Глава 14

Перший урок розпочався тихо. Лише тихі перешіптування серед однокласників ледь долинали до вух. Вчителя ще не було, і Союна також. Я відчувала легкий порожній простір, ніби в класі чогось бракувало, і сама неусвідомлено почала сумувати за ним — його присутність завжди створювала особливу атмосферу, навіть якщо він просто сидів у кутку.

Я крутила ручку в руках, намагаючись відволіктись, коли двері раптом тихо відчинилися. Він увійшов. Кроки впевнені, спокійні, але кожен рух говорив про контроль і певну холодність. Його обличчя залишалося серйозним, трохи непробивним, але погляд був спокійним, уважним… немов він бачив більше, ніж дозволяло око.

Він пройшов повз мене, не звертаючи уваги, ніби мене зовсім не існувало. Серце стиснулося, і я відчула холод, що пробіг по спині, з мурашками по руках. Мимоволі згадалися його постійні передбачення — те відчуття, коли ти розумієш, що він щось знає, а ти — ні.

Мої очі залишалися на ньому, спостерігаючи, як він тихо зайняв місце, повний спокою, що лякав. Вчитель увійшов за мить, і клас ожив, але моє серце все ще калатало, а думки залишалися з ним — із Союном, який знову був тут і знову відчувався неприступним і таємничим.

Після уроку я повільно йшла коридором, намагаючись зібрати думки. У голові крутилася одна й та сама думка: чи варто мені з’ясовувати, звідки Союн усе знає, чи краще не треба? Внутрішньо я вже здогадувалася: якщо він минулого разу уникав зі мною контакту, то сьогодні робитиме так само. Сумно опустивши носа, я продовжила свій шлях.

Коли я дійшла до поверху, де знаходився кабінет директора, перед дверима помітила його — Союна. Він стояв біля директора, так само серйозний і стриманий. «Що це з ним?» — подумала я, дивлячись на нього, не наважуючись підійти ближче. Він тримав у руках стопку якихось паперів, акуратно передав їх директору, а потім разом із ним і кількома вчителями зайшов у кабінет.

Я залишилася осторонь, спостерігаючи за ним. Побачивши, як він діє, остаточно зрозуміла: намагання розпитати його зараз не має сенсу. Зітхнувши, я тихо пішла далі, відчуваючи змішання тривоги й розчарування.

Після дзвінку оголосили про захід із психологом. Директор зібрав нас і сказав:

— Давайте підемо до класу біології, там усім буде зручно.

Але тут Союн тихо, але впевнено звернувся:

— Ні, краще підемо до актової зали.

Директор нахмурився, поміркував і запитав:

— Ти впевнений, що це правильно?

— Так, — відповів Союн спокійно. — Там буде місця достатньо, і зручно для заходу.

Директор вагався, а потім зітхнув:

— Добре, послухаєм його, йдемо до актової зали.

Я спостерігала за ними з кінця коридору, відчуваючи дивне відчуття тривоги. Союн йшов попереду, його погляд був спокійний, впевнений, холодний.

Коли ми зайшли до актової зали, оголосили, що приєднаються ще інші класи. Психолог почав говорити про булінг, як йому запобігти, заборони алкоголю та куріння й причини цих заборон. Слова долинали до мене лише частково — у голові крутилася тільки одна думка: Союн.

Він сидів трохи далі, не звертаючи, на мене уваги, але його спокійний погляд ніби проникав крізь мене. Холод прокотив по шкірі, і я відчула, як серце б’ється частіше. Його таємничість і впевненість лякали мене все сильніше.

Після заходу ми поверталися до свого класу. І раптом мене осінило: його наполегливе прохання перейти до актової зали. Коли ми туди дійшли, там уже назбиралося багато народу. Значить, він знову щось знав наперед. Якби не його наполегливість, було б дуже тісно, і могли б виникнути неприємності.

Моє серце здригнулося від цього усвідомлення. Я знову відчула холодне тремтіння, тривогу й страх…

Остатню половину навчального дня я провела на самоті. Їла одна в їдальні за своїм столиком, не звертаючи уваги на шум навколо, ходила коридором, спостерігаючи, як інші сміються і розмовляють. Інколи присідала на лавку, витягувала телефон і грала в нудну гру, намагаючись хоч трохи відволіктись.

Але навіть у ці спроби втекти від реальності мої думки постійно поверталися до нього — Союна. Його спокійний, серйозний, трохи холодний погляд не давав мені спокою. Він був десь поруч у моїй свідомості, навіть коли фізично його не було, і чим більше я намагалася про щось інше думати, тим сильніше росла тривога.

Мені здавалося, що його таємничість переслідує мене, ніби він знає більше, ніж будь-хто, і кожен рух, кожен погляд може приховувати щось важливе. Страх і захоплення змішувалися в мені, і я не могла розслабитися ані на хвилину. Навіть у власній самотності я відчувала його присутність — і це лякало сильніше, ніж будь-який шум чи гамір навколо.