3

З моменту приїзду тітка минула цілий тиждень. Так цілий тиждень. Після трьох днів гостювання тітка повідомила що хоче залюбки ще трохи лишитися у нас і батько не зміг відмовити їй у цьому бажанні. За цей час Саша зрозуміла що з нею всілякі справи погана річ і щось приховати від неї теж. Як не крути вона все-таки дізналася про те що Саша звільнилась з кав'ярні вже на другий день перебування в них. Увага! Не її звільнили, а вона сама звільнилась. 
З нею дівчина стала кухаркою, домоприбрираницею і навіть співрозмовником з яким запросто можна було погавкати з будь якого приводу. Однак у неї все таки був час щоб зачинитися в кімнаті і потайки зайнятися пошуком роботи за стареньким комп'ютером. Чи просто почитати якусь книжку. Це було значніше приємніше ніж дивитись телевізор на пару з тіткою і слухати її безкінечні коментарі, що були адресовані невідомо кому.  Лежачи вздовж всього ліжка я читала роман. Крізь напів відчинене вікно до кімнати завівав вітерець. Перегорнувши наступну сторінку книги дівчина відчула той самий пронизучий біль і те саме головокружіння як і тоді на виставці. Тільки зараз воно супроводжулось і з нудотою.  Поклавши голову прямо на книгу вона заплющила очі і просто чекала. Чекала коли ця нестерпна біль покине її тіло, а у голові перестане паромочитись. Нудота все вище і вище підступала до горла і дівчина швидко кинулась до ванної кімнати. Зачинившись там на замок я спустилась на колішки над унітазом і дала волю потребам організму. Через деякий час та сиділа на підлозі в кутку обпершись спиною об стіну і недокінця розуміла що з нею коїться. Навіть поворушнутись було боляче.
-Відчиняй!- хтось загепав в двері. По голосу це була тітка.- Мені треба помитися. Харе там сидіти. Гей, ти що там оглохла чи що?
Однак Саша мовчала. Вона відчувала як її покидають останні сили, проте ще досі чула навколишні звуки по той бік дверей.
Вона все чула. Дзвінок дверей. Як прийшов батько. Його голос. Чула зухвалі попрікання тітки щодо неї. Але зовсім нічого не могла вдіяти. Навіть подати голос.
-Вона сидіть там вже понад годину.- прошипіла та.- І мовчить. Нахаба. Вся в матір. Пихата.
-Ніко!- похмурився чоловік.
-Що?
-Дай врешті решт дівчині спокою! Може вона там миється.
-Там ніякого шуму води не чути. Мертва тиша якась.
Чоловік не задоволено закотив очі. Проте все таки підійшов до дверей ванної аби продемонструвати сестри що має рацію. Він жваво постукав у двері безсумнівно сподіваючись почути голос доньки. Однак там панувала глибока тиша що викликала у чоловіка неабияке занепокоєння.
-Ти взагалі мене слухаєш?- наполегливо чиплялась вона до чоловіка.- Матвій!
Той вкотре постукав і кілька разів нервово зарухав ручкою дверей лагідно промовивши:
-Саша, доню, відчини! Чуєш?
Але відповіді не було.
-Будь ласка! - попросив він знову постукавши.-Я тут.
Тиша. 
-Вона просто грає на твоїх нервах. А ти як дурень ведеться.-лукаво повторила жінка. Ледве вимовивши ці слова вона була підтиснута до стіни чоловіком, що тримав її однією рукою за її розплющене підборіддя . Він аж кипів від злості до неї:
-Не смій! Так говорити про мою доню! Ти і так завжди шукаєш привід посміятися над нею. Дорікнути чимось. Все тому що вона дуже схожа на свою матір. Ти хоч раз змилувалась над нею? Ні! Чому?- той похитав головою відступивши на кілька кроків і повернувся до дверей.- Все тому що вона дуже схожа на свою матір. От і все. Тому зараз мовчи.
Він несподівано вдарив з усією силою ногою двері і вигукнув:
-Прокляття!
Жінка іноді насторожено поглядала на брата.
-Треба вибивати двері.-  визначив чоловік.
