Глава 16

Діана

Я проспала.

Прокинулася різко, з відчуттям, ніби серце вже давно б’ється швидше, ніж потрібно. Погляд на годинник змусив підхопитися з ліжка — часу майже не було. Руки трохи тремтіли, коли я нашвидкуруч збиралася, плутаючись у думках і рухах. Усередині сиділо дивне хвилювання, наче сьогодні мало статися щось неправильне.

Дорогою до школи я постійно озиралася. Сама не знала чому. Просто відчувала напругу, що не відпускала ні на мить.

Коли я зайшла до класу, до уроку залишалося ще дві хвилини. Я видихнула. Не запізнилася.

Та полегшення тривало недовго.

Я відчула це майже одразу — на собі чийсь погляд. Пильний. Нерухомий. Я підвела очі… і побачила Союна.

Він дивився прямо на мене.

Не так, як завжди — не байдуже, не ковзаючи поглядом повз. Ні. Він стежив. Уважно. Наче боявся відвернутися хоча б на секунду.

Мені стало холодно.

Я рушила до своєї парти, відчуваючи, як напруга стискає груди. Кожен крок здавався важчим за попередній. Я знала — він іде за мною поглядом. Я відчувала це спиною, шкірою, серцем.

Він дивився доти, доки я не сіла на своє місце.

Лише тоді погляд зник.

Мої пальці стиснули край парти. Руки тремтіли сильніше, ніж зранку.

«Здається, щось знову буде…» — майнула думка, і від неї стало ще страшніше.

Я намагалася заспокоїтись, але серце не слухалося. У голові крутилися запитання, одне страшніше за інше.

Він… стежить за мною?

Чому він так дивився?

Це знову пов’язано з його дивними передбаченнями?

Я боялася озирнутися. Боялася знову зустрітися з його поглядом. Відчуття було таке, ніби я стою на краю чогось невидимого, і один неправильний рух може все зруйнувати.

Я втупилася в зошит, хоча до початку уроку ще залишалися секунди. Хотілося стати непомітною. Зникнути.

Але навіть сидячи на своєму місці, я знала: сьогодні спокою не буде.

Урок почався.

Я ніколи особливо не любила вчитися — слова вчителя швидко перетворювалися на рівний шум, що плив десь повз мене. Я дивилася в зошит, на рядки, але не читала їх. Думки знову й знову зрадницьки тікали вбік.

До нього.

Моя увага знову лягла на Союна. Він сидів рівно, зосереджений, уважно слухав учителя, ніби всього іншого навколо просто не існувало.

Він лякав мене.

І водночас — заворожував.

У ньому було щось таке, від чого неможливо було відвести погляд. Спокій, зібраність, ця холодна стриманість… Він здавався надто серйозним для нашого класу, надто дорослим. Прекрасним у своїй відстороненості.

І найгірше — він мене не помічав.

Ніби мене тут і не було. Ніби я — просто тінь серед парт. Його погляд жодного разу не ковзнув у мій бік. Він уважно слухав, іноді щось записував, ледь нахиляючись над зошитом. Я ловила кожен його рух, кожен поворот голови.

Моя симпатія до нього ставала міцнішою. Повільно, але невпинно. Я це відчувала — і мені було страшно зізнатися собі в цьому.

Як можна тягнутися до того, хто так лякає?

Як можна хотіти дивитися на того, від чийого погляду холоне кров?

Я знову перевела очі в зошит, але рядки розпливалися. Серце билося трохи швидше, ніж потрібно. Союн був поруч — і цього вже було достатньо, щоб я не могла зосередитися ні на чому іншому.

Він лякав мене.

Але саме тому я дивилася на нього знову й знову.

Після дзвінка на перерву я ще кілька секунд сиділа нерухомо, зробивши глибокий вдих. Повітря було дивно приємним — ранковим, легким, ніби цей день ще не встиг зіпсуватися. На мить стало спокійно.

Я не поспішаючи дістала зошит, рівно поклала ручку, поправила рюкзак. Усе робила повільно, ніби намагалася затримати це коротке відчуття тиші. Потім підвелася, збираючись вийти з класу.

І тут я відчула на собі погляди.

Здивовані.

Роздратовані.

І… трохи розчаровані.

Це були ті дівчата, до яких я тоді підходила знайомитися. Вони сиділи разом і щось тихо шепотілися між собою, кидаючи на мене короткі, колючі погляди. Я сповільнила крок, насторожившись. Усередині щось неприємно стиснулося.

«Щось не так?» — майнула думка.

Але за мить я змусила себе заспокоїтися.

Це не обов’язково про мене.

Може, я просто надумую.

Я відвела погляд і пішла далі, вийшовши на коридор.

Там було трохи шумно, як завжди. Голоси, сміх, кроки. І серед усього цього — він.

Союн стояв неподалік, розмовляв зі своїми найкращими друзями. Вони сміялися, щось жваво обговорювали. Він був розслабленішим, ніж на уроці, але все одно зібраним. Спокійним. Упевненим.

Вони мене не помічали.

Я зупинилася. Навіть не одразу усвідомила це. Просто стояла і дивилася на нього довше, ніж варто було б. Його профіль, рухи, те, як він усміхався друзям… Попри все — попри страх, тривогу, його дивну відстороненість — він був прекрасним.

Ця думка виникла сама собою, без жодного супротиву.

І тоді я зловила себе на іншій, ще чеснішій думці.

Я… тупо на нього запала.

Від цього стало ніяково і водночас тепло. Я швидко відвернулася, відчуваючи, як щоки злегка палають. Серце билося швидше, ніж потрібно, а в голові було занадто багато його.

Я пішла коридором далі, але знала: думки про Союна не відпустять мене так просто.

На наступному уроці вчителька одразу наголосила:

— Сьогодні працюємо в парах. І щоб без дурощів — я сама скажу, хто з ким сидить.

Я напружилася. Усередині з’явилося дивне передчуття, від якого перехопило подих.

Вона почала називати імена.

І раптом:

— Діана — з Союном.

Світ ніби на мить завмер.

Я підвела очі, не вірячи почутому. Серце гупнуло так голосно, що мені здалося — його чують усі. Повільно підвелася з місця й пішла до його парти.

Кожен крок давався важко. У мене тремтіло все тіло, кинуло в жар, а щоки загорілися так, ніби я стояла біля вогню. Я хвилювалася тільки про одне — щоб він цього не помітив.