Повернення 1 розділ

Вона не чекала його тут.
Серед стерильних стін офісу, де все пахло кавою, пилом і холодним металом принтерів.
Все тут здавалося надто правильним, надто контрольованим — аж поки вона не побачила його спину біля вікна.
Він стояв спокійно, з руками в кишенях, ніби був частиною цього місця — таким самим холодним і непорушним, як скло, у яке дивився.

Її чорне волосся, зібране у стриманий вузол, відкидало відблиск від світла ламп.
Карі очі за тонкими окулярами вловлювали кожну деталь: нерухомість його плечей, легке напруження шиї, і той знайомий силует, який колись був для неї всім — і прокляттям, і притулком.
На ній — темний костюм, строгий, без жодної деталі, що могла б здатися м’якою.
Вона тепер виглядала як людина, яка навчилась виживати серед вовків — і стати однією з них.

— Ти змінилася, — сказав він, не повертаючись. Голос — низький, чистий, упевнений.
У ньому було щось, що різало по пам’яті, як ніж по старому шраму.

— А ти — ні, — відповіла вона, спокійно. — Досі вмієш говорити так, щоб хотілося втекти.

Він обернувся.

Каштанове волосся — трохи довше, ніж раніше, неохайно зачесане назад.
Світлі очі, у яких відбивалося світло з вікна, здавалися крижаними — ті самі, що колись могли роздягати її без дотику.
Його обличчя залишилося витонченим, але тепер — жорсткішим, наче час вирізьбив на ньому спокій, який приховує втому.
Підтягнуте тіло, ідеальна постава, рухи з тінню впевненості, яку він завжди мав, навіть коли брехав.

— Ти ж сама повернулася, — він зробив крок ближче. — Навіщо?

— Робота, — коротко.
Її голос залишався рівним, але дихання зрадницьки сповільнилося.

Він усміхнувся, майже непомітно.
— Робота. Ми завжди чудово працювали разом. Поки ти не вирішила, що мене треба забути.

— Я тебе не забула, Арден, — сказала вона, дивлячись прямо. — Просто перестала прощати.

Він затих.
На мить — лише гул кондиціонера й шум міста за вікном.
Погляд Арден  ковзнув по ній — від тонкої лінії шиї до холодної строгості піджака.
Вона більше не та, що колись сміялася його жартам і тремтіла, коли він підходив ближче.
Ця жінка дивилася на нього так, ніби бачила чужого.
І саме це його дратувало.

— Ти досі ненавидиш мене? — тихо спитав він.
— А ти досі не навчився бути людиною?

Він посміхнувся тим самим спокоєм, що колись палив її дотиком:
— От і добре. Значить, нічого не змінилося.

Вона пройшла повз нього, ледь торкнувшись плечем,
і це було гірше за удар.
Він нахилився ближче, майже торкнувшись її волосся.

— Не тікаєш цього разу?

— Ні, — її голос був крижаний. — Цього разу я дочекаюся, поки ти зламаєшся.

Арден залишився стояти, стискаючи пальці до болю.
Її запах — тонкий, гіркий, знайомий.
І вперше за довгі роки він відчув, що втратив рівновагу.