-Що?- відреагувала та.
-Що чула.- огризнувся той.
Чоловік відійшов на потрібну відстань і з розгону налетів на двері врешті решт вибивши їх. Він був наляканим щойно виявив Сашу на підлозі. Без свідомості. Від одного погляду на неї його серце стиснулось.
-Сашка! Мила моя дівчинка...- промовив він впавши до неї на коліна. Він тримав на руках її і подумки благав щоб та розплющила очі.- Виклич швидку.
Тітка з диким інтересом заглядала через поріг намагаючись зрозуміти що сталося однак все собою затулив чоловік.
-Ти що не почула? Жінко, швидше!
Та хутко зникла з очей. Мабуть для того щоб відшукати телефон, а батько тим часом притискав дівчину до себе. Його сльози тихо капали на її волосся.
Лікарі прибули на місце за двадцять хвилин. З всім спеціальним обладнанням вони піднялись до потрібної квартири. За деякий час лікарі вийшли з неї разом з непритомною дівчиною на носилках , а за ними ішов зажурений чоловік.
-Я поїду з вами.- раптово крикнула в слід тому.
Той на мить зупинився і похмурево подивився назад.
-Ні. Ти вже все зробила. Сподіваюсь тепер ти задоволена.- відповів він і пішов вниз по сходам.
По дорозі до лікарні у машині швидкої чоловік був весь час біля дівчини, не відпускаючи її долоні. Це все йому нагадало подію дев'ятирічної давності. Колись він так само їхав в швидкій з своєю коханою і шалено тривожився за неї. Тільки зараз перед ним донька, а він не такий молодий як був тоді. Однак всерівно боїться знову відчути біль втрати. 
-Не хвилюйтеся Ви так. Все буде добре!- підбадьорив медбрат що якраз щось вводив дівчині внутрішньом'язово.- Ви знаєте що з нею сталося?
-На жаль.- гірко промовив він.- Я ходив до друга тому нічого не можу сказати. У квартирі були донька і моя сестра...
-Ваша сестра?- здивувався медбрат.
-Так. Але попри родинний зв'язок у них холодні стосунки. Я маю на увазі з боку сестри. 
-Мені жаль...- зам'явся молодий.- Однак коли мова йде про здоров'я і навіть про життя кожна хвилина на вагу золота. Мені колись батько казав:" Краще бути бідним що живе з коханими людьми,чим багатим що живе сам один".
Чоловіку не було чого сказати.
-На вигляд у неї було зневоднення організму. Однак нічого конкретного поки не скажу.
Вони прибули до лікарні вже помалу темніло. На ручному годиннику чоловіка стрілки показували половину восьмого. Щойно машина зупинилася задні двері відчинились і показалась ціла команда медпрацівників що оперативно діяли під час перевезення дівчини з машини до лікарні. Її доправили до оглядової залишивши батька за дверима. 
-Вам туди не можна!- сказала одна з медсестер що скрилась за ними. - До Вас скоро вийде лікар. Чекайте!
Чоловікові нічого не залишалося як лише сісти на найближчий стілець і просто чекати. Чекати поки хтось не вийде з оглядової і все таки скаже у чому річ. Він несамовито хвилювався і навіть не одразу помітив як спина сорочки на ньому змокла від поту. Він подумки рвався туди всередину до доньки, хоч і розумів що на даний час нічим допомогти він їй не зможе. 
-Тату!- почулось у кінці коридору. Це чимдуж швидко бігла Ліза привертаючи увагу сторонніх осіб що збентежено дивились їй в слід.
-Ліза!
Та обійняла його.
-Як Сашка?- схвильовано спитала дівчина.
Чоловік лише сумно похитав головою:
-Не знаю. Її забрали на огляд.
Дівчина сіла на сусідній стілець поряд з батьком.
-Не розумію, я ішов до дядька Кирила і з нею все було добре.- розгублено поглянув на дівчину.
Та мовчки дивився на засмученого батька і потім промовила:
-Мені вдалося повернутися додому годину тому. На роботі запара, підготовка до контрольної, купа зошитів. І дізналася що сталося.
-Ніка?
-Так.
