Глава 23

У класі стояла звична тиша, порушена тільки рівним голосом учителя, шелестом сторінок і коротким скрипом ручок по зошитах. За вікном світло дня було спокійним, трохи блідим, ніби навіть погода сьогодні не хотіла бути яскравою.
Я сиділа рівно, дивлячись перед собою, але не бачила ані дошки, ані написаних формул, ані підручника, відкритого переді мною.
Усе всередині знову було зайняте тільки однією думкою.
Союн.
Він сидів, як завжди спокійний, з рівною спиною, трохи схиливши голову вперед. Його рука лежала на парті, пальці ледь торкалися ручки, а погляд був спрямований кудись перед собою — в одну точку, ніби все, що відбувалося навколо, його зовсім не стосувалося.
Він навіть не озирнувся.
Жодного разу.
Ніби мене тут просто не існувало.
Від цього ставало боляче настільки, що навіть важко було нормально вдихнути.
Учитель щось пояснював біля дошки, хтось поруч перегортав сторінку, але для мене ці звуки стали далекими, неначе між мною і цим класом раптом з’явилася товста прозора стіна.
Я не чула нічого.
Лише власні думки, які знову й знову поверталися до нього.
Чому він такий спокійний?
Чому сидить так, ніби нічого не сталося?
Чому навіть не подивиться?
Я ще кілька секунд дивилася на його профіль, на лінію щоки, на темне волосся, на звичну стриманість у кожному русі… але в якийсь момент стало надто важко.
Я більше не могла.
Погляд сам відвернувся.
Переді мною була дошка, але я теж почала дивитися в одну точку — кудись поверх учительського плеча, не розуміючи навіть, що саме там бачу.
Просто дивилася.
Щоб не дивитися на нього.
Щоб хоч трохи заспокоїти серце, яке билося занадто сильно.
Минуло кілька секунд.
А може, більше.
І раптом…
Наче щось змінилося в повітрі.
Дивне відчуття.
Ніби чийсь погляд торкнувся мене настільки явно, що шкіра на щоках майже відчула це фізично.
Обпалююче.
Напружено.
Я ледь помітно завмерла.
Ні.
Це, мабуть, просто самонавіювання.
Мені просто здалося.
Але відчуття не зникало.
Навпаки — ставало сильнішим.
Обережно, майже не дихаючи, я повернула обличчя вбік.
І завмерла.
Союн дивився прямо на мене.
Уважно.
Повністю серйозно.
Без усмішки.
Без звичної байдужості.
Його погляд був прямим, глибоким, незвично відкритим — ніби він давно вже дивився, а я тільки зараз це помітила.
У мене всередині все різко стиснулося.
Я теж дивилася на нього, не розуміючи, що відбувається.
Чому він раптом подивився?
Чому саме зараз?
Зі мною щось не так?
Може, волосся розтріпалося?
Може, на обличчі щось дивне?
Але цей погляд…
У ньому було щось таке, від чого неможливо було відвести очі.
Наче в ньому можна було потонути.
І одночасно саме це викликало тривогу.
Бо я зовсім не розуміла, що він думає.
Чому дивиться саме так.
Відчула, як жар швидко піднімається до щік.
Рум’янець буквально обпалив обличчя.
Я машинально підняла руку й торкнулася волосся на потилиці, поправляючи його, хоча одразу зрозуміла — там усе в порядку.
Жодного безладу.
Жодної причини.
І саме в цю секунду Союн ніби отямився.
Його погляд різко змінився.
Наче він сам усвідомив, що занадто довго дивився.
Він спокійно відвів очі вбік і знову подивився перед собою, ніби нічого не сталося.
А я ще кілька секунд сиділа нерухомо, відчуваючи, як серце б’ється так голосно, що, здавалося, це можуть почути навіть сусіди по парті.
Що це було?..
Хоч я досі нічого не розуміла, всередині залишалося дивне тепле відчуття.
Приємне.
Навіть якщо той погляд на уроці досі не давав мені спокою, одна думка все одно вперто крутилася в голові:
Він мене помітив.
І саме через це на губах сама собою трималася легка задоволена посмішка.
Я йшла коридором, повільно, без поспіху, ковзаючи поглядом по знайомих стінах, по вікнах, крізь які падало яскраве денне світло, по учнях, що стояли групами й голосно щось обговорювали.
Сьогодні навіть коридор здавався світлішим.
Я шукала Мінсока.
І майже одразу побачила його попереду.
Він теж помітив мене.
— Привіт, — тихо сказав він.
Його голос був спокійний, як завжди, а після цього на обличчі з’явилася посмішка — задоволена й навіть трохи здивована.
Наче він одразу зрозумів мій настрій.
— Привіт, — відповіла я, все ще посміхаючись.
Мінсок кілька секунд уважно дивився на мене.
— Ти сьогодні якась усміхнена. Приємно бачити тебе такою.
— Дякую...
Чомусь після цих слів я трохи зніяковіла.
На коротку мить його посмішка зникла, але погляд залишився — спокійний, уважний і чомусь трохи задоволений.
Ніби моя посмішка справді мала для нього значення.
