4

Дівчина прокинулась коли вже світало. Вона не відразу зрозуміла де знаходиться, адже незнайомі стіни ще досі були занурені в напівтемряву. Ранкове сонце не квапилось підніматись відбиваючи лише кілька промінчиків на вікні як згадку про себе. Спробувавши злегка підвестись дівчина відчула біль і щось колюче у руці. Через деякий час виявилося що вона приєднана до крапельниці по якій повільно стикала прозора рідина до руки дівчини. Залишивши спроби Саша знову лягла назад. Лікарняна тиша означала що ще не було навіть сьомої години. "Отже, я все таки в лікарні" подумала Саша ледве пам'ятаючи попередній вечір. Зараз вона думала про себе в останню чергу, адже знала що десь чекають на її пробудження батько і сестра. Руки батька тремтять від хвилювання а Ліза не знаходить собі місця. Мабуть саме вона змушувала родину надзвичайно більше нервувати за неї. Це траплялось не раз і за це Саша ненавиділа себе. "І що на цей раз ?- зітхнула дівчина. Галас за межами палати почав поступово зростати. В двері тихо постукали і до палати увійшов кремезний, з коротко стриженим волоссям ,а  підборіддя прикрашала невелика щетина на обличчі. Його великі щоки немов звисали прикриваючи закутки рота, а добрі очі дивились прямо на дівчину. Він пересунув стілець з високою спинкою поближче до ліжка і з всією своєю вагою звалився на нього. Хоча і на вигляд він здавався дещо суровим, однак це було лише перше враження. Щойно на його обличчі з'явилася привітлива посмішка воно одразу ж змінилось. Саша дивилась на лікаря немовби чекаючи поки розмову почне він.
-Мене звати Микола Іванович. Я лікар.- сказав той своїми пухлими губами.
-Лікарю, що зі мною?-спитала Саша. Це перше що спало їй на думку.
-Якщо моя пам'ять не зраджує мене, твоє ім'я Саша.
Та слабо кивнула головою. 
-Що ж. Як мені відомо, ти прибула до нас вчора ввечері. Твої рідні знайшли тебе без свідомості.
Тільки тепер дівчина пригадала як все було.
-У мене були болі в всьому тілі, особливо в кістках. Потім стало зовсім зле. Мене занудило а далі не пам'ятаю.- розповіла дівчина що сталося насправді. Лікар лише уважно слухав. - Це було вдруге.
Деякий час він мовчки дивився на неї не наважуючись щось пояснювати, а вона все тривожніше не відводила очей.
-Вибач та я мушу сказати тобі правду. Принаймні як лікар. -сказав він і зам'явся на останньому слові.
Саша відчула як шалено б'ється її серце і пірнають долоні. 
-Сашо, у тебе лейкемія.
Дівчина закрила очі з яких капали сльози.
-Це... рак?- спитала та.
-На жаль .- відповів лікар.
У ту мить зупинився весь світ. Все здалося ніби це лише напросто нічний кошмар, від якого вона скоро прокинеться і забуде про нього назавжди. Це всього лише кошмар і нічого більшого.
-Я рекомендую почати лікування якомога найближчим часом. Спочатку тобі слід пройти пункцію для того, щоб ми могли визначити стадію захворювання. На мою думку це 3 стадія , однак ліпше зробити обстеження в потім...
-Я не буду.- тихо промовила дівчина.
-Вибач що?- не розчув лікар.
-Я відмовляюсь від лікування.- скрикнула вона і заридала.
-Не дурій!- несподівано підвищив голос той . Для нього це було обурено чути таке від пацієнта. 
Саша ридала відвернувшись. У той момент їй хотілося всього на всього лише усамітнитися з собою. Щоб переосмислити все що відбувається з нею. Тимчасово сховатися від усіх.
Чоловік не хотів на неї стиснути, тому піднявся що піти.
-Так і бути. У тебе на роздуми є місяць. Якщо обдумається,  ти знаєш де мене знайти. Думати тільки тобі.
-Можна попросити Вас про одну просьбу?
-Про яку?
-Не говоріть моїм рідним про мою... хворобу. Хоча би не зараз. Будь ласка!-схлипувала та дивлячись на лікаря жалісливими очами. 
Той обурився зажмуривши очі.
-Так чи інакше вони зобов'язані знати про те, що відбувається з тобою. Приховати це неможливо. І це ти чудово розумієш. У подальшому тобі самотужки не впоратися! -говорив лікар.
-Я розумію!- закричала дівчина.- Я неодмінно розповім їм та не зараз. Не сьогодні. Тож ,Ви, допоможете мені чи не так?
Лікар кинув несхвальний погляд і промовив:
-Лише цього разу.
Саша крізь заплакані очі дивилась як той іде геть з палати, а коли двері за ним зачинились знову потонула в сльозах.
