1

Увага, любі читачі! Ця книга буде оновлюватися у моєму авторському темпі! 1 розділ - 14-20 днів. Бажаю, Вам приємного читання! Завжди ваша. Тіна Квітка.❤️❤️❤️

Він сидів за столиком у віддаленому кутку маленької, підміської кав'ярні читаючи ранкову газету. Повільно перегорнувши наступну сторінку він поглянув у вікно і про щось задумався.
-Пане, ваша кава.- почувся дзвінкий голосок офіціантки. Чоловік повернувся обличчям і сердито вигнувши брову поглянув на дівчину:
-Я зробив своє замовлення ще хвилин двадцять тому. Хіба не можна було раніше подати мені цю клату каву? Це некомпетентність до клієнтів з Вашого боку.
-Ми приносимо вибачення за затримку. Та сьогодні в нас купа клієнтів що чекають на обслуговування. Наші офіціанти роблять все можливе щоб всі замовлення якнайшвидше потрапили на ваш стіл.- привітно промовила та забираючи підніс з столу.
-Ваші офіціанти мов сонні мухи. Літають туди сюди не знаючи біля кого приземлитися.- стояв на своєму чоловік. На вже давно змужнілому обличчі чоловіка з'явилася насмішлива ухмілька. 
-Пане, Ем... це непорозуміння безсумнівно можна якось владнати...- розгублено сказала дівчина сподіваючись що ця пропозиція задовольнить прибагливого клієнта. 
Проте той скочив на ноги і підвищив голос дещо схожим на крик:
-Ви що собі дозволяєте? Терміново принесіть мені вашу книгу скарг! Нахабство якесь. Звідки Вас взяли? З помийки? 
Той кричав так неначе дівчина зробила щось ганебне, а та застигла на місці не знаючи які заперечення висунути ще. До цього часу ні чоловік, ні бідна офіціантка навіть не помітили що за їхньою пекельною розбіркою споглядає майже сотня очей. Дівчина оглянулася навколо. Усі спантеличено поглядали на саме на її. Дехто зловісно шепотівся між собою. Втім чоловіку мабуть було байдуже. Він невпинно вимагав свого:
-Представте книгу скарг!
Двері для персоналу прочинились і з них вилетів чоловік в робочій формі. Вона складалась з білої сорочки, яскраво- зеленого жакета, стандартних чорних штанів і лакових черевик, що здавались трохи за великими. Це був керівник закладу.
Він поквапився ввічливо потиснути руку гостю, але той навіть не збирався йому відповідати взаємністю. 
-Принесіть вашу книгу скарг!- знову загорлав відвідувач.
-Спокійно, пане, можете пояснити що сталося?
-Що сталося?- здивувався той.- От я Вам скажу що сталося. Мені не вчасно принесли моє замовлення. Та й мало до цього ще хотіли з мною якось " домовитися".
Ці слова вразили дівчину адже все насправді було по-інакшому. 
-Неправда!- втрутилася дівчина.
-Олександра, не лізь сюди!- підвищив голос на офіціантку керівник злобно кинувши погляд. Та стояла між двома ними і не знала що їй робити.  Страх непередбачуваності взяв гору над всією вихованістю і скромністю дівчини. Несподівано навіть для самої себе вона взяла з столу ту саму каву і вилила її на лук нахаби. Всі шоковано скрикнули. А той налякано відскочив з місця обтрахуючи з себе залишки липкої, вже охолодженої кави. 
-Ви звільнені!-відрубав керівник.- Можете забиратися геть! Прошу вибачення за нахабство цієї дурепи.
Дівчина пильно дивилася на чоловіка, а він на неї стиснувши губи. Його відволікнув один з відвідувачів якого занепокоїв цей інцидент в кав'ярні. Скориставшись цим дівчина непомітно пробралась через купу народу і вибігла з залу зачинившись у вбиральні.  Обпершись спиною до дверей вона повільно сповзла на підлогу. Міцніше обійнявши власні коліна дівчина непорушно сиділа, дивлячись кудись крізь заплакані очі. Через деякий час галас за дверима десь у залі розсіявся і вже було чути лише поодинокий сміх інших молодих станжерів офіціантів, що завжди знаходять привід посміятися. Звідкись доносилось щось на кшталт "А ти знав?" "Та ну"  "нічого собі". Проте в той час дівчині було начхати на все і на всіх. Її звільнили власне за ніщо, та й ще принизили перед усіма. У двері постукали:
-Сашо, виходь! Я знаю що ти тут. Не ховайся від мене. Народ давно розійшовся. Навіть той барига пішов при цьому забувши скаргу написати. Наш щур після цього закрився в своєму кабінеті. Мабуть зганяє бісіків. А так начебто нічого страшного.
