хвороба 6 частина

Ізабела прокидалася вранці і відчувала, що щось всередині неї змінилося.
Не було раптового вибуху ненависті чи болю — просто легка, майже непомітна відстань, що з’явилася між нею і світом. І між нею і Арденом.

Він увійшов до офісу, як завжди, із зайвою впевненістю, а вона відчула, як тіло автоматично відсахнулося. Раніше його присутність наповнювала її очі світлом, навіть коли вони сварилися. Тепер вона відчувала лише втому і легкий острах — від того, що він може наблизитися, а вона не зможе відступити швидше.

Коли він говорив, слова, що колись зачіпали серце, тепер скочувалися по поверхні, не залишаючи сліду.
Його погляд не обпалював, а дратував, нагадуючи про втрату того, що колись було.
Його усмішка, що раніше могла підкорити її, тепер виглядала натягнутою, чужою.

Вона відчула дивний спокій у цій холодності — наче вогонь, що колись роз’їдав душу, згас, і залишив тільки попіл. Попіл не палив, не ламав. Він просто лежав тихо, а разом із ним — її почуття.

— Не дивись на мене так, — сказала вона одного разу тихо, майже шепотом, але в цьому шепоті було більше втоми, ніж гніву.
— Як? — він різко, очі блищать.
— Ніби я тобі щось винна.

В її голосі не було претензій, лише факт. І це було гірше, ніж крики. Бо тепер він зрозумів: її серце не горить. Його присутність не змушує її тремтіти. Не змушує любити. Не змушує ненавидіти. Воно просто… мовчить.

Арден відчув, як щось всередині нього спрацьовує — страх. І біль. Але це був не той гострий біль, що колись від кохання чи ревнощів. Це був тупий, холодний біль від усвідомлення: вона йому більше не належить. І навіть не зможе належати.

Вона дивилась на нього, і в її очах не було іскор минулого. Ні надії. Ні жаху. Лише спокій. Такий спокій, який перетворює любов на порожнечу.

Арден відчував, як його бажання контролювати її, тримати, тріпати її душу — все це обрушується на нього, і він розуміє, що цього вже недостатньо. Вона вже не та, що горіла його присутністю. Вона — лише порожній контур, який колись був іскрою.

І саме цей спокій, ця відстороненість, ця відсутність емоцій робила її страшною для нього.
Бо він знав: не можна підпалити те, що вже згасло.

Ізабела прокинулась із важким, туманним відчуттям у грудях.
Кожен вдих давався з працею, а тіло відмовлялося слухатися.
Гарячі хвилі й холодні тремтіння чергувалися, залишаючи її слабкою і розбитою.
Вона не мала сил ні на усмішку, ні на гнів. Лише на тиху відстороненість, яка з’являлася в її погляді.

Вона не прийшла на роботу.
Не тому, що хотіла відпочити.
А тому, що будь-яка зустріч з Арденом ставала б випробуванням, яке її виснажувало.
Вона відчувала, як його присутність у просторі офісу давила б на неї сильніше, ніж будь-який біль від хвороби.

Для неї це була рятівна тиша. Можливість не бачити його очей, не відчувати його слів, не зазнавати його контролю.

Але для Ардена порожній стіл Ізабели став пекельною картиною.
Він дивився на порожнє місце, де зазвичай сиділа вона, і в його голові почали народжуватися думки, які він ніяк не міг зупинити.

*Вона не хвора.*
*Вона просто вирішила не приходити.*
*Вона не хоче мене бачити.*
*Вона може бути з кимось іншим…*

Ці думки піднімалися все вище, обвивали його розум, спліталися у клубок ревнощів і страху.
Кожна хвилина тиші ставала для нього новим випробуванням, а порожній стіл — свідком того, що він не контролює те, що найбільше хотів би тримати.

Він не міг змусити себе зупинитися.
Він фантазував. Уявляв її з іншими, сміх, дотики, що не були його.
Його серце тремтіло від власної одержимості.
І навіть усвідомлення того, що вони вже не разом, не могло зменшити пекучого болю.

Вона тим часом лежала у кімнаті, відчуваючи, як хвороба тягне її вниз.
Але найстрашніше — не температура і не слабкість.
Найстрашніше — це розуміння, що він все ще тримає її у власному світі.
І що цей світ для неї — тюрма.