Глава 12

Перший урок був таким нудним, що аж очі злипалися. Голос вчителя плив десь далеко, ніби крізь туман, а літери в зошиті почали танцювати. Я намагалася триматися, але повіки стали важкими, і я все ж позіхнула, прикривши рот рукою.

У ту ж мить щось легенько вдарило мене по голові.

Я здригнулася й швидко озирнулася. Серце стукнуло швидше. На парті лежала паперова кулька. Звичайна, зім’ята — але я вже знала: нічого доброго вона не віщує.

Обережно розгорнула її під партою. Кілька рядків. Кривий почерк. Саркастичні слова. Застереження.

«Навіть не думай підходити до нас на перерві. Якщо покличемо — це не для тебе».

У мене перехопило подих. Я одразу зрозуміла, хто це. Учорашні дівчата. Ті самі усмішки, ті самі погляди, які спочатку здавалися майже дружніми.

Шок накрив хвилею. Я відчула, як щось холодне стискає всередині. Ніби мене знову повернули туди, звідки я так хотіла втекти.

Але… сльози не з’явилися. Паніка не взяла верх. Я склала папірець, повільно видихнула й просто кивнула сама собі.

Добре.

Я вас почула.

На перерві — я не підійду.

Навіть якщо покличете.

На перерві стало шумно. Коридори швидко наповнилися голосами, сміхом, кроками. Я ще не встигла підвестися з місця, як почула:

— Діано, підійди, поговоримо.

Я здригнулася. Та сама трійка. Учорашня. Підозріла. Вони стояли трохи збоку, ніби спеціально — так, щоб усі бачили. Я відчула, як усередині щось стислося, але змусила себе виглядати спокійною.

— Я… не можу, — швидко сказала я, махнувши рукою. — Мені треба вийти подзвонити.

Не чекаючи відповіді, я пішла геть. Кроки самі понесли мене коридорами. Телефон так і залишився в кишені — дзвонити я нікому не збиралася. Насправді я занурилася в думки.

Союн. Його ім’я з’являлося в голові надто часто.

Я повільно йшла, майже не помічаючи ні людей, ні шуму навколо… аж раптом зупинилася. Він був там.

Союн стояв біля вікна. Спокійний. Упевнений. Наче весь цей хаос школи його не торкався. Світло падало на його обличчя так, що він здавався… занадто привабливим. Надто ідеальним. Його погляд був рівний і глибокий.

Я задивилася. На одну коротку мить я забула абсолютно про все: про папірець, про дівчат, про страх. Була тільки ця тиша всередині.

І саме тоді він мене помітив. Наші погляди зустрілися. Серце різко вдарилося об ребра. Я одразу ж сором’язливо опустила очі й пішла далі, майже втекла. Я не могла на нього дивитися. Він лякав мене. Не грубістю — підозрілістю. Тишею. Незрозумілими знаннями.

І тоді мене ніби осінило.

Це він.

Це було попередження від Союна.

Бо якось дивно: кликати й водночас застерігати. Нелогічно. Безглуздо.

А от він… він усе бачив наперед.

Я йшла все далі, майже не помічаючи, куди звертаю. Сходи вели вниз — і так я опинилася аж на першому поверсі. На стіні висіло велике дзеркало. Я зупинилася, ніби мене хтось тихо покликав.

Подивилася на себе. Трохи розкуйовджене волосся. Напружений погляд. Обличчя, в якому читалося більше думок, ніж я хотіла б показати світові.

І знову — Союн. Він не виходив із голови. Його погляд. Його мовчання. Його дивна обізнаність.

Звідки ти все знаєш?..

І чому саме я?

Раптом коридор розрізав дзвінок.

Я здригнулася так, ніби мене облили холодною водою.

Урок. І не просто урок — у найсуворішого вчителя.

— О ні… — вирвалося в мене.

Я різко розвернулася й помчала сходами вгору. Серце калатало, дихання збивалося, ноги плуталися в кроках. Десь позаду я почула ще чиїсь кроки. Швидкі. Упевнені. І раптом — гучно, з легкою насмішкою:

— Гей, обережніше! Не проори підлогу носом!

Я одразу впізнала голос. Союн.

Я не обернулася. Не відповіла. Просто бігла далі, ніби його там і не було. Ще поверх… ще кілька сходинок… І раптом я перечепилася. Світ на мить перевернувся. Я боляче впала на сходах і забила ногу. Забій був не сильний, але різкий, болючий. Я стиснула зуби, намагаючись не заплакати. Підвелася — і тільки тоді помітила розв’язану шнурівку. Серце впало кудись униз.

Я кульгаючи дісталася до класу й зайшла захекана. На щастя, вчителя ще не було. Я швидко сіла за парту, намагаючись заспокоїти дихання. І тут у голові знову прозвучало:

«Гей, обережніше! Не проори підлогу носом!»

Я скривилася. Нога досі боліла. А тривога стала ще більшою. Союн лякав мене. З кожною хвилиною — все більше й більше. А після цього падіння почав лякати по-справжньому.

Не так, як бояться темряви чи контрольної. І не так, як бояться чуток. Це був інший страх — тихий, липкий, той, що оселяється під ребрами й не відпускає.

Я почала уникати його. Змінювала маршрут у коридорах. Зупинялася, якщо бачила знайому постать попереду. Робила вигляд, що шукаю щось у телефоні, лише б не підводити очі. Я не могла на нього дивитися. Кожного разу, коли ми випадково зіштовхувалися в коридорі, моє тіло реагувало раніше за думки. Дихання збивалося. Пальці хололи.

А всередині все стискалося так, ніби я знову падаю зі сходів. Найгірше було — погляди. Іноді я відчувала його ще до того, як бачила. Підводила очі — і наші погляди зустрічалися. Лише на мить. Але цієї миті вистачало, щоб я починала тремтіти. Я одразу ж опускала очі. Ніби вчинила щось заборонене. Ніби він міг прочитати всі мої думки, всі страхи, всі сумніви.

Чому ти так дивишся?

Чому з’являєшся саме тоді, коли я намагаюся зникнути?

Я не знала, чого він хоче. Не знала, чому він мене попереджав. І не знала, чому від цього мені ставало ще страшніше.

Я лише знала одне: кожна зустріч із Союном змушувала мене відчувати себе маленькою, вразливою і надто видимою. А я дуже хотіла стати невидимою.

Вдома було тихо. Я вмостилася на диванчику з журналом у руках, але сторінки перегорталися самі — я їх не читала. Мої думки знову й знову поверталися до нього. До Союна. Його погляд. Його слова. Його дивне попередження, яке нібито мало мене врятувати, але лише ще більше налякало.