Глава 13

Я піднімалася сходами повільніше, ніж зазвичай.

Кожен крок відгукувався всередині хвилюванням. Долоні трохи спітніли, серце билося нерівно. Я знову й знову прокручувала в голові слова, які хотіла сказати.

Я просто запитаю.

Без втечі. Без паніки.

Коли я зайшла до класу, шум одразу накрив — розмови, сміх, стукіт стільців. Я машинально провела поглядом по партах.

Його не було.

Я кліпнула кілька разів, ніби могла помилитися. Але ні — місце, де зазвичай сидів Союн, залишалося порожнім. Порожнім і чомусь надто помітним.

Мабуть, запізнюється, — подумала я й сіла за свою парту.

Урок почався. Я намагалася слухати, записувати, навіть відповідала, коли мене викликали. Але кожні кілька хвилин мій погляд сам собою ковзав у бік дверей.

Я чекала.

Хвилини тягнулися повільно. Двері не відчинялися.

Союн не з’являвся.

І десь посеред уроку я раптом усвідомила дивну річ — мені його бракувало.

Я зловила себе на тому, що трохи сумую. За тим дивним відчуттям, яке він залишав після себе. За його поглядом, від якого було моторошно… і чомусь спокійно водночас.

Чому саме зараз?

Чому саме тоді, коли я нарешті зважилася підійти?

Я дивилася на двері з надією, ніби він мав увійти в будь-яку мить. Але дзвінок пролунав раніше.

Урок закінчився.

А Союн так і не прийшов.

Я повільно закрила зошит. У грудях осіло тихе розчарування — легке, але вперте. Ніби я запізнилася на розмову, яка могла щось змінити.

Може, завтра, — сказала я собі.

І все ж у серці жевріла тривога:

а що, як завтра буде знову запізно?

На перерві я вийшла на коридор трохи роздратована. У голові крутилися думки про порожню парту, про його відсутність, про те дивне відчуття очікування, яке ніяк не хотіло відпускати. Я йшла швидше, ніж зазвичай, ніби намагаючись утекти від власних думок.

Проходячи повз кабінет директора, я раптом уповільнила крок.

Неподалік від дверей стояв Союн.

Поруч із ним — директор.

Його батько.

Я мимоволі зупинилася за рогом, майже не дихаючи. Директор тримав Союна за плечі й говорив до нього тихо, але в його голосі чулася тривога.

— Я тебе не впізнаю, синку, — сказав він. — Ти став відстороненим. Байдужим до навчання. Я не розумію, що з тобою відбувається… і це мене дуже хвилює.

Моє серце стиснулося.

Союн мовчав кілька секунд, а потім різко прибрав батькові руки зі своїх плечей. Його брови насупилися.

— Зі мною все нормально, — холодно відповів він. — Просто… навчання — це не моє. Мені набридло. Усе це не має для мене значення.

Директор уважно слухав, не перебиваючи. Коли Союн замовк, він важко зітхнув і сказав уже тихіше:

— Можливо, зараз ти так думаєш. Але ти мусиш вчитися. Від цього залежить твоє майбутнє.

Союн опустив погляд і повільно кивнув.

Без слів. Без заперечень.

Директор зробив крок ближче й обійняв його.

— Я вірю в тебе, синку, — тихо сказав він.

Я відчула, як у грудях щось защеміло.

Це було… несподівано.

Вони вже збиралися розходитися, і я раптом злякалася, що мене помітять. Швидко відвернулася й пішла далі коридором, намагаючись виглядати так, ніби нічого не бачила.

Але я бачила.

І чула.

І тепер Союн здавався мені ще більш загадковим…

Побачене не відпускало мене. Навіть заспокоювало. Те, що Союн був у школі, що з ним нічого страшного не сталося, повільно знімало напругу з грудей.

Я більше не відчувала того липкого страху, який стискав мене зсередини останні дні. Тепер у мені з’явилося інше — впевненість.

Я зможу підійти.

Я справді зможу його запитати.

Його стосунки з батьком зворушили мене сильніше, ніж я очікувала. Директор завжди здавався суворим, холодним, майже кам’яним. Але там, у коридорі, він був просто батьком. Ніжним. Турботливим. Лагідним.

Я мимоволі посміхнулася.

Дзвінок пролунав раптово. Я здригнулася й неохоче повернулася до класу. Попереду був той самий урок. Найнудніший. Такий, де час тягнеться нескінченно, а думки живуть власним життям.

Я сіла за парту й швидко зрозуміла: слухати я сьогодні не зможу.

Тож знайшла собі заняття — думати.

Про Союна.

Про те, який він… прекрасний. Про його спокій, його мовчання, його дивну здатність бути поруч саме тоді, коли мені було важко. Скільки разів він мене рятував, навіть не знаючи, наскільки це було для мене важливо.

Я йому вдячна.

Я крадькома подивилася в його бік.

Він сидів рівно, зосереджено. Дивився на дошку, уважно слухав учителя, ніби мене в класі й не існувало.

Ні погляду.

Ні жесту.

Ні натяку.

І це було дивно… і спокійно водночас.

Я дивилася на нього й відчувала: страх відступає.

Залишається цікавість.

І щось нове — тепле, тихе, ще несміливе.

Скоро, — пообіцяла я собі.

Я підійду. І все з’ясую.

Коли урок нарешті закінчився, я була готова.

Справді готова.

Я закрила зошит, глибоко вдихнула й озирнулася — серце вже знало, кого шукає.

Його не було.

Парта Союна знову була порожньою. Ніби він розчинився в повітрі між рядками мого зошита і дзвінком. Я підвелася різкіше, ніж хотіла, й швидко вийшла на коридор.

Мабуть, просто вийшов раніше, — заспокоювала я себе.

Я пройшлася поверхом. Заглянула за ріг. Погляд ковзав по обличчях, по спинах, по силуетах — але не знаходив його.

Я спустилася нижче. Потім ще нижче. Зайшла в їдальню — там пахло булочками й компотом, було тісно. Я обвела залу поглядом.

Союна не було й там.

Я дістала телефон — і в ту ж мить він завібрував у руці.

Мама.

Я відійшла вбік, відповіла, слухала, кивала, відповідала «так» і «добре», але думками була зовсім не тут. Коли дзвінок закінчився, я знову озирнулася.

Запізно.

Наступний дзвінок пролунав надто швидко.