З мною все добре. Чесно. Так, можливо я трохи стомлена, однак це виключно тому що лікарня втомлює мене сама по собі. Ти ж знаєш.
-Я вже викликав таксі. 
-Тату! Це ж дорого.
-Мені здоров'я доньки цінніше за всі там гроші. - сказав він задумано поглянувши на одну з припаркованих біля тротуару автівку. Вона була чорною, з видовженою передньою частиною.- Гламурна тачка.
-Тату, з мною все гаразд.- сумно повторила я притулившись до плеча батька. Мій погляд зупинився на тому автомобілі що й батька.-Ти колись обов'язково матимеш точнісіньку таку. Навіть кращу.
Він обернувся і поцілував доньку у лоб беручи її за плечі.
-Мені не потрібний цей дорогий метал, оскільки вже маю найцінніший скраб у всьому світі.-посміхнувся чоловік тій. - От і таксі. Сідай першою.
Саша поквапилась до машини що ледве загальмувала. Відчинивши задні дверцята першою сіла до неї , а потім і батько. Водій таксі виявився дуже милим хлопцем на думку батька. Весь час по дорозі до нашого будинку вони розмовляли між собою ніби давні знайомі по будь-що. Мені було аж трохи дивно, адже тато нібито ніколи раніше не вмів так гарно з першого разу поладнати з незнайомою людиною. Натомість я мовчки дивилась в вікно іноді ловивши на слух фрагменти з їхньої розмови.
-Я теж колись жив в Соборному районі.-розповідав хлопець. - Хороший район. До річки не так вже далеко. Є ще цей ... Монастирський острів тут і пляж знаю. Однак там купатися чомусь заборонено. Всі їдуть в інші місця.Парк імені Тараса Шевченка в також великий міст. Так часто стоять атракціони. Але потім переїхав до Центрального району. Ну начебто нормальний. Багато роботи, парки, зони для відпочинку, але влітку я всерівно їжджу купатися на Монастирський або Пляж у Придніпровську. Знаєте такий?
Батько кивнув. 
Хлопець звернув на ліво.
А ось і все відомий житловий мікрорайон Сокіл. Ми майже на місці.- повідомив водій.
-Наш будинок ось там.- сказав батько вказавши пальцем на скромний, жовтуватого кольору будинок, що стояв ніби оточеним зеленими ялинами.
-А зрозуміло.- кивнув головою хлопець. -Вибачте, я подумав що Ви живете в домі поряд.
Це був великий, сучасний, блакитний, багатоповерховий будинок з широкими балконами.
Чоловік посміхнувся:
-Ні.
Вони заїхали в двір де розташувався їхній будинок. Кількість місць на парковці була обмеженою, навіть незважаючи на те, що на годиннику ще третій годині не було. Цікаво що з нею буде ближче до шостої години, коли всі повертатимуться з роботи додому. Водій автомобіля раптово уповільнив рух і зупинився майже біля нашого під'їзду. Заплативши за поїздку ми хутко покинули салон автомобіля. Наш новий "знайомий" зробив крутий розворот проявивши неабияку майстерність, щоб не зачепити інші автівки своїм заднім бампером і з розкритого вікна помахав рукою на прощання.
-Ех, хороший хлопець.- зітхнув чоловік. Я здивовано глянула на нього.- Що?
-Нічого.- потиснула плечима я. Несподівано погода почала змінюватися. Яскраве сонце що сяяло до цього зникло. Його поглинули темні, важкі хмари що сповіщали про наближення грози. -Тітка ще досі у нас? 
Ми увійшли до під'їзду будинку.
Той похмурився.
-Я ще досі на неї сердитий. 
Ми повільно рухались по сходах нагору. Майже дійшовши до другого поверху я відчула запаморочення в голові, однак зробивши глибокий вдих продовжила підніматися вгору. Батько йшов за нею.
-Тату, що ж вона могла вдіяти?- сказала я відчайдушно тримаючись на ногах, щоб не впасти. Мені довелося зупинитись щоб схопитися однієї рукою за поручні сходів. Батько кивнув щось похмуро не одразу звернувши увагу на те, що я ледве не падаю.
-Доню?-за турбувався той. Я слабо посміхнулася йому і пішла далі.-А якщо з тобою справді щось сталося? 
-З мною все буде добре. Не хвилюйся!- вимовила ці слова хоч і була не надто впевнена в них. Нарешті діставшись до квартири батько відчинив двері спускаючи мене всередину першою. Я одразу помітила що на нашій підставці для взуття немає мештів тітки. 
-Її немає.- повідомив він.- Кудись пішла. Та я принципі і не цікавився куди саме.