Відвідати хвору батьку і сестри було дозволено лише за годину. З самих дверей чоловік кинувся до дочки немов божевільний.
-Доню!- міцно обійняв він її. Сестра теж не пасувала кивнушись обіймати після нього.
-Ти нас дуже налякала.- промовив чоловік ледве стримуючи сльози.
-Тату, досить.-показово похмурилась Лізка, а потім посміхнулась.- Ну що могло статися з Сашкою?
Вона впала на той стілець на якому ще годину тому сидів лікар.
-Як ти? - занепокоївся батько.
Дівчина незважаючи на свою розбитість невимушено посміхнулась:
-Все добре. Не хвилюйтеся.
-Добре що нічого серйозного.- полегшено зітхнув батько.- Харчове отруєння.
Дівчина кивнула намагаючись не видавати себе. Отже зрештою лікар стримав слово. Їй тяжко дивитися на нього розуміючи що це не правда. Можливо краще було б розповісти все як є? І додати ще більше страждань? Ні вона не вчинить так. Не скаже. Так їй страшно. Навіть дуже, однак любов до рідних дужча за якісь там страх.
-Завтра після обіду ти вже будеш вдома!- посміхнувся чоловік приклавши свою долоню до щоки доньки. Це діяло завжди на неї заспокійливо і навіть зараз подіяло. Дівчина заплющила очі і глибоко зітхнула:
-Як я вас люблю!
-А ми тебе рідна!- з всією своєю ніжністю відповів батько.
Відпускати його руку дівчини було не легко. Коли час на відвідування був вичерпаним батько і сестра були змушені покинути палату. Особливо батькові розпрощатися з донькою стало неабияким випробуванням.
-Час на відвідування вийшов. Прошу звільнити приміщення.- повідомила медсестра раптово з'явившись у дверях.
-Прошу, Вас, ще п'ять хвилин.- просив чоловік.
-Чоловіче, це Вам не вокзал, а лікарня!- надуто буркнула та.- Я все сказала. НА ВИХІД!
-Ми приїдемо завтра, люба!-сказав батько до Саши немов не помічає набридливої медсестри. 
-Чоловіче! Вас потрібно вигнати звідси чи що?- гаркнула та.
Батько тяжко зітхнув і разом з Лізкою попрямував до виходу.
-Бувай, люба!- кинула на прощання Ліза.
Пройшовши повз медсестру чоловік обдарувавши її похмурим поглядом, а дівчина лише посміхнулася немов вибачаюсь за незручності які вони завдали. У відповідь медсестра закотила очі і зачинивши двері скоро зникла і сама. Саша знову залишилася одна.  Тиша змушувала щохвилини перекручувати одну і ту ж розмову не лишаючи жодного шансу на спокій. Голова вже гуділа від цих роздумів. І у одну мить дівчина усвідомила всю гіркоту правди. У цьому поєдинку проти хвороби вона лишилася сама. Хоча це було зовсім не так, та дівчина поки не розуміла цього.
Тодішнього дня до неї ще тричі заходили медсестри.  Здебільшого задля того, щоб поцікавитися її самопочуттям, принести чергову інфузію а потім так само її забрати. Остання була призначена приблизно на дев'яту годину вечора. Дівчина сиділа на ліжку і гортала якісь журнал, що прихопила в кімнаті відпочинку після вечері. Через деякий час Саша помітила що майже всоте перечитує одне і те ж саме слово. Раптовий стукіт у двері змусив її здригнутися. 
-Можна?- причинила двері медсестра з розкішним чорнявим, хвилястим волоссям зібраним у високий хвіст.
-Так. Авжеж.- кивнула головою Саша.
-Як почуваєтесь?- ввічливо спитала та дістаючи одноразові игли і невідчутно ввела їх у руку дівчини.
-Як риба що без попередження викинули на суходіл.- сказала дівчина. 
-Буває.-відповіла медсестра.
-День тому я жила звичним життям. А зараз?- дівчина прикусила губу щоб не заплакати.
Медсестра несподівано поклала руку на її плече.
-Життя завжди вносить свої корективи, тим самим випробовує нас.-промовила вона.
-Чому ж воно дає випробування, які нам не під силу?
-Нам під силу все. Хоча можливо ми і самі не підозрюємо того. 
Дівчина лягла відклавши журнал на тумбу. Її різко охопила велика сонливість вперше за день. Чи то від ліків, чи від перенапруженого дня. Вона слідкувала за медсестрою котра збирається іти.
-Що ж. У мене рак. Як Ви думаєте це випробування мені під силу?
Однак на це питання дівчина таки не отримала відповіді.
-Відпочивайте.- нахилившись сказала медсестра.-Спробуйте заснути. Я зайду до Вас через годину.
Вона розвернулася і швидким кроком пішла геть. Саша кілька позіхнула і заплющивши очі миттю заснула.
Як не дивно Саша спала безтурботним сном цілу ніч і прокинулася вранці коли вже було близько десяти годин. Безсумнівно вона вже давно пропустила сніданок, однак на маленькому столику ще стояла таця з наїдками на яку дівчина навіть не глянула. Вона налила собі склянку води і майже залпом випила її.  У неї навіть вистачило сил на те, щоб привести себе до ляду у ванній. Вийшовши з неї Саша зробила два круги по своїй суті тимчасовій кімнати і знову приземлилась на ліжко. Думки рухались по колу. "Ще трішки і я збожеволію"- сказала дівчина собі. До виписки лишилось майже пів години. Скоро має приїхати батько. Сестра мабуть не зможе, бо в школі перевірки. І тільки залишилось змінити цю однотипну, лікарську сорочку майже до колін на щось повсякденне. Ось наприклад на її  позавчорашній темно-зелений светр і джинси з неглибокими розрізами на колінах. Свої речі дівчина вже знайшла в ванній. Поряд з умивальником вони були охайно складеними. Вона вже була готова за п'ять хвилин. Здавалося що нічого особливого не сталося. Ось лише в душі з'явилася пустка, яку тепер нічим неможливо було заповнити. Оглянувши палату навколо пильно ще раз дівчина нарешті впевнилась що нічого не забула. Та принципи щось такого існуючого і не було. Щойно вона зачинила двері за собою вийшовши дівчина зустрілась поглядом з батьком що поспішав якраз до її палати.
-Доню?
-Тату?
-Тобі вже дозволено їхати?
-Так.-відповіла та дещо роздратовано однак батько немов не помітив цього.-Тільки ще потрібно зайти до лікаря, дізнатися про виписку. Можливо що та ще не готова.
Вона звісно збрехала йому. Навмисне збрехала. Вона отримає її зараз в кабінеті лікаря, однак приховає це. Обережно згорне в маленький клаптик паперу і всуне його до передньої кишені джинсів. Так, це може бути егоїстично з її боку, але на даний момент вибору у неї не було. Саша йшла по коридору. Поруч тримався слідом за нею десь чоловік. Спустившись по сходах на перший поверх вони попрямували в сторону кабінету лікаря. 
-Почекай мене тут,тату!- сказала дівчина залишивши батька на обтягнутому штучною шкірою кріслі біля.
-Але ж...- почав той.
-Я швидко.- посміхнулася йому вона і ввічливо двічі постукала в двері кабінету. За ними почулось "так" і дівчина увійшла.
Лікар сидів за своїм робочим місцем дивлячись щось у комп'ютері. 
-А це ти?- відволікнувшись на мить від екрану сказав той.- Заходь!
Дівчина нерішуче підійшла ближче.
-Я хочу..…- промовила дівчина невпевнено.- Ви просили мене зайти щоб забрати виписку.
Він бадьоро кивнув головою і через стіл простягнув їй білий аркуш паперу стандартного розміру. Та взяла його тремтячими руками і почала складати кожного разу напів. У результаті чого утворився маленький клаптик у формі квадрата, який одразу ж відправився як було задумано до кишені.
Спостерігаючи за цим лікар похмурився а потім на його обличчі з'явилася легка усмілка:
-Хочеш все таки це приховати?
Він вказав пальцем на кишеню штанів.
Дівчина мимовільно прикрила її долонею.
-Я все вирішила. Я не хочу щоб хтось знав...- стримано промовила дівчина.
-Отже, це рішення остаточне?  
-Незнаю.- коротко відповіла та. Вона дійсно не знала про правильність вчинку. З одного боку бажання поділитися з болем ще з ким-небудь, а з іншого страх. 
-У тебе ще є час. -нагадав чоловік.-Подумай.
Дівчина кивнула головою намагаючись не дивитися на лікаря.
-Дякую, Вам!- сказала вона і попрямувала до виходу.
-Всього найкращого.
-І вам також.- промовила дівчина виходячи з кабінету. І ледве не зіткнулася з літньою жінкою у дверях, що збиралась стукати. Насилу розминувшись з нею дівчина виринула з кабінету, а та навпаки пірнула до нього.
-Ну і молодь! Ніякого виховання немає.- пробурчала стара грюкнувши за собою дверима. Дівчина на мить неначе заціпинила на місці дивлячись у довгий коридор перед собою. 
"У тебе ще є час." лунав голос з середини. 
-Доню?
Вона повільно обернулася на голос.
Батько стояв одним кроком до неї і безневинно посміхався:
-Все добре? 
Саша хутко опанувавши себе посміхнулася йому в відповідь:
-Аякже. Виписки ще немає. Тату, поїхали вже додому. Я починаю задихатися у цій лікарні.