Дівчина підвелась і відчинила двері. То була її колега і подруга по роботі Маргарита.
-Нічого страшного? -обурилась Саша.-Мене звільнили нізащо! Ти це розумієш? За цю роботу я трималась зубами . Працювала як проклята. Що ж я рідним скажу? "Вибачте, я зганьбилась. Мене вигнали з роботи мов останню дуру?" Це я маю сказати?
-Я розумію це несправедливо але...
-Ні, ти не розумієш. І ніколи мене не зрозумієш.- сказала дівчина сердито глянувши на подругу і обминула її.  Та озирнувшись кинула лукавий погляд їй в слід.
Дорога додому як ніколи раніше здавалась такою довгою , ніби становила цілю вічність. Автобус яким дівчина щодня поверталася з роботи скасували і їй довелося йти на наступну зупинку що знаходилась десяти хвилин відстані між ними. Та й і цей автобус запізнився на пів години. Вечірнє сонце помалу заходило за горизонт проте спека цього дня ще давала знати про себе. Нарешті довгоочікуваний автобус прибув з напів повним салоном пасажирів відчинивши свої двері. Стомлена і зморена важким днем Саша зайшла до автобуса, заплатила за квиток і сіла на перше переднє сидіння позаду від водія. Схилившись на скло що було на диво приємно прохолодним вона злегка задрімала. І прокинулася від того що хтось на весь автобус репетує "Кінцева зупинка" . Підхопившись на ноги Саша кинулась геть з нього. "Нарешті свіже повітря" подумала та вдихнувши на повні груди. До будинку залишалось кілька метрів, але кожен наступний крок здавався все важче і важче. Вдома на щастя ніхто не помітив появу дівчини, тож та без вагань тихо пішла до своєї кімнати. Жбурнула сумочку під старенький стіл і впала непорушно на ліжко. Зусилля якось заснути звелись нанівець щойно десь за межами кімнати почувся рідний голос:
-Сашка вже повернула?
-Тато, звідки мені знати?- відповів голос який не можна переплутати ні з ким іншим. Голос сестри.
-Перевір. Може вона в себе.- сказав голос батька.
-А якщо я увійду, а вона там вся гола?- зловтішно мовила та.
-О боже, дай мені терпіння!- вигукнув він.-Лізка, від тебе аж пре сарказмом! У кого ти така?
Та засміялася:
-Може у тебе?
-Так іди перевір! А то будеш тут. Влаштовувати цирк.
-Вже іду- промовила вона беручись за ручку дверей кімнати дівчини.
Саша прийняла сидяче положення для того щоб не показувати своєї втоми і розбитість.
-Привіт.- сказала сестра одразу опинившись у кімнаті.
-Привіт.
-Ми думали що ти ще не прийшла. Але ти ж знаєш нашого батька... 
-Знаю.-вимовила Саша намагаючись стримати голос. Вона відвела свій погляд вдивляючись у світлину зроблену одинадцять років тому. На ній вона у біленькій сукні обіймає маму за талію і посміхається. Їй мабуть на той час було лише вісім. Мама поклала руку на її спину і теж посміхається. Вона в фіолетовій сукні з квітами і з сіткою на грудях.-Мене звільнили. Вибачте.
Сестра підійшла ближче і сіла біля дівчини.
-Сашка, Сашка. - похитала головою вона і обійняла ту. -Якби ти знала що ти не повинна за щось вибачатися. Все це дрібниці які не вартують всіляких переживань за них. 
-Але як нам бути? Батько, ти на двох змінах у школі. Тепер ще я без роботи. Нам і так вистачає ледве на життя а тепер...
-Не хвилюйся.  Прорвемось. - тихо промовила сестра. 
-Ліз, чому доля така несправедлива?
Однак та не знайшла відповідь на це питання.
-Ходимо пити чай. Батько вже зачекався.- підвівшись Ліза простягнула руку сестри.