Глава 15

Союн

Я сидів за своєю партою, занурений у думки, і крутив ручку в пальцях. Пластик тихо скрипів, ніби намагався заспокоїти. Думки знову й знову поверталися до Діани. З нею завжди складно. Щодня вона обов’язково в щось вляпається — і я мушу її від цього застерігати. Наче це моя робота. Наче інакше не можу.

Вона зовсім не така, як інші: іншої національності, іншого характеру. Незвична. Цікава. Саме це й тримає.

Двері відчинилися швидко й невпевнено. Я відчув це ще до того, як підняв очі. Вона. Така мила. Я знав: вона знову дивитиметься на мене. І те, як вона дивиться, змушує мене ледь стримувати посмішку. Але я не міг себе видати. Занадто багато між нами напруги, щоб просто підійти й спокійно поговорити. Мені простіше підколювати й сміятися, ніж поводитися нормально.

Я відчував її погляд, але не наважувався озирнутися. Тримав очі в зошиті, ніби готувався до уроку, який почнеться за п’ять хвилин.

На уроці все повторилося. Я знову відчував її погляд і часом ловив його краєм ока. Намагався зробити обличчя байдужим, але щоки горіли.

Ох же ж, Діано… Що ти робиш? Чому ти постійно так на мене дивишся?

І тут мене вдарила думка: вона мене боїться. Від цього всередині щось заболіло — невидиме, те, що не можна пояснити словами.

Після дзвінка на перерву ми з друзями залишилися в класі. Сміялися з дурниць, говорили ні про що. І раптом перед очима попливла картинка.

Змії.

Рона. Міна. Суро.

Вони придумають підступний план. Дочекаються, коли всі підуть. Знайдуть закинутий клас. Візьмуть зламаний стілець і підставлять його Діані.

Картинка розплилася.

— Хьон… Хьон, ти чого? — почув я. — З тобою все нормально?

Я здригнувся, протер обличчя руками.

— Все окей.

Але всередині я вже знав: знову те саме. Діана знову вляпається. І цьому потрібно негайно завадити.

Я глянув у бік дівчат — і вони, як на тій картинці, підступно шепотілися.

На уроці я не відводив від Діани очей. Лише коли вона збиралася зустрітися зі мною поглядом, я відвертався.

Яка ж вона все-таки цікава. І мила.

Ну от чому вона постійно мусить у щось влізти?

Мене розчаровувало, що вона мене боїться. Я не сталкер. Я просто хочу її захистити.

Після уроку я не стримався й пішов до тих дівчат. Вони зустріли мене закоханими, завороженими поглядами.

— Щоб до Діани ви більше не сміли підходити, — холодно сказав я, насупивши брови.

Одна з них здивовано й трохи ображено на мене подивилася.

— А що це ти за неї так заступаєшся? — запитала інша.

— Я ненавиджу, коли ображають слабших.

Третя, головна, засміялася.

— Та ти ж сам до неї чіпляєшся.

Я не знав, що відповісти. Бо це була правда. Я промовчав.

Вони пішли, залишивши мене з думками. Я дивився їм услід і бачив: вони шоковані й злі — тим, що я дізнався про їхній план, який вони тримали в таємниці.

Здібності у мене вже давно. Я нікому про це не розповідав — боявся, що не повірять або вирішать, ніби я божевільний. Я втомився від негативних передбачень. Мені це набридло.

Але Діану я врятую. Рішуче.

Дівчата залишилися в школі до кінця, коли майже всі пішли. Я таємно стежив за ними. Вони тихо повернулися до класу, забрали стілець Діани, занесли його в старий закинутий клас і замінили на такий самий, але зламаний.

Мене переповнила злість.

Коли вони пішли додому, я швидко все повернув, як було: забрав зламаний стілець і поставив його на місце. Поспіхом рушив назад, боячись, що мене хтось побачить.

І тут я почув голоси вчителів.

От чорт…

Я сховався за шафою з книгами. Щоб не сидіти в тиші, взяв першу-ліпшу книгу. Відкрив.

На сторінці було фото мого дідуся. Цієї школи. І мого батька — ще маленького.

Мене охопив шок.

Я почав читати далі.

Дідусь теж мав передбачення. Працював директором у цій школі. І свій дар — рятувати людей — передав мені.

Я не міг у це повірити. Руки тремтіли, думки плуталися. Я довго сидів за шафою, намагаючись переварити прочитане.

Коли згадав, що вихід давно вільний, різко підвівся й вибіг з цього страшного класу.

Правда одночасно полегшувала й лякала.

Чому саме я? За що мені це?

Я скоро від цього збожеволію…