— Ну... куди йдемо? — запитала я, щоб не мовчати.
— Гайда на подвір’я. Сьогодні тепло, — вже веселіше сказав він.
— Чудова ідея.
Ми разом вийшли зі школи.
На подвір’ї було справді тепло.
Сонце світило яскраво, майже по-весняному, легкий вітерець приємно торкався волосся, а десь поруч голосно співали пташки.
Було навіть трохи жарко.
Ми повільно йшли доріжкою й говорили про дрібниці.
Про ранок.
Про уроки.
Про те, як дивно сьогодні всі запізнювалися.
А потім Мінсок раптом сказав:
— Я сьогодні так поспішав, що поки вдягався — просто впав на підлогу.
Я одразу засміялася.
— Серйозно?
— Абсолютно. Причому в найганебніший момент. Однією ногою вже в штанах, другою — ще ні.
— Це ж треба так поспішати...
— Найгірше, що це бачив брат.
Тепер ми вже сміялися разом.
Легко.
І мені раптом стало так добре поруч із ним, що я майже забула про все інше.
Але саме в цей момент за спиною почувся ще чийсь сміх.
Знайомий.
Настільки знайомий, що серце одразу різко стиснулося.
Я озирнулася.
І побачила Союна.
Поруч із тією дівчиною.
Він сміявся.
Щиро.
М’яко.
Його обличчя було розслабленим, світлим, таким, яким я майже ніколи не бачила його поруч із собою.
Таким він був із нею.
І від цього в грудях одразу стало боляче.
Наче щось усередині різко опустилося вниз.
На уроці він дивився на мене зовсім інакше.
Серйозно.
Холодно.
Майже напружено.
Чому?
Чому зараз він такий легкий із нею, а тоді був зовсім інший?
Що зі мною не так?
У горлі відразу з’явився важкий клубок.
Я відчула це так раптово, що навіть не встигла нормально вдихнути.
Через секунду очі почали пекти.
Ні.
Тільки не зараз.
Я швидко опустила голову.
Але сльози вже з’явилися.
Гарячі.
Зрадницькі.
Я витерла їх рукою, сподіваючись, що Мінсок не помітить.
Але він одразу замовк.
— Діано? Все добре?
— Так... Все добре... — швидко відповіла я, намагаючись звучати спокійно.
— Я ж бачу...
Я мовчала.
Тепер уже справді нічого не приховаєш.
Просто дивилася вниз, на власне взуття.
На світлу плитку під ногами.
Куди завгодно, тільки не в його очі.
— Що з тобою?
...
— Тобі все ще важко адаптуватися в новій школі?
...
Я не знала, що сказати.
Бо правда була зовсім не про школу.
А сказати її вголос я не могла.
Мінсок ще кілька секунд мовчав, а потім дуже лагідно посміхнувся.
І трохи розвів руки.
— Іди сюди...
Я навіть не думала.
Просто зробила крок вперед і притулилася до нього.
І в цю секунду сльози стали сильнішими.
Тихими.
Гарячими.
Я почала тихо захлинатися ними, вже не намагаючись зупинити.
А він просто обіймав мене.
Спокійно.
Тепло.
Однією рукою легко гладив по голові.
Нічого не питав.
Нічого не вимагав.
Просто був поруч.
І від цього ставало трохи легше.
Хоча всередині все одно боліло.
Знав би він справжню причину цих сліз...
Нас перервав дзвінок.
Я тихо шмигнула носом і повільно відсторонилася.
Ми кілька секунд просто дивилися одне одному в очі.
— Пообіцяй більше не плакати, — тихо сказав Мінсок. — Все налагодиться. І все буде добре.
Після цього він лагідно торкнувся мого плеча.
І я раптом відчула, наскільки мені пощастило.
Бо поруч був друг.
Справжній.
Той, хто бачить.
Той, хто підтримує.
Той, хто не залишає одну навіть тоді, коли я нічого не пояснюю.
Я ніколи не думала, що в мене буде хтось такий.
Глибоко вдихнувши, я спробувала заспокоїтися.
Потім мовчки рушила до школи.
У коридор.
До класу.
Туди, де мене знову чекатиме той чий погляд, я досі не могла зрозуміти.
Цього разу, коли я повернулася до класу, мені вже не хотілося дивитися ні на кого.
Навіть на вчителя.
Навіть на дошку.
Навіть просто підняти голову здавалося важким.
Я швидко сіла на своє місце й одразу опустила погляд.
Страшно.
По-справжньому страшно.
Бо мені здавалося: якщо зараз хтось побачить мої очі, усе стане очевидним.
Що я плакала.
Що я ледве тримаюся.
Що всередині в мене зараз зовсім не спокій.
Учитель уже почав щось пояснювати, спокійним рівним голосом, ніби нічого навколо не змінювалося.
А в мене всередині все було зовсім інакше.
Я дивилася в одну точку перед собою — кудись на край парти, на світлий відблиск сонця на дерев’яній поверхні, на власні пальці, тільки б не піднімати очей.
Тільки б витримати.
Тільки б не дати цій грозі всередині вирватися назовні.
Але це було майже неможливо.
Бо поруч був він.
І саме через це ставало ще важче.
Очі знову почали пекти.
Я швидко потерла їх пальцями, намагаючись зробити це непомітно.
Тільки не зараз.
Тільки не тут.
Але картина зі шкільного подвір’я вперто поверталася.
Знову і знову.
Його посмішка.
Його сміх поруч із нею.
Його обличчя — живе, тепле, легке.
І водночас спогади про інше.
Про те, як він раніше підколював мене.
Як дивився.
Як іноді говорив щось так, що я потім ще довго це згадувала.
І як раптом усе це ніби обірвалося.
Через якусь дівчину, яка з’явилася незрозуміло звідки.
Ну звідки вона взялася?..
Я стиснула пальці сильніше.
Але руки все одно почали тремтіти.
Ледь помітно.
Неприємно.
Я знову швидко потерла очі, відчуваючи, що ще трохи — і сльози повернуться.
І саме тоді це сталося знову.
Те саме дивне відчуття.
Наче чийсь погляд буквально торкнувся шкіри.
Обпік.
Я завмерла.
Повільно повернула голову.
І знову побачила Союна.
Він дивився прямо на мене.
Так само, як на першому уроці.
Уважно.
Серйозно.
І цього разу ніби ще з легким нерозумінням.
Наче намагався щось зрозуміти.
Мій подих збився.
Я швидко відвернулася, витерла сльози ще раз і через кілька секунд, сама не знаючи чому, знову подивилася на нього.
Він не відвів погляду.
Продовжував дивитися.
Пристально.
Спокійно.
Уважно.
Ніби чекав.
Ніби справді розглядав мене.
І саме це було найважчим.
Бо в цьому погляді не було того тепла, яке я щойно бачила на подвір’ї поруч із тією дівчиною.
Не було посмішки.
Не було м’якості.
Лише серйозність.
І щось, чого я не могла зрозуміти.
Від цього ставало ще тривожніше.
Я відчула, що втрачаю контроль.
Швидко відвела очі назад.
Руки затремтіли сильніше.
Серце почало калатати так голосно, що здавалося — ще трохи, і його почують усі навколо.
У горлі знову піднявся той самий важкий клубок.
Сльози захотіли повернутися ще сильніше.
Я знову потерла очі, вже майже не думаючи, як це виглядає збоку.
Тільки б не схлипнути.
Тільки б не видати себе.
Тільки б дочекатися кінця уроку.
Хвилини тягнулися нестерпно довго.
Кожен голос учителя звучав десь далеко.
Кожен рух у класі дратував своєю звичайністю, бо всередині мене все давно вже перестало бути звичайним.
Я ледве дотримала до дзвінка.
Ледве.
Щоб не розридатися просто тут.
На перерві я просто вийшла в коридор, не знаючи навіть, куди саме йду.
Хотілося лише одного — щоб ніхто зараз не дивився на мене.
Особливо Мінсок.
Після всього, що було на подвір’ї, мені здавалося, що ще раз опинитися перед ним із такими очима буде вже надто ніяково.
Тому я йшла, опустивши погляд у підлогу, уважно дивлячись тільки на світлі плитки під ногами, ніби саме вони зараз могли врятувати від чужих поглядів.
У коридорі було шумно.
Хтось сміявся біля вікон, хтось швидко проходив повз, десь грюкнули двері класу.
А я все одно чула тільки власне серце й залишки тієї важкої хвилі всередині, яка ще не до кінця відступила.
І саме тому, коли переді мною раптом хтось зупинився, я мало не здригнулася.
— Далеко зібралась?
Я підвела очі.
Переді мною стояв Мінсок.
Спокійний, уважний, трохи схиливши голову набік.
— Я тут, — сказав він уже тихіше. — Ти плачеш?
— Ні, — швидко відповіла я й одразу витерла очі.
Але навіть мені самій це прозвучало непереконливо.
Мінсок м’яко посміхнувся.
— Я ж бачу. Іди обійму.
І чомусь поруч із ним я знову не стала заперечувати.
Просто зробила крок вперед і знову притулилася до нього.
Його обійми були теплими.
Спокійними.
Ніби в них справді можна було трохи сховатися від усього, що зараз боліло всередині.
— Все буде добре, чуєш? Не плач, — тихо говорив він, лагідно гладячи мене по голові.
Його голос діяв дивно заспокійливо.
Я кілька секунд просто мовчала, відчуваючи, як напруга повільно слабшає.
Коли дихати стало легше, я трохи відсторонилася.
Мінсок уважно подивився на мене, а потім раптом сказав:
— Я хочу познайомити тебе зі своїми друзями. Вони дуже хочуть з тобою подружитися. Ти ж не проти?
Я навіть розгубилася.
Настільки несподівано це прозвучало.
Але майже одразу всередині щось радісно здригнулося.
— Ні, не проти. Я тільки за.
І сама відчула, як голос ожив.
Наче кілька хвилин тому сліз узагалі не було.
Ми разом пішли до його класу, і дорогою я навіть на кілька хвилин справді забула про Союна.
Коли ми зайшли всередину, кілька людей одразу повернулися до дверей.
Потім ще кілька.
І вже за секунду майже весь клас дивився на мене з відвертою цікавістю.
Я навіть трохи розгубилася.
Мінсок став поруч і поклав долоні мені на плечі.
— Народ, знайомтеся. Це Діана. Моя краща подруга. Нікому її образити не дам.
Від цих слів я одразу ніяково посміхнулася, опустила погляд і чемно вклонилася.
— Ого! А я не знав, що новенька така гарна, — першим підійшов до мене симпатичний хлопець із живим поглядом.
— Дякую... — тихо відповіла я, відчуваючи, як знову трохи червонію.
— Це Ханджун, — сказав Мінсок. — Мій кращий друг. Бачу, ти вже йому сподобалась.
Мінсок засміявся, а Ханджун одразу простягнув мені руку.
Я легенько її потиснула.
— Це Чунхо, — продовжив Мінсок, кивнувши в бік спокійного хлопця з дуже зібраним виразом обличчя. — Найбільший відмінник цього класу. Любить багато читати, як і ти. І думати. Тому буде трохи тихішим.
Чунхо ледь помітно посміхнувся куточками губ і теж простягнув руку.
Я відповіла тим самим.
— Не слухай, якщо хтось казатиме, що я зануда, — спокійно сказав він тихим голосом. — Насправді я набагато глибший.
Я навіть ледь посміхнулася.
— Це Гібом. Завжди активний і веселий. З ним ніколи не буде сумно.
— Привіт, красуня, — сказав Гібом, одразу потиснувши мені руку.
Я знову трохи засоромилася.
— А це Хаін. Із нею теж ніколи не буде сумно. У неї чудове почуття гумору.
Весела дівчина з упевненим поглядом одразу простягнула мені руку, а вже за секунду міцно притягнула в обійми, ще й поплескала по спині.
Я навіть трохи розгубилася від такої відкритості.
Але це було... приємно.
— Це Сунхо, — продовжив Мінсок. — Дуже яскрава й стильна дівчина. Якби не правила форми, ми б щодня бачили її зовсім іншою.
Сунхо усміхнулася так, ніби їй справді сподобалася ця характеристика, і теж обійняла мене.
— А це Хаюн. Наша скромняжка.
Остання дівчина дивилася на мене дуже тепло, майже по-доброму сяючи очима.
— Привіт, — тихо сказала вона й теж обійняла мене.
Я вже не знала, як правильно реагувати на стільки тепла одразу.
— Було приємно познайомитися, — сказала я щиро, і сама почула, скільки захоплення прозвучало в моєму голосі.
— Щось ти сумна, — раптом помітив Чунхо.
— Так, — одразу додав Ханджун. — Щось сталося?
— Ні-ні, все добре, — швидко сказала я й навіть натягнуто засміялася.
— Ми ж усе бачимо, — не повірила Хаін.
— Вона все ще не може адаптуватися в новій школі, новій країні і їй дуже самотньо, — спокійно пояснив Мінсок.
— О... дозволь тебе обійняти, — одразу розчулилася Хаюн і знову обійняла мене.
До неї приєдналася Хаін.
— Все буде пучком. Ми тепер з тобою, — сказала вона, гладячи мене по спині. — Правда, ми не були в твоїй шкурі, але уявляємо, як це.
Я стояла посеред них і майже не вірила, що це все зараз відбувається зі мною.
Невже це реально?
— Ну раз на це пішло — давайте підтримаємо Діану всі разом, — сказав Мінсок.
І вже за секунду мене обіймали всі.
Одразу.
З усіх боків.
Від цього по тілу пішло справжнє тепло.
Наче душу хтось обережно загорнув у щось м’яке.
Сльози остаточно висохли.
— Хочеш цукерочку? — співчутливо запитала Хаюн.
Я трохи знизала плечима й кивнула.
— А хочеш посміятись? Мінсок сьогодні так сміявся, що аж пукнув, — раптом серйозно сказала Хаін, прикривши рот рукою.
— Гей! — одразу вигукнув Мінсок.
Клас вибухнув сміхом.
Я теж.
По-справжньому.
Голосно.
Навіть до сліз від сміху.
І коли, ще сміючись, я легенько поплескала Мінсока по плечу, а потім мимоволі погладила його, він спочатку ще більше почервонів, аж до кінчиків вух, а потім теж розсміявся.
— Народ, а ви чули, що вийшла нова гра? — раптом заговорив Ханджун.
— Яка? — усі запитали майже одночасно.
— "Стіл Кіл". Там пірати й зомбі...
Розмова одразу пожвавилася.
Усі заговорили разом.
Хтось перепитував.
Хтось уже просив показати.
І саме в цей момент пролунав дзвінок.
Я мимоволі озирнулася на всіх із маленьким жалем, але водночас із великою вдячністю.
— Ну все, Діано, до наступної перерви, — Мінсок ще раз обійняв мене.
— Було приємно познайомитися! — почулося звідусіль.
— Біжи швиденько, бо в Кореї не можна ходити стороннім учням по чужих класах!
Почувши це, я одразу здригнулася.