По правді кажучи можна було б подумати що тітка просто навмисно уникає зустрічі з мною, однак знаючи її натуру скажу одне. Це не про неї. Уникати мене вона точно не буде. 
-Ти голодна?- спитав батько.
Я похитала головою:
-Зовсім ні. Мабуть прийму душ і подрімаю кілька годин у своїй кімнаті.
-Гаразд.- зітхнув той.
-Я трішки посплю і буду як "новенька"
-Мені нової доньки не потрібно.
Я засміялася і попрямувала до своєї кімнати. Там було як зазвичай і нічого не говорило про мою дводенну відсутність. Навіть ліжко виявилося охайно заправленим. Я сіла на край і нирнула до кишені джинсів. Витягнувши майже зім'ятий шматок аркуша я не охоче розвернула його.
У ній було написано друкованими літерами:
                          **_Виписка_**
                      **З медичної карти амбулаторного, стаціонарного хворого**
                      **Олександри Матвіївна**
                       Адреса: [вул.  Лікаря Ребініна 1. Дніпро, Дніпропетровська область.]
                       Дата госпіталізації: [26.09]
                       Дата виписки: [28.09]
                         Аналіз крові: Виявлено значне збільшення кількості бластних клітин.
Ну ще купа інформації яка врешті решт залишилась для мене незрозумілою. У кінці цього всього стояв діагноз:" Лейкемія. Підозра щодо третьої стадії захворювання". На мить мої очі заплющились. Мабуть я досі не вірила у це. Не вірила що один папірець може перекреслити все. Сівши за свій письмовий стіл я висунула середньою шухляду і тремтячими руками дістала з неї червоний щоденник. Це був мій особистий щоденник. І був призначений для моїх щоденних записів. Я з цікавістю розгорнула його і натрапила на останню сторінку свого запису що було зроблено сьомого грудня майже чотири роки тому. Однак якщо бути більш чеснішою, то я просто забула про його існування. Я кілька разів перечитала кінцеві рядки з допису взяла ручку, що першою трапилася під руку і надрапила нижче нинішню дату.
" Привіт, мамо! Ти мене пробач що не писала тобі так довго. Ти мабуть не повіриш мені та я принципі забула про наш таємний зв'язок у вигляді цього діяріюша. Пам'ятаєш як я це слово вперше почула від тебе? І сприйняла його я предмет що робить дірки, а ти так лускалась від сміху що аж не плакала. Мамо, ти не уявляєш собі як мені сильно тебе не вистачає. Неважливо що я ледве пам'ятаю тебе. Проте ти завжди зі мною поруч. У моєму серці назавжди. Я пишу, бо зараз мені щемить. Мамо... я хвора! Я! У мене Лейкемія як у тебе..."
Моя рука раптово почала труситись залишаючи від чорнила каракулі на папері. Очі наповнились гарячими слізьми що незабаром покотились по щокам. Витерши їх я поклала документ до щоденника і закрила його повернувши до шухляди. Кілька хвилин я сиділа нерухомо ні про що не думавши. Потім підвелась, вдихнула повітря на повні груди і почала готуватися до купання.
Загорнувшись у банний рушник я вийшла з кімнати в напрямку ванної. Там я пробула понад годину стоячи під потоком теплої води зверху і плакала. На мить я дозволила собі побути слабкою. Бути собою. Щойно закрутивши кран води почула скрип вхідних дверей.  Я зрозуміла що це прийшла вона. Тітка. І зустрілась поглядом з нею тільки но вийшла з ванної.  Не скажу що мені приємна її присутність, але уникати її теж не буду. 
-О Саш, ти вдома?-  сказала жінка нещиро. 
-Вдома.-кивнула я прямуючи до своєї кімнати.
-Твій батько хвилювався за тебе.
Я криво посміхнулася їй:
-Я знаю.
-Доречі, де він?- спитала вона розглядаючи своє відображення в настінному дзеркалі.
-Мабуть у своїй кімнаті.- знизила плечима я.- Спить.
Та кинула осудливий погляд на мене з ніг до голови. Мабуть її дещо дратував мій вигляд.
-Де твій халат?
-Який?- я вдала що нібито не відразу зрозуміла її.-А! Мій халат? Він брудний і тхне потом, тому я кинула його до ваших речей.
Жінка помітно скривилась, а я з прихованою посмішкою на обличчі пішла геть.  Неможливо було описати якою задоволеною собою була я тоді. "Ну що,тітонько? 1:1?"
Та хвилина втіхи минула щойно я перетнула поріг власної кімнати. Я взяла з шафи улюблену, розтягнуту футболку з черепом, домашні шорти до колін і натягнула їх на себе. Мене злегка лихоманило. Я лягла в ліжко накрившись ковдрою і майже одразу заснула.