Глава 19

На моєму обличчі не було обличчя.

Ні емоцій, ні виразу — лише порожнеча. Я дивилася в дзеркало зранку і не впізнавала себе. Очі були тьмяні, погляд — розбитий. Наче вчорашній день зламав у мені щось остаточно.

Картина, яку я побачила дорогою додому, знову й знову поверталася в пам’яті.

Союн.

Він ішов поруч із нею. Сміявся. Говорив легко, без напруги. Так, ніби світ був простим і добрим. Так, ніби поруч із ним не існувало нічого важкого.

А я існувала.

Просто не для нього.

Я йшла до школи, і кожен крок давався важче. Усередині було відчуття, ніби я не встигаю за власним життям. Ніби всі навколо рухаються вперед, а я стою десь осторонь, притиснута до стіни своїми думками.

Коли я зайшла до класу, він уже був там.

Сидів на своєму місці, оточений друзями. Його сміх розрізав повітря — живий, гучний, справжній. Він жартував, хтось відповідав, усі сміялися разом. Союн був у центрі — як завжди.

І… він мене не помічав.

Навіть не ковзнув поглядом у мій бік.

Ніби я була прозорою. Ніби мене не існувало.

Від цього ставало ще болючіше, ніж учора. Бо вчора це було десь далеко, на вулиці, у вечірньому світлі. А сьогодні — тут. У класі. Поруч. На відстані кількох метрів.

Я сіла на своє місце й відчула, як усередині щось стискається. Серце билося нерівно, десь у горлі з’явився знайомий, міцний, твердий клубок. Я дивилася на нього ще кілька секунд — ніби востаннє — і зрозуміла: я більше не можу.

Не можу дивитися, як він сміється. Не можу ловити кожен його рух. Не можу робити вигляд, що мені байдуже, коли мені боляче.

Тому я відвернулася.

Навмисно. Повільно.

Я втупилася в зошит, у телефон, у що завгодно — тільки не в нього. Я вирішила: якщо він не бачить мене, то й я не повинна бачити його.

Хоча це було майже фізично важко.

Я відчувала його присутність спиною. Чула сміх. Чула його голос. І кожен звук ніби різав по живому. Але я мовчала. Сиділа рівно. Робила вигляд, що мені все одно.

Урок почався, але я знову не чула слів учителя. У голові був тільки він — і та дівчина. Те, як він дивився на неї. Те, чого він ніколи не робив для мене.

Мені здавалося, що я програю щось дуже важливе, навіть не почавши грати.

— Може, так буде краще… — подумала я.

Відвернутися. Відпустити. Перестати чекати.

Але серце не слухалося.

Кожна хвилина тягнулася довго. Болісно. Я намагалася переконати себе, що він просто однокласник. Що він мені нічого не винен. Що я сама все вигадала.

Та всередині було надто тихо.

Така тиша з’являється тільки тоді, коли болить по-справжньому.

Я сиділа, дивлячись у зошит, і відчувала, як у мені щось повільно холоне.

Не страх. Не захоплення. А надія. Та сама, маленька, дурна надія, що колись він подивиться на мене так само, як на неї.

— Мабуть, я й справді повинна від нього відвернутися, — подумала я з гіркою усмішкою.

Бо дивитися — означає щоразу ламати себе.

І я не була впевнена, що витримаю це. Мені знову було самотньо — як завжди, і навіть якось токсично.

Цього разу я взяла з дому ту книжку, яку взяла в бібліотеці. Я читала її на кожній перерві, доки не втомилася, прочитавши майже половину.

Поки читала, задумувалася: чи справді хорошою ідеєю було переїжджати до Кореї? Як сильно я сумую за домом, за школою, за друзями… Як добре мені було там.

Додатковим болем був Союн — він мене ігнорував, і від цього ставало ще гірше.

Я знову почала бродити школою. Усі місця я вже обійшла — нічого нового, нічого незнайомого тут більше не було. Усе здавалося вивченим до болю.

Союн уже був без тієї дівчини. Тепер він був із друзями. Я мимоволі стежила за ним поглядом, і щоразу, коли бачила його, в горлі з’являвся твердий, гіркий клубок, який неможливо було проковтнути.

Я не стала зволікати. Просто пішла далі — подалі від нього, аби не бачити, аби не робити собі ще болючіше.

Я стояла в черзі в їдальні, дивлячись у підлогу й намагаючись ні про що не думати. Але, як завжди, це було марно.

Раптом до них знову підійшла та дівчина. Вона посміхалася легко й впевнено, ніби тут їй було абсолютно комфортно.

— Привіт! Скучили за мною? — сказала вона весело.

Хлопці не одразу її помітили. Вони озирнулися, ніби випадково, а потім хором відповіли:

— О, привіт! Авжеж, скучили!

Вона сама підійшла до них, сама стала поруч, сама увійшла в їхній простір. Їм навіть не довелося нічого робити.

Я відчула, як у мені щось різко стиснулося. Мене це дратувало. Не голосно, не показово — всередині. Так, що хотілося відвернутися, але я стояла й бачила все до дрібниць.

Мене дратувало, що їй так легко.

Мене дратувало, що вони не помітили її одразу — і все одно зраділи.

І найбільше мене дратувало те, що я стояла тут, зовсім поруч… і для нього була ніби порожнім місцем.

Вона знову почала водитися з ними. Спочатку просто стояла поруч, потім сміялася разом із ними, а згодом уже йшла поруч із самим Союном. Він був із нею таким самим, як і вчора… навіть гірше. Щирим. Живим. Його очі сяяли, посмішка була широка, тепла, життєрадісна. Він жартував, підколював її, а вона сміялася — легко, без напруження, ніби це було для неї природно.

Я дивилася на них і відчувала, як усередині мене щось темніє.

Я буквально ненавиділа її. За те, що вона була поруч. За те, що він дивився на неї так, як ніколи не дивився на мене. За те, що вона займала моє місце — навіть якщо воно ніколи не було моїм.

Я стиснула руки в кулаки й різко попрямувала до класу, не дивлячись уперед. Я не помітила, що вони йдуть прямо переді мною.

Раптом — різкий поштовх у плече. Я похитнулася.

— Дивись, куди прешся, — холодно кинув Союн.

Я навіть не встигла отямитися, як за кілька сантиметрів від мого обличчя різко відчинилися двері. Ще трохи — і мене б просто вдарило ними.