І вже за секунду вибігла з класу та швидко помчала назад до свого.
Але цього разу в грудях було вже трохи тепліше.
Коли я знову сіла за парту, у класі вже поступово стихав шум.
Хтось ще встигав договорити останні слова, хтось швидко відкривав зошит, хтось діставав підручник, а вчитель уже готувався починати урок.
Я теж автоматично поклала руки на парту, але думки були зовсім не тут.
І раптом зловила себе на дивному відчутті.
Кілька хвилин тому, там, у класі Мінсока, серед нових голосів, сміху, обіймів і теплих слів... я справді забула про Союна.
На короткий час.
Повністю.
Це навіть здивувало мене саму.
Наче всередині на мить стало легше.
Наче той важкий вузол, який цілий день не давав дихати, трохи послабився.
Але варто було лише відвести очі...
І побачити його знову.
Як усе миттєво повернулося.
Союн сидів на своєму місці, як завжди спокійний, стриманий, трохи відсторонений.
І в ту ж секунду я знову відчула, як усередині все стискається.
Так різко, що навіть дихання збилося.
Наче серце саме впізнало небезпеку раніше за мене.
І майже відразу...
Я знову відчула це.
Його погляд.
Чітко.
Так явно, ніби він торкнувся шкіри.
Я повільно повернула голову.
І наші очі зустрілися.
Цього разу в його погляді було навіть більше здивування, ніж раніше.
Наче він уважно вдивлявся, намагаючись зрозуміти щось важливе.
Наче справді помічав мій стан.
Помічав більше, ніж хотів показати.
Я теж дивилася на нього.
Мовчки.
Здивовано.
І в цю секунду всередині промайнула думка:
Він бачить.
Він точно бачить, що зі мною щось не так.
Але...
Навіщо йому це?
Чому він дивиться?
Що намагається зрозуміти?
Його погляд не заспокоював.
Навпаки.
Від нього ставало тільки гірше.
Бо одночасно з ним у голові знову виникла інша картина.
Шкільне подвір’я.
Його посмішка.
Його сміх поруч із тією дівчиною.
Його легкість із нею.
І раптом усвідомлення вдарило ще сильніше:
Союн не мій.
Ніколи не був.
І, можливо, ніколи навіть не дивився на мене так, як мені іноді хотілося думати.
Те, що щойно просто стискалося всередині, тепер перетворилося на справжній біль.
Глибокий.
Тихий.
Нестерпний.
Я не витримала.
Швидко відвернулася.
Наче ще секунда — і я вже не зможу втриматися.
Очі знову почали пекти.
І цього разу сльози пішли тихо.
Беззвучно.
Я дивилася тільки перед собою, намагаючись дихати рівніше.
На парту.
На край зошита.
На будь-що, тільки б не піднімати очей.
Тільки б ніхто не побачив.
Тільки б не помітили.
Я навіть не знала, чи бачив це Союн.
Чи встиг він помітити сльози.
Чи зрозумів щось.
І чесно — зараз уже боялася дізнатися.
Тому більше не озиралася.
Жодного разу.
Навіть коли відчувала, що серце все одно реагує на його присутність десь поруч.
Я просто сиділа нерухомо, дозволяючи сльозам тихо висихати самостійно, поки голос учителя звучав десь далеко, майже нерозбірливо.
Так минув увесь урок.
Повільно.
Важко.
Наче кожна хвилина тривала довше за попередню.
На перерві я знову вийшла в коридор.
Після уроку в голові ще залишалася важкість, але вже не така гостра, як раніше. Хотілося просто трохи подихати, пройтися, відчути, що навколо знову є щось звичайне, живе, просте.
Я зробила лише кілька кроків, коли раптом почула знайомий голос:
— Діано!
Я підняла голову.
Біля сходів, що вели вниз, стояв Мінсок разом із друзями.
Він одразу помахав мені рукою, кличучи до себе.
І дивно, але в цю ж секунду я миттєво забула про все, що ще кілька хвилин тому важко лежало всередині.
Про Союна теж.
Просто пішла до них.
Швидше, ніж сама від себе очікувала.
— Ну що, ходімо? — усміхнувся Мінсок, коли я підійшла.
Разом ми рушили вниз сходами.
Усі одразу заговорили між собою — жваво, легко, перебиваючи один одного, хтось уже почав сміятися, а Ханджун і Гібом навіть пішли трохи наперед, продовжуючи якусь свою суперечку.
Я ще тільки встигла озирнутися на них, коли раптом відчула, як Мінсок обережно взяв мене за руку.
Я здивовано подивилася на нього.
Він теж зупинив погляд на мені.
Уважно.
Трохи занепокоєно.
— Ти знову плакала? — тихо запитав він.
У мене навіть не знайшлося відповіді.
А вже наступної секунди він легенько притягнув мене до себе.
— Все буде добре.
Його голос був таким простим і спокійним, що я сама ледь помітно видихнула.
І раптом усередині справді стало трохи легше.
Наче цей день, який так дивно кидав мене від болю до тепла, раптом дав коротку можливість просто побути спокійною.
— Народ, а куди ми будемо йти? — почувся голос Хаюн уже внизу.
— Гайда на подвір’я, там зараз дуже тепло, — одразу запропонував Ханджун.
Усі погодилися.
На подвір’ї й справді було дуже по-весняному тепло.
Сонце стояло високо, свіже повітря було легким, а слабкий вітерець приємно торкався волосся.
Ми сіли всі разом на велику лавку.
Поруч один із одним.
Навколо було дивно затишно.
Але коли розмова раптом стихла, ця коротка тиша для мене чомусь стала трохи напруженою.
Мені захотілося щось сказати.
Будь-що.
І раптом я сама неочікувано для себе запитала:
— А... чи слухали ви українську музику?
Усі одразу повернулися до мене.
Здивовано.
— Ні, — чесно відповів Ханджун.
— А що, вона класна? — зацікавлено запитав Мінсок.
— Ну... так... — я сама трохи невпевнено посміхнулася. — Тобто... не знаю... кому як. А що ввімкнути вам?
— Давай! — майже одразу пролунало з кількох боків.
Я дістала телефон.
Пальці чомусь трохи нервували.
Плейлист раптом здався безкінечним.
Я гортала його довше, ніж хотіла.
Надто довго.
Настільки, що друзі вже навіть почали мовчки чекати, а в їхніх очах з’явилася легка цікава напруга.
— Ну що там? — засміялася Хаін.
— Зараз... зараз...
І нарешті я знайшла саме ту пісню.
Улюблену.
Ту, яку сама могла слухати багато разів.
Натиснула відтворення.
Перші звуки полилися тихо.
Усі одразу прислухалися.
Спочатку просто мовчали.
Потім Хаюн ледь помітно почала гойдатися в ритм.
Потім Гібом усміхнувся й підхопив рух.
Ханджун уже почав жартома підтанцьовувати сидячи.
А ще через хвилину ця пісня якимось дивним чином захопила всіх.
Настільки, що вже всі почали рухатися в такт.
Хтось намагався повторювати окремі слова.
Хтось сміявся.
Я сама несподівано розслабилася.
І навіть зробила звук голосніше.
Ще голосніше.
І ось уже за кілька секунд усі дружно, голосно й дуже старанно співали українські слова корейським акцентом.
Неправильно.
Кумедно.
Але так щиро, що я не могла перестати сміятися.
І саме в цей момент різко почувся суворий голос:
— Так!!! Це хто там такий музично налаштований?!
Ми всі здригнулися одночасно.
Я миттєво вимкнула звук.
Настала абсолютна тиша.
Усі навіть трохи відсунулися, ніби це могло зробити нас менш підозрілими.
Черговa вчителька вже йшла в бік виходу, суворо оглядаючись навколо.
Ми сиділи майже нерухомо.
Настільки тихо, що навіть дихати намагалися непомітно.
Вона зупинилася.
Подивилася навколо ще раз.
Але, не побачивши нічого підозрілого, лише незадоволено примружилася.
Потім розвернулася й пішла далі.
І тільки коли її кроки остаточно стихли, ми всі одночасно глибоко видихнули.
А вже через секунду знову почався сміх.
Тихий, але щирий.
Наче ми щойно пережили маленьку змову.
Та саме тоді пролунав дзвінок.
Різкий, невчасний.
Усі майже одночасно помітно засмутилися.
— Ну от...
— Як завжди не вчасно...
— Ще б трохи...
Ми повільно піднялися з лавки.
І вже дорогою назад до школи я зловила себе на думці, що вперше за цей день сміялася так легко.
По-справжньому.
Я знову повернулася до класу разом з усіма, ще відчуваючи в собі той теплий післясмак сміху, сонця і короткої свободи, яку подарувала перерва.
Щойно переступила поріг — погляд сам, майже без дозволу, знайшов його.
Союн уже сидів на своєму місці.
Спокійний, мовчазний, як завжди.
І варто було мені його побачити, як десь глибоко всередині знову тихо озвався той знайомий біль.
Не різкий.
Не такий, як раніше.
Але все одно відчутний.
Наче стара рана ще існувала, просто вже не пекла так сильно.
Я повільно сіла за парту.
Цього разу всередині не було того хаосу, який накривав мене ще кілька уроків тому.
Здається, мені справді вистачило цієї короткої перерви, цих кількох простих розмов, сміху, голосів поруч, щоб хоч трохи видихнути.
Щоб на якийсь час знову відчути себе звичайною.
Я все ще була сумною.
Це не зникло.
Просто тепер цей сум уже не стискав усе всередині так болісно.
Вчитель почав пояснювати нову тему.
Крейда м’яко ковзала по дошці.
Чужі голоси, сторінки зошитів, легкий шум класу — усе змішалося в один спокійний фон.
Я дивилася вперед.
На дошку.
На вчителя.
Навіть кілька разів кивнула, ніби уважно слухала.
Хоча насправді майже не вловлювала слів.
Просто вдавала, що слухаю.
Бо так було легше.
Бо сьогодні мені вперше за довгий час не хотілося тікати від власних думок.
Десь усередині, попри сум, було дивне відчуття світла.
Наче після довгої хмарності в душі раптом обережно вийшло сонце.
Тихе.
Ясне.
Без зайвого шуму.
Я навіть сама не одразу це помітила.
Просто сиділа й відчувала: сьогодні всередині трохи тепліше.
Наче той сміх на подвір’ї ще досі жив десь поруч.
Наче голоси нових друзів залишилися зі мною навіть тут, серед тиші уроку.
І вперше за весь день я не боялася підняти очі.
Не озиралася.
Не шукала його погляд.
Просто сиділа рівно, дивлячись перед собою.
А за вікном сонце лягало світлими плямами на край парти.
І чомусь саме зараз мені здалося, що навіть цей звичайний урок став трохи легшим.
Наче день, який так дивно починався, раптом навчився дихати спокійніше.
На наступній перерві, щойно пролунав дзвінок, я ще не встигла повністю зібрати зошити, як за дверима вже чекали вони.
Мої нові друзі.
Наче це вже стало чимось природним.
Наче так і мало бути.
Мінсок стояв біля дверей, Хаюн щось тихо говорила Ханджуну, а Гібом уже дивився так, ніби в голові в нього знову народжується якась підозріло весела ідея.
Ми вийшли в коридор усі разом.
Йшли повільно, дружно, спокійно розмовляючи між собою, намагаючись не шуміти, бо поруч якраз стояв черговий учитель із кількома учнями.
Саме в цей момент Гібом раптом приклав палець до губ і багатозначно глянув на мене.
Мовляв: тихо.
Я ледве стримала усмішку.
А попереду Чунхо саме щось дуже захоплено пояснював, жестикулюючи руками, повністю захоплений своєю історією.
І саме тоді Гібом абсолютно спокійно підставив йому ногу.
Усе сталося миттєво.
Чунхо буквально розтягнувся на підлозі на весь зріст.
На повну витяжку.
На секунду настала тиша.
А потім ми всі одночасно вибухнули сміхом.
Навіть я вже не могла стриматися.
Чунхо в повному шоці підняв голову.
— Що?! Хто це зробив?!
Він швидко підвівся, озираючись навколо.
Але всі вже робили вигляд, що взагалі ні до чого.
— Не я.
— І не я.
— Може, ти сам.
Ніхто навіть не збирався зізнаватися.
Та раптом Гібом не витримав і почав тихо, майже беззвучно гиготіти.
Чунхо миттєво звузив очі.
— Ага... це ти.
І вже сам сміючись, легенько штовхнув його в плече.
Гібом штовхнув у відповідь.
Чунхо знову.
Потім ще раз.
І раптом один поштовх став сильнішим.
Чунхо сильніше штовхнув Гібома.
Гібом, не втримавшись, налетів на Мінсока.
Мінсок автоматично хитнувся вперед —
і штовхнув мене.
Я не втримала рівновагу й сіла на підлогу.
На секунду всі завмерли.
— Діано! — Мінсок одразу схилився до мене. — Вибач! Вибач, я не хотів!
У його голосі було стільки щирого хвилювання, що я тільки засміялася.
— Та все нормально.
Я махнула рукою й легенько штовхнула його у відповідь.
Усі знову зареготали.
І саме в цю секунду я раптом дуже ясно відчула:
ось так, мабуть, і з’являються справжні друзі.
Не гучно.
Не урочисто.
А просто в момент, коли тобі вже легко сміятися поруч із кимось.
В їдальні я спочатку знову стояла в черзі сама.
І чомусь раптом стало трохи порожньо.
Ніби в тиші одразу сильніше відчувається, як звикаєш до присутності інших.
Хотілося, щоб вони знову були поруч.
Я взяла піднос з їжею й уже збиралася сісти ближче до однокласників, коли раптом почула короткий свист.
Озирнулася.
За дальнім столом сиділи Мінсок, Хаюн, Ханджун, Гібом, Чунхо.
І всі дивилися на мене.
Мінсок одразу поманив рукою:
Сюди.
Я ледь посміхнулася.
Поки черговий учитель дивився в інший бік, я швидко підійшла до них.
І вони майже автоматично прикрили мене собою, щоб це виглядало зовсім природно.
Я сіла між ними.
І одразу відчула це дивне тепло.
Наче справді опинилася всередині теплого кокона.
Безпечно.
Затишно.
Весело.
Навіть трохи екстремально — від самого відчуття, що все це ніби маленька таємна пригода.
— Діано, з’їси горошок? Бо я його не люблю, — почувся біля самого вуха тихий голос Хаюн.
Я одразу посміхнулася:
— Так, звісно.
І це чомусь здалося таким милим, простим і домашнім, що всередині знову стало дуже світло.
Поступово на уроках усе змінювалося.
Я вже не так гостро відчувала присутність Союна.
Ніби щось усередині нарешті перестало бути таким вразливим.
Тепер у душі частіше спалахував справжній салют.
Було відчуття уваги.
Любові.
Прийняття.
Настрій піднімався сам собою.
І навіть слова вчителів почали ловитися легко, ніби мозок нарешті погодився працювати.
Я вже справді слухала теми.
Вникала.
Іноді навіть ловила себе на тому, що мені цікаво.
А щойно лунав дзвінок —
ми знову ставали одним маленьким рухливим світом.
То сиділи в куточку відпочинку на диванах, уже трохи втомлені, майже притулені одне до одного, граючи в карти.
Я стомлено поклала голову Мінсоку на плече.
Просто тому, що поруч було спокійно.
Природно.
Неподалік стояв Союн.
Уже без тієї дівчини.
Але зі своїми друзями.
І чомусь він дивився саме в наш бік.
Уважно.
Серйозно.
Майже не зводячи очей.
Я цього майже не помічала.
Бо Гібом уже сперечався через карти, Хаюн сміялася, Чунхо знову когось підколював.
То потім ми вже бігали коридором.
Голосно сміялися.
Жартували.
Штовхалися.
Говорили одночасно.
Не боялися зауважень.
Я взагалі перестала відчувати, що навколо є ще хтось.
Мені було дуже добре.
Так добре, що світ ніби звузився до цього теплого кола людей поруч.
До відчуття безпеки.
До легкості.
І лише коли випадково я знову глянула вперед —
побачила навпроти Союна.
Цього разу поруч із тією незнайомою дівчиною.
Він знову дивився.
І тепер його погляд був ще серйозніший.
Навіть трохи нахмурений.
І десь усередині знову коротко стиснуло.
Старий біль ледь торкнувся душі.
Але тепер усе було інакше.
Я одразу повернулася до нього спиною.
І вже через секунду ще голосніше засміялася над жартом Гібома.
Ще активніше включилася в розмову.
І цей біль —
зник.
Наче його й не було.
Бо поруч знову були ті, хто наповнював усе світлом.
Після уроків усі виходили зі школи вже трохи втомлені.
День був довгий, насичений, шумний, і навіть у найактивніших голоси стали спокійнішими. Два класи потроху розтягнулися дорогою, хтось ішов попереду, хтось позаду, але наша компанія трималася разом.
Повітря надворі було м’яке, свіже, вечірнє.
Ми йшли повільно, ще обговорюючи якусь зовсім звичайну тему — щось про вчителя, про завтрашній урок, про те, як Мінсок знову мало не заснув на останньому уроці.
Розмова текла легко, без поспіху.
І коли тема вже майже вичерпалася, Мінсок раптом повернувся до мене:
— А можеш, будь ласка, ввімкнути цю пісню ще раз? Вона нам дуже сподобалася.
Я навіть трохи здивувалася.
— Так, мені дуже сподобалася, — одразу підтвердила Хаюн.
— І мені, — додала Хаін.
— І мені теж, — почувся ще чийсь голос позаду.
Я перевела погляд з одного на іншого.
— Яка пісня?
Мінсок посміхнувся:
— Ну... ця ваша українська. Дуже прикольна.
Я навіть мимоволі посміхнулася ширше.
— Ок...
Дістала телефон.
Швидко знайшла ту саму композицію.
І вже за секунду музика голосно полилася просто посеред дороги.
На всю гучність.
Спочатку кілька друзів лише підхопили ритм.
А потім раптом усі дружно почали співати.
Голосно.
Весело.
Неправильно вимовляючи слова.
З корейським акцентом.
Але настільки щиро, що я ледве стримувала сміх.
Хтось уже підтанцьовував на ходу.
Хтось плескав у долоні.
Гібом навмисно драматично тягнув окремі слова.
Чунхо сміявся так, що збивався.
Хаюн намагалася співати правильно, але теж постійно плуталася.
А Мінсок ішов поруч і голосно підхоплював приспів, ніби знав його вже давно.
І я раптом відчула, як усередині стає зовсім легко.
Настільки, що ніби весь день, усі попередні переживання, напруга, сумніви — усе просто розчинилося десь далеко.
Я йшла поруч із ними й жила тільки цією хвилиною.
Тут і зараз.
Без зайвих думок.
Без важкості.
Без болю.
Навіть про Союна я в цю мить зовсім забула.
Наче його просто не існувало у моїй сьогоднішній реальності.
Було тільки це:
вечір,
дорога,
голоси друзів,
музика,
сміх,
і відчуття, що серце наповнюється чимось дуже світлим.
По-справжньому щасливим.
Я навіть сама собі не вірила.
Невже це справді відбувається зі мною?
Невже такі класні люди можуть з’явитися ось так швидко?
Невже ще вранці я почувалася зовсім інакше?
У якийсь момент мені навіть здалося, що це сон.
Що зараз усе зникне.
Що я прокинуся —
і знову буде звична самотність.
Тиша.
Порожнеча.
Але поруч знову пролунав сміх Гібома, Хаюн штовхнула Ханджуна, Мінсок попросив зробити голосніше —
і я зрозуміла:
ні.
Це відбувається насправді.
І від цієї думки стало ще тепліше.
Десь дуже глибоко всередині я відчула вдячність.
Тиху, справжню.
За цей день.
За цю дорогу.
За цих людей поруч.
За те, що життя іноді зовсім несподівано приносить тепло саме тоді, коли вже майже перестаєш його чекати...