Глава 17

З самого ранку я відчувала внутрішню порожнечу.

Ніби день ще навіть не почався, а я вже втомилася. Не тілом — душею.

Я йшла до школи й ловила себе на тому, що весь час думаю про нього. Про Союна.

Про його мовчання. Про спокійний погляд. Про те, як він завжди ніби поруч, але водночас десь дуже далеко від мене.

Мені хотілося перестати думати. Але думки поверталися знову і знову, мов хвилі.

На перервах я робила те, що роблю завжди. Ходила коридорами. Повільно, без мети.

Іноді я зупинялася і просто дивилася, як іншим добре. Як вони сміються, як обіймаються, як у них усе так легко.

Я дивилася і відчувала — тихий сум.

Часом я сідала на лавку і брала телефон у руки. Гортала стрічку, відкривала повідомлення, але нічого не читала по-справжньому.

А іноді поверталася в клас і сиділа там одна.

Уроки були нецікавими. Слова вчителів проходили крізь мене, ніби я була прозорою.

Я знову дивилася на Союна.

Він сидів рівно, уважно слухав, записував. Такий зосереджений. Такий… правильний.

І, як завжди, не помічав мене.

Це боліло.

Я намагалася відвести погляд, але він повертався назад сам по собі. Наче тягнуло до нього.

На одній з перерв я вирішила піти далі, ніж зазвичай. Мені хотілося знайти місце, де я ще не була.

Так я натрапила на майже непомітні двері. Вони виглядали так, ніби про них давно забули.

Я зайшла — і одразу відчула холод.

Це був закинутий клас. Усе там було перевернуте. Парти стояли криво, стільці валялися, а біля стіни — трохи відсунута велика шафа з книжками.

Стіни були облізлі, повітря пахло сирістю й минулим. Мені стало не по собі.

Наче це місце зберігало чужі таємниці.

Я швидко вийшла, серце билося трохи швидше.

Знову урок.

Знову нудьга.

Знову думки про Союна.

Я думала про його дивні здібності. Про те, як він ніби знає більше, ніж показує. Про те, як він мене лякає… і водночас притягує.

Він був прекрасним. І я сварила себе за те, що думаю про нього так часто.

Потім я знову пішла коридорами. І саме тоді я побачила його.

Союн стояв зі своїми друзями. Вони жартували з дівчиною з іншого класу. Вона сміялася, а вони дивилися на неї з явним захопленням.

Навіть його погляд був задоволеним.

Мені стало боляче. Маленька хвиля ревнощів накрила мене зненацька.

Я не хотіла цього відчувати. Але відчула.

Та він не говорив з нею так, як його друзі. Його голос був стриманішим. Спокійнішим.

І від цього мені стало трохи легше.

Але все одно було боляче дивитися.

Я пішла далі.

Так я натрапила на бібліотеку.

Там було тихо. Затишно. Повітря пахло старими сторінками й спокоєм. Бібліотекарка посміхнулася мені лагідно, і я відчула, як напруга всередині трохи спала.

Я ходила між полицями, торкалася кінчиками пальців книжок. І одна з них привернула мою увагу — про Україну. Про мою землю.

Я взяла її до рук і відчула дивне тепло. Наче ця книжка була потрібна мені саме сьогодні.

Уроки тривали.

Я знову ловила себе на тому, що дивлюся на Союна. Постійно.

Мені було соромно. Я вважала себе дурною. Але зупинитися не могла.

Моя душа боліла. Особливо коли я бачила його поруч з іншими дівчатами.

Лише на уроці літератури я трохи відволіклася.

Це був мій улюблений предмет. Я слухала кожне слово. Майже забула про Союна.

Тема була неймовірно цікавою. Я відповідала впевнено, і наприкінці вчителька сказала мені кілька приємних слів.

Це трохи підняло мій настрій.

Біль не зник. Але став тихішим.

Я знала — сум за ним все ще зі мною.

Просто зараз затих.