-Ну авжеж. Хто ще.
-Вона сказала що ви знайшли сестру у ванній непритомну.
Той недовірливо посміхнувся:
-Вона сказала що Сашка пробула там понад годину, а вона не поворухнула ні одним пальцем щоб дізнатися що там сталося? От бачиш? 
Він сидів обпершись локтями об власні коліна і з тяжкістю зітхнув:
-Не пощастило вам з родичами.
-Можливо.- потиснула плечима та схилившись на батька.-Але у нас ж є чудовий тато. Найкращий серед всіх татусь.
Чоловік ласкаво поглянув на доньку.
-Що ж я робив би без вас? 
-А ми без тебе. - поцілувала вона в щоку тата. 
Закинувши голову назад чоловік заринувся в спогад з минулого.
************************************
-Мама, де моя баскетболька?- пролунав вереск з дитячої кімнати.
-Знайди сама у шафі!- відповіла тим самим мати з вітальні.
-У цьому гармидері? Ти що знущається з мене?
-А від мене ти що хочеш?-сердито скрикнула вона. Жінка повільно піднялась з розкладного дивана з допомогою дерев'яної, різнокольорової тростини для ходьби. При вставанні вона зморшилась від болі в ногах, що проявлявся більшу частину часу і попрямувала на голос доньки. Сил вистачило лише на те, щоб дійти до кінця  кімнати і зупинитись.- Ти власноруч влаштувала анархію у своїй кімнаті. Шукай!
Міжкімнатні двері відчинились і до вітальні влетіла маленька дівчинка з двома заплетеними косичка на голові і сукня ніжно зеленого кольору. Та швидко бігла у мамині обійми що жінка ледве встояла на місці. 
-Сашо, мамі боляче!-  мовив батько що ішов позаду.
Жінка в'яло посміхнулася йому:
-Привіт, любий!
Той піддійшов і поцілував її. Потім ще раз і ще раз. 
-Матвій! Дитина дивиться.- зніяковіла та і підправила бандану на голові.
-Неначе це вперше.- посміхнувся чоловік, а та пихнула його в плече.
Той скрикнув від болю в руці.
-Я ж нічого не казав.- похмурився той потерши місце.
-Я зібралась!- донеслось звідкись з дитячої.
-Ну нарешті! - сказала мати щойно старша донька з'явилася в коридорі. Та наближалась до рідних ще досі пильно оглядаючи свою форму. 
-Мамо, можна Мишко з своєю мамою прийдуть до нас у гості в суботу?- спитала мала Саша. 
Мати міцно пристинула її до себе і з посмішкою кивнула головою доньці.
-Ура!- радісно застрибало дівча навколо батьків.
-Яка вона щаслива. Подивись, Матвій!- сказала жінка спостерігаючи за радощами малої.
Чоловік недовірливо поглянув на кохану кліпнувши оком:
-Люба, ти наче не хотіла приймати гостей допоки не зміцнієш і не одужаєш.
-Матвій, любий, не варто сподіватися на завтра. Тобто я хочу сказати що життя одне. Чому відкладати щось на потім, якщо те"потім" може взагалі не настати.-сказала жінка витерши поодинокі сльози з очей і посміхнулась доньці,яка з легкістю стрибала перед нею. Потім неначе звернулась до неї.-Тим паче Мишко чемний хлопчик. Так, моє кошеня?
Дівчинка ритмічно закивала головою, а чоловік важко зітхнув:
-Навіщо ти так? У тебе все таки є шанс. У нас є шанс. Ти - одужаєш і...
Жінка ніжно доторкнулася долонею до щоки коханого:
-Любий, я звичайно цього дуже хочу як і ти. Однак вже занадто пізно для того, щоб шукати інші шляхи.
Вона відвернулася і взяла дівчинку на руки.
-І ти хочеш так легко здатися? Залишити нас?- спитав з грудкою в горлі той.
Жінка дивилася на дівчинку розмірковуючи над словами чоловіка. Вона не змогла відповісти, бо знала що неодмінно заплаче.
-Так їдьмо вже!- волала старша донька.- Якщо я спізнююсь на фінальну гру -мені кришка.