Глава 20

Я прокинулася з приємним відчуттям тепла — не тільки в тілі, а й десь глибоко всередині. Ніби ніч тихенько залікувала минулі тріщини. Я повільно розплющила очі й кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю, слухаючи тишу дому.

Потім глибоко потягнулася, відчуваючи, як м’язи приємно напружуються, і солодко позіхнула. Вставати зовсім не хотілося. Ліжко було таким м’яким, таким теплим… Я перевернулася на бік і усміхнулася сама до себе.

Два дні.

Цілих два дні без школи.

Ця думка зігріла сильніше за ковдру. Ніяких коридорів, ніякої нудьги, ніякого Союна. Можна просто бути. Відпочити. Видихнути. Я ще трохи полежала, збираючись із силами, а потім усе ж змусила себе встати.

У ванній я вмилася холодною водою, і сон остаточно відступив. У дзеркалі я побачила себе — трохи розпатлану, але живу. Без тієї вчорашньої порожнечі в очах. І це було приємно.

Після цього я пішла на кухню.

І, як завжди, там була мама.

Вона стояла біля столу в домашньому одязі, з м’яким, трохи сонним поглядом. Побачивши мене, вона одразу посміхнулася — так тепло…

— Доброго ранку, сонечко, — лагідно сказала вона.

— Доброго… — відповіла я тихо, сідаючи за стіл.

— Хочеш какао? — запитала мама, ніби точно знаючи відповідь.

Я ледь помітно кивнула. Саме цього мені й хотілося. Чогось теплого. Домашнього.

Поки вона готувала какао, по кухні розливався знайомий аромат. Той самий, з дитинства. Коли не було складних думок, чужих країн і болючих почуттів.

Мама поставила переді мною чашку й сіла навпроти. Вона подивилася на мене уважно, але без жодних запитань — ніби просто хотіла запам’ятати цю мить.

— Знаєш, — сказала вона тихо, — коли ти була маленька, я щоранку робила тобі какао. Ти завжди пила його повільно й залишала піну на губах.

Я усміхнулася, обхоплюючи чашку долонями.

— А зараз ти вже майже доросла, — продовжила мама. — А я знову роблю тобі какао.

Вона встала, підійшла до мене й легко поцілувала в макушку, прямо в моє розтріпане волосся. Прямо як у дитинстві.

У грудях стало тепло. Без болю. Без тривоги.

У такі моменти я розуміла: хай там що відбувається у школі, хай як плутаються мої почуття — тут я вдома. І мене тут люблять. Просто так.

Я зробила перший ковток какао й заплющила очі.

Цей ранок був саме тим, чого мені так не вистачало.

Після какао я дістала своє улюблене шоколадне печиво. Воно хрустіло тихо, і смак був саме таким, як треба — солодким, але не нав’язливим. Я їла повільно, нікуди не поспішала, ніби цей ранок можна було розтягнути на цілу вічність.

Потім я перебралася на диван. Закуталася в плед, підклала подушку під бік і увімкнула свою дораму. З перших хвилин вона знову затягнула мене у свій світ — теплий, трохи наївний, але такий заспокійливий. Герої говорили про прості речі, сміялися, переживали через дрібниці, і мені здавалося, що разом із ними я повільно видихаю все зайве.

Я ловила себе на тому, що посміхаюся. Усередині було тихо й рівно. Без різких думок. Без болю. Без постійного напруження.

А десь посеред серії в мені з’явилося сильне бажання — знову пройтися Кореєю. Цією неповторною, красивою, живою. Подивитися на вулиці, на людей, на вивіски, на дерева, які тут зовсім не такі, як удома. Хотілося вдихати повітря, слухати місто, бути серед нього — не як гість, а просто як людина, що йде.

Коли серія закінчилася, я ще кілька секунд сиділа нерухомо, дивлячись у темний екран. А потім вимкнула телевізор і підвелася.

— Я піду гуляти, — тихо сказала я сама собі.

Пішла до кімнати й почала збиратися. Не поспішаючи. Вибрала одяг, у якому мені було зручно і водночас приємно дивитися на себе в дзеркало. Розчесала волосся, трохи пригладила його руками. Подивилася на своє відображення й подумала, що сьогодні виглядаю… спокійною.

І мені це подобалося.

Я відчула легке хвилювання — те хороше, тепле, яке з’являється перед прогулянкою. Наче попереду щось просте, але важливе.

Взулася, взяла телефон і вийшла з дому.

Сьогодні я хотіла просто йти.

Коли я вийшла надвір, мене одразу зустріло повітря. Приємне, тепле, свіже — і зовсім трохи прохолодне, таке, що ніжно торкається щік. Я вдихнула його глибоко, на повні груди, й на мить заплющила очі. Мені захотілося посміхнутися — і я не стрималася.

Ніби саме повітря посміхалося мені у відповідь.

Я йшла знайомими вулицями. Тими, якими вже ходила не раз. І всі вони були гарними. Навіть ті, що раніше здавалися звичайними, сьогодні виглядали по-особливому. Серед них були й улюблені місця — ті, де мені завжди було спокійно, де думки ставали легшими, а серце — тихішим.

Я ловила себе на тому, що посміхаюся щиро. Не комусь — просто так. Тому що я тут. Тому що я прогулююся. Тому що цей момент справжній.

Я була тут і зараз.

І водночас я знаходила нові місця. Маленькі вулички, яких раніше не помічала. Затишні кав’ярні з теплим світлом у вікнах. Незвичні вивіски. Дерева, що тягнулися до неба. Усе це здавалося відкриттям, ніби місто потроху показувало мені свої таємниці.

Я діставала телефон і фотографувала те, що здавалося найкрасивішим. Те, що хотілося зберегти. І себе — теж. Без позування, без напруги. Просто таку, якою була в цю мить.

Я йшла далі, дозволяючи собі бути легкою. І вперше за довгий час відчувала: цей день — мій.

Прогулюючись вулицею, я раптом зупинилася. Переді мною було те саме кафе, про яке я вже не раз чула.

Кафе «Любов».

Безкоштовне. Туди міг зайти будь-хто — просто посидіти, зігрітися, випити кави з маршмелоу й з’їсти круасан.

Я повільно підійшла ближче.

Світла вивіска м’яко сяяла золотим кольором, ніби притягувала до себе. Я дивилася на неї і відчувала легке хвилювання.

Заходити чи ні? — промайнуло в голові.

Я не була впевнена. Усередині боролися цікавість і невпевненість.

Я так захопилася роздумами, що аж здригнулася, коли збоку почувся несподіваний голос: