Глава 10

 Сидячи за партою, я намагалася слідкувати за уроком, але слова вчительки знову ставали тлом для думок, що не відпускали мене.
Мій погляд ледве стежив за формулами та схемами на дошці, а думки постійно поверталися до нього.
Союн… Чому він так на мене впливає?
Я згадувала всі його дії останніх днів: підколки, несподівану турботу, рятування під час фізкультури.
Мені здалося, що він володіє якимось дивним умінням — не лише помічати мене й рятувати, а й робити це так, що я не можу залишатися байдужою.
Я відчула, як щоки злегка почервоніли.
Навіть коли він сидів кілька рядів уперед, його легка усмішка і впевненість у рухах здавалися мені неймовірно привабливими.
“Він… красивий… і щось у ньому таке… особливе…” — подумала я, дивлячись у бік, куди він щойно повернув голову.
Я помічала, як він нахиляється до зошита, як уважно слухає вчителя, як іноді посміхається сам собі.
Все це здавалося мені захопливим і трохи магічним.
— Чому я так реагую? — в думках запитала себе я. — Я ж просто… дивлюся на нього…
Але відповідь була очевидна: це не просто погляд. Це цікавість, вдячність і симпатія, що росте з кожним днем.
Я зробила глибокий вдих і спробувала повернутися до уроку, але серце продовжувало тріпотіти.
Навіть якщо це тільки думки… вони робили день теплішим і яскравішим.
Сидячи за партою, я знову відчувала легкий сум.
Навколо було шумно — хтось сміявся, хтось бігав коридором, хтось шепотівся з друзями. Але серед цього всього мені здавалося, що я сама.
— Чому так… самотньо? — тихо подумала я, дивлячись у вікно.
Погляд ковзнув по порожніх стінах коридору, по партам, де однокласники щось обговорювали… а в мене всередині була пустка.
Я намагалася відволіктися, але відчуття самотності тільки посилювалося.
— Може, я надто прив’язуюсь до людей… — подумала я. — Або… просто ще не знайшла тих, з ким можна бути собою.
Серце трохи стискалося від думки, що навіть серед людей можна відчувати себе зовсім одною.
Я згадала минулі дні: прогулянки, дрібні радості, і теплу увагу Союна… І раптом це відчуття самотності стало ще яскравішим.
— Навіть коли він поруч… — подумала я, — його очі, слова, увага — це так цікаво, але… все одно залишається пустка.
Я нахилила голову на парту, відчуваючи, як маленький клубок суму обплітає мене.
Чому мені так важко бути серед людей… навіть у школі?
І водночас, у серці залишалася невелика надія.
Що колись я знайду своє місце, знайду друзів і людей, з якими не буде такої самотності…
Поки я сиділа так, слухаючи урок, я думала про Союна.
Про його непередбачувану турботу, погляди, легкий гумор. І навіть серед самотності ця думка давала тепло і маленьку радість.
Після уроку я тихо бродила коридорами школи, намагаючись розслабитися.
Але що більше я йшла, тим сильніше відчувалася порожнеча.
Чому мені не стає легше?
Навколо люди сміялися, гомоніли, обговорювали щось цікаве, а я відчувала, що стою осторонь.
Кожен крок здавався важким, кожна стіна — холодною, навіть сонячне світло з вікон не могло прогнати відчуття самотності.
Я заглядала у порожні класи, де ще не почалися уроки, спостерігала за пустими партами й тихо шепотіла сама собі:
— Ніби всі навколо щасливі… а я… ні.
Кожна спроба відволіктися — переглянути телефон, подивитися у вікно, згадати щось приємне — не допомагала.
Серце все одно стискалося, і навіть думки про Союна, які зазвичай гріли мене, сьогодні не давали такого тепла.
Навпаки, вони ще сильніше нагадували, що поруч немає нікого, хто був би поруч, щоб підтримати.
— Навіщо мені тут ходити? — тихо подумала я, майже шепотом. — Ніби й люди є… але мені все одно самотньо.
Щоразу хотілося знайти якусь опору, хоч маленьку, будь-яку, але її не було.
І хоча школа була повна звуків і руху, мені здавалося, що я залишилася сама в тиші.
Я зайшла в шкільну їдальню, сподіваючись, що трохи поїсти підніме настрій.
Навколо було гамірно: хтось сміявся, хтось жваво розмовляв, запахи смаженої їжі і свіжої випічки наповнювали повітря.
— Ммм, пахне добре… — тихо подумала я, беручи піднос.
Там були мої улюблені страви: теплі котлети, картопляне пюре, салат із свіжих овочів.
Здавалося б, смачна їжа повинна була б трохи розвеселити. Але ні.
Я сіла за стіл, спробувала перший шматок… і майже не відчула смаку.
Навіть тепло тарілки в руках не змогло зігріти моє серце.
— Чому я все одно так сумую? — тихо прошепотіла я сама собі, дивлячись на людей навколо.
Вони сміялися, жартували, ділилися шматочками, а я… відчувала лише порожнечу.
Я ковтнула ще трохи їжі, намагаючись примусити себе посміхнутися, але всередині було холодно і важко.
Навіть смачна їжа, яка зазвичай могла підняти настрій, сьогодні не змогла нічого змінити. Мабуть, самотність сильніша за все…
Серед шуму, запахів і руху навколо я відчувала себе зовсім однією, і жодна дрібниця, навіть приємна, не могла це змінити.
Після обіду я повільно поверталася до класу, відчуваючи, як важко зосередитися.
Серце все ще стискалося від самотності, а думки постійно блукали, шукаючи щось цікаве — або кого-небудь, хто б міг розвіяти цей сум.
Уроки йшли повільно.
Вчителька говорила щось про історію, дати, події… а я ледве чула слова. Вони розсипалися у повітрі, як дрібні частинки пилу, що не могли захопити мою увагу.
Я піднімала очі на парту, на оточення, на книги, але нудьга тільки зростала.
Навіть звичні завдання, вправи, нотатки — все здавалося беззмістовним.
Я намагалася записувати хоч щось у зошиті, але думки поверталися до порожніх коридорів, до самотності в їдальні… і до Союна.
Сам факт, що він поруч десь у школі, не давав спокою, але й не рятував від нудьги.
Мої руки ледве тримали ручку, а погляд постійно блукав по класу, шукаючи щось, що змогло б розвіяти внутрішню порожнечу.
А уроки просто тяглися, і я знову відчувала себе трохи відірваною від усього, що відбувалося навколо.
Останній урок нарешті закінчився, і я повільно зібрала зошити та речі в рюкзак.
Вже відчувалося полегшення — школа добігала кінця, нудьга уроків зникала разом із шумом класу.
Я стояла біля своєї парти, застібаючи рюкзак, коли почувся знайомий голос за спиною:
— Ну що, Діано, ти підготувалася до контрольної? — пролунав саркастичний Союн.
Я завмерла. Серце здригнулося.
— Що? — подумала я, і раптом згадала: завтра першим уроком буде контрольна…
В очах миттєво запанував шок, а в голові все перемішалося: Він знову знає! Він знову вгадав… Він врятував мене…
Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися.
— Знову… він мене врятував… — тихо промовила, відчуваючи дивне тепло всередині.
Союн усміхався, ніби йому було весело від моєї реакції, і від цього тепло стало ще сильнішим.
Я відчула хвилю вдячності — і водночас ще сильнішу симпатію.
Навіть коли він підколює мене, навіть коли саркастичний… він знову показав, що помічає мене і може «врятувати» у потрібний момент.
Дякую…
І хоч контрольна завтра лякала, серце вже не билося так сильно від страху. Воно билося від легкого захоплення, теплоти і… від думки, що Союн поруч, навіть у дрібних моментах.
Я взяла рюкзак, намагаючись зберегти спокій, і рушила до виходу.
І навіть у цьому шаленому шкільному хаосі всередині було відчуття: ще один день, ще одна маленька хвиля радості, яку він мені подарував…