Глава 18

Дорога до школи здавалася нескінченною. Я йшла і чітко розуміла: мені набридло. Просто набридло. Школа стала сірою, однаковою, нудною. Ніби хтось узяв один і той самий день і прокручує його знову і знову. Навіщо туди ходити? Краще було б спати вдома. Довго. Без будильника. А потім сидіти цілими днями в тиші, з чаєм, під пледом. Без шумних коридорів. Без поглядів. Без нього. І взагалі — хто цю школу придумав? Хто вирішив, що діти мають прокидатися рано, тягнутися кудись, слухати одне й те саме і робити вигляд, що їм цікаво? Це жорстоко. Абсолютно. Я йшла, дивлячись під ноги, і пинала каміння. Маленьке, потім більше. Кожен удар — як спосіб випустити злість. Камінці відлітали вбік, а я відчувала дивне задоволення від цього простого руху. Мені хотілося бути десь інде. Не тут. Не зараз. Просто зникнути на день. Або на тиждень. Але ноги вперто несли мене вперед. До школи. До ще одного дня, який, я була впевнена, знову буде таким самим. Нудним. Порожнім. І надто довгим. Та чомусь глибоко всередині я відчула — щось може піти не так. Не знаю чому.

Щойно я ввійшла до школи, мене накрила хвиля шуму. Учні були дивно жвавими — надто голосними, надто енергійними, ніби зранку всі випили по кілька чашок кави. Коридори гули сміхом, вигуками, тупотом. Хтось біг, хтось кричав, хтось дурів так, ніби сьогодні не буде уроків. Я на мить зупинилася, дивлячись на це з боку. Вони здавалися такими живими. Вільними. — Тихіше! — раптом гримнув голос чергового персоналу. Різко. Гучно. Нетерпляче. Кілька учнів не звернули уваги, і тоді чергові старшокласники теж почали гримати, намагаючись навести порядок. Ще кілька секунд — і школа ніби видихнула. Шум обірвався. Сміх стих. Коридор миттєво став іншим — стриманим, напруженим, майже чужим. Я повільно озирнулася навколо. Погляд сам почав шукати його. Союна. Я вдивлялася в обличчя, у знайомі силуети, у рухи — але його не було. Ніде. Наче він просто зник. І від цього всередині щось неприємно стиснулося. Ех… — Я теж хочу бути в компанії цих школярів. Хочу голосно дуріти, сміятися, не думати ні про що… — промайнуло в голові. Але я стояла осторонь. Як завжди. Я зітхнула й попрямувала до сходів. З кожним підйомом на поверх ставало тихіше — і водночас сумніше. Мій поверх зустрів мене знайомою тишею. Я підійшла до дверей класу, на мить затримала руку на ручці — ніби вагалася. А потім повільно відчинила двері.

Союн сидів на своєму місці разом зі своїми друзями. Спиною до мене. Розслаблено, впевнено, ніби весь світ був десь попереду нього — але точно не там, де стояла я. Він навіть не поворухнувся. Не обернувся. Наче… мене не існувало. Це вдарило сильніше, ніж я очікувала. Я тихо пройшла до своєї парти й сіла. Рухи були повільними, трохи механічними. Я дістала з рюкзака зошит, пенал, поклала телефон поруч. Усе робила не поспішаючи, ніби тягнула час, ніби чекала, що він усе ж таки озирнеться. Не озирнувся. Я відкрила стрічку в телефоні й почала гортати, навіть не читаючи, що там з’являлося. Картинки, слова, відео — усе пролітало повз. Я не бачила нічого. Уся моя увага була там. На ньому. Урок почався, але для мене — ні. Слова вчителя проходили повз свідомість, як шум. Я знала, що мала б слухати, щось записувати, бути «присутньою». Але я була не тут. Я була в кожному русі Союна, у кожному нахилі його плечей, у тому, як він іноді щось тихо казав друзям. І як я взагалі потім відповідатиму? Я цього не знала. І, чесно, мені було байдуже. Він продовжував мене лякати. Своєю холодністю. Своєю відстороненістю. І водночас — він заворожував. Я дивилася на нього й ловила себе на думці, що зі мною щось не так. Ніби я поступово сходжу з розуму. Як можна так тягнутися до людини, яка навіть не дивиться в твій бік і яка є дуже підозрілою? Як можна хотіти того, від кого болить і того, хто лякає? Але я нічого не могла з цим вдіяти. Я на нього запала. Просто і боляче — запала. Коли я дивилася на нього, серце починало битися трохи швидше. Не сильно. Ледь помітно. Але достатньо, щоб я це відчувала. А він… Він жодного разу не глянув на мене. Хоч я дивилася пристально. Довше, ніж варто. Майже благаючи поглядом. Він мене просто не помічав. І від цього було найболючіше. Ні страх. Ні його дивні передчуття. А саме це — бути для нього ніким. Тінню. Порожнім місцем. Я опустила очі в зошит, відчуваючи, як усередині повільно наростає тиха, глуха біль. І знала: цей день знову буде важким. Бо Союн був поруч. Але водночас — безмежно далеко.

У школі ставало все нудніше й нудніше. З кожною хвилиною, з кожним уроком я все сильніше відчувала, як мені бракує простих речей — компанії, тепла, звичайної дружньої розмови. Того сміху на перервах, тих «ходімо разом», тих поглядів, у яких тебе помічають. В Україні все було інакше. Там у мене було багато друзів. Я любила ходити до школи. Любила ранки, галас, навіть уроки — бо я ніколи не була сама. А тут… усе було чужим. Я ловила себе на тому, що постійно стежу за однокласниками. Вони сміялися, збиралися купками, обговорювали щось своє, штовхали одне одного жартома. Вони були разом. А я — ні. Мені ставало сумно. І… так, я заздрила. Тихо, сором’язливо, але заздрила. Я сиділа в телефоні, гортала стрічку, але вона була зовсім нецікавою. Усе здавалося порожнім і однаковим. Ніщо не чіпляло. — Треба було взяти ту книжку… — подумала я. — Ту, з бібліотеки. Вона хоча б давала відчуття затишку.

Кілька перерв я просто спостерігала за іншими. Стояла збоку, сиділа на лавці, дивилася, як минає чужа радість. Потім мені це набридло. Усередині з’явилася втома — від власних думок, від самотності, від цієї школи. Я знову почала бродити коридорами. Союна в класі чомусь не було. Це чомусь зачепило. Я ловила себе на тому, що шукаю його поглядом у натовпі учнів — серед спин, голосів, руху. Ніби без цього день був ще порожнішим. І раптом я побачила його. На лавці. Тій самій, де я зазвичай сиділа. Союн був зі своїми друзями. І… з тією ж самою дівчиною. Вони жартували — голосно, легко, без напруження. Сміялися. І він сміявся теж. Не стримано, не холодно — щиро. Так, як я бачила його дуже рідко. А потім він подивився їй в очі. Ніжно. У мене перехопило подих. Цей погляд… Він був зовсім іншим. Теплим. М’яким. Таким, у якому хотілося бути. Таким, у якому тебе приймають. Я застигла, дивлячись на них, і раптом усвідомила щось дивне й трохи страшне. Я хочу, щоб на мене так дивилися. Це бажання виникло раптово, без дозволу, без логіки. Просто — захотілося. Бути тією, над чиїми жартами він сміється. Тією, з ким йому легко. Тією, на кого він дивиться так. Він був дуже милим у цей момент. Настільки, що я на мить забула про все інше. Про його дивні передбачення. Про страх. Про тривогу, яка завжди з’являлася поруч із ним. Я перестала його боятися. Лише на мить. Але ця мить була небезпечно приємною.