Глава 9

За тиждень усе минулося.
Температура зникла, горло перестало боліти, і я нарешті відчула себе чудово. Навіть легше було дихати — ніби хвороба забрала з собою частину тривоги.
Я стояла перед дзеркалом, поправляючи волосся, і всередині відчувалася тиха радість: сьогодні я повертаюся до школи.
Ні, я не сумувала за уроками… просто хотіла повернутись до звичного ритму і побачити всіх.
Особливо… його.
Я вдихнула глибше й швидше вийшла з дому, щоб не думати надто багато.
У школі був сьогодні ранковий шум: хтось бігав коридором, хтось голосно сміявся, хтось дістав з шафки стопку підручників. Так шумно раніше не було.
Я притисла до грудей зошити й рушила до свого класу.
І тут — я помітила знайому фігуру, що стояла, обпершись плечем об шафку.
Союн.
Він глянув на мене з таким виразом, ніби знав, що я з’явлюсь саме в цей момент.
Очі ковзнули по мені зверху вниз — без нахабства, але уважно.
І кутик його губ піднявся в знайому, легку, впевнену усмішку.
— О, дивіться хто повернувся, — сказав він. — А я думав, ти без мене в лісі заблукала вдруге і не знайшла дороги назад.
Його голос був саркастичним, але… м’якішим, ніж зазвичай.
Навіть трохи теплим.
Я зупинилася посеред коридору, кліпнула і… відчула, як щоки ледь-ледь теплішають.
— Дуже смішно, — буркнула я, хоча сама ледь стримувала посмішку. — Я просто хворіла.
Союн підняв одну брову.
— Знаю — І це «знаю» прозвучало так, ніби він справді… переймався?
Він відштовхнувся від шафки й пройшов повз мене, зупинившись на секунду біля плеча.
— Ну, добре, що ти повернулася. А то без твоїх пригод тут було занадто спокійно.
Я на мить завмерла.
Це точно був Союн?
Той самий, який підколює мене кожного разу, як бачить?
Підколка була… але м’якша. Ніби він спеціально не хотів мене зачепити.
Коли він пішов коридором, я зітхнула й торкнулася пальцями свого плеча, на яке він глянув останнім.
Всередині — тепла хвиля. Легка. Приємна.
Я вже не могла заперечувати: симпатія стала сильнішою.
Сидячи за партою, я ледве стримувала себе, щоб не обертатися постійно.
Вчителька говорила щось про нову тему, але слова зливалися в один сумний фон, бо весь мій погляд ніби тягнувся до одного місця.
Союн сидів за кілька рядів уперед, і я не могла відвести від нього очей.
Кожен його рух, легкий поворот голови, усмішка, навіть коли він щось писав у зошиті, здавалися мені важливими і особливими.
— Діано? — тихо пролунав голос учительки, і я здригнулася, повернувши голову на дошку.
— Так, пані Кім… — відповіла я, намагаючись не видати, що думки знову відлітають до Союна.
Я спробувала сфокусуватися на словах, на формулах і завданнях, але погляд знову шукав його.
Навіть коли він піднявся, щоб запитати щось у вчительки, я відчула, як серце трохи прискорює ритм.
— Чому я так на нього дивлюся?.. Це просто… симпатія, так? Просто… — намагалася переконати я себе.
Але з кожною секундою було зрозуміло: симпатія стала сильнішою, ніж раніше.
Він уже не був просто хлопцем із підколками. Його присутність змушувала мене відчувати тепло й цікавість одночасно.
Я зітхнула тихо, намагаючись знайти спокій, але всередині щось тріпотіло:
— Якщо він зараз обернеться… якщо він мене помітить…
Навіть урок, формули, слова вчительки — усе відходило на другий план, бо весь світ для мене зараз звужувався до нього.
Урок нарешті закінчився, і я повільно склала зошити в рюкзак.
— Діано, — тихо промовила вчителька, коли вже всі збирали речі, — хотіла похвалити тебе. Гарний почерк. Чіткий, акуратний, видно, що стараєшся.
Моє серце на мить застигло, а щоки тепліли від приємного здивування.
— Дякую, пані Кім, — тихо відповіла я, намагаючись не видавати, як сильно це мене тішить.
Я відчула легке піднесення всередині: маленька похвала, і день здавався ще кращим.
Навіть думки про Союна стали теплішими — з його легким сарказмом та увагою, а тепер ще й гарний почерк підкреслив, що я можу щось робити добре.
Щоки ще трохи червоніли від приємного здивування, а серце горіло — від теплої хвилі радості.
Я йшла до своєї парти і помітила, що світ здається трохи яскравішим, ніж зазвичай.
Сонячні промені, що просочувалися через великі вікна, грали на підлозі, а легкий шум шкільного життя — сміх, кроки, розмови — здавалися чарівним фоном.
Я сіла за парту і відкрила свій журнал. Листаючи сторінки, відчувала, як гарний настрій піднімає все навколо: я сміялася тихо над кумедними коміксами, милувалася яскравими фото, і кожна сторінка давала маленький сплеск радості.
Навіть думки про Союна більше не змушували мене хвилюватися, а навпаки — піднімали настрій. Легка посмішка з’являлася сама собою, коли я згадувала його легкий сарказм на уроці чи короткий погляд у коридорі.
— Ммм… сьогодні добре, — прошепотіла я сама собі, закриваючи журнал на мить. — Легко, тепло, ніби весь світ на моєму боці…
Весь час перерви пройшов у цьому приємному стані: я сміялася, дивилася на навколишнє, заглядала до журналу, вдихала шкільне повітря і просто насолоджувалася моментом.
Ні поспіху, ні тривоги — лише тепло і спокій.
Після перерви ми рушили на урок фізкультури.
Я відчувала приємне хвилювання — не через заняття, а через те, що Союн був поруч. Серце трохи прискорювалося, але настрій залишався теплим і спокійним.
Вчитель дав сигнал для гри, і ми почали розминку.
Я бігала, намагаючись тримати темп, але відчувала легку втому.
Раптом, у вирі гри, Союн