сварки що пахнуть кавою 3 частина

Минуло два тижні, відколи вони знову працювали разом.
І за цей час Арден зрозумів, що не може більше прикидатися.
Його дратував її спокій, її мовчання, навіть те, як вона п’є каву — мовчки, точно, відміряно, ніби кожен її рух має сенс, який йому не дано зрозуміти.

Він ловив себе на тому, що хоче зіпсувати цей її ідеальний баланс.
Зробити боляче, як вона зробила йому — тоді, коли пішла без пояснень.

Одного ранку він кинув на її стіл звіт.
— Це знову не те, що треба.
— Це саме те, — відповіла Ізабела, не відриваючись від екрана.
— Ти не слухаєш, — він зробив крок ближче.
— А ти не звик, коли тебе не слухають.

Вона підняла очі — спокійні, рівні.
І це його розлютило більше за будь-які крики.
— Ти завжди граєш у цю гру? — прошипів він. — Робиш вигляд, що тобі байдуже, поки всі навколо втрачають голову?
В офісі була напружена атмосфера, всі дивились на них мовчки. 

— Я просто навчилася не падати, — її голос тихий, але в ньому чується втома. — Ти ж завжди штовхав, Арден.
— Не перекладай провину.
— Я не перекладаю. Я просто більше не беру твої подарунки у вигляді болю.

Він відступив, роздратований.
Це було занадто знайоме — так вони сварилися й тоді.
Ті самі слова, ті самі спалахи.
А потім — тиша, і дотик, який усе спалював.

Ізабела не зводила з нього очей.
— Знаєш, що найгірше?  Ти зараз мішаєш мені працювати, і іншим також!
— Що справді ? — гірко всміхнувся він. І подивився на інших. — Я вам мішаю? 
Інші відвернулись назад до екранів а решта сказали що так, і вони мають доробити проекти.

Подивишись на інших зрадницькі він зробив крок від Ізабели.
Він відвернувся, бо відчував, що ще трохи — і скаже щось, про що потім пошкодує.

Того вечора він пішов пізно.
Її стіл був порожній, але на ньому залишилась чашка з відбитком губ.
Той самий відтінок помади, що й колись.
І спогади накрили його, як хвиля.

Вечір, дощ, її сміх у темряві, коли вона вперше назвала його “зарозумілим виродком”.
Потім — її тіло в його руках, гаряче, живе, справжнє.
Тоді він думав, що переміг.
А насправді — тільки почав програвати.

Він узяв чашку, стиснув її, поки кістки не хруснули.
Глухий звук розбитого фарфору віддався всередині, наче щось тріснуло не в ньому, а в ньому самому.

Наступного дня Ізабела зайшла до кабінету, ніби нічого не сталося. Офіс був порожнім. Вони були перші. 
Вона поклала документи на стіл і сказала рівно.
— Нам треба поговорити про презентацію.

— А мені здається, ми маємо поговорити про інше, — він підвівся, спершись долонями на стіл.
— Про що, Арден? Про твоє его чи моє терпіння?

— Про те, що ти мене ненавидиш.

Вона мовчала.
Довго.
А потім відповіла:
— Ні, Арден. Ненависть — це теж почуття. А до тебе в мене залишилася тільки пам’ять.

Його посмішка вийшла різаною, гіркою.
— Ти впевнена? Бо мені здається, що кожного разу, коли ти на мене дивишся, ти все ще гориш. Просто навчаєшся не показувати вогонь.

Вона зробила крок до нього.
Її голос був тихим, але в кожному слові — сталь:
— А ти, Арден, так і не навчився жити без того, щоб когось палити.

Він не витримав — стиснув кулак, відвернувся.
Її слова були правдою, яку він не міг стерти.
І саме тому він її ненавидів.
І саме тому — не міг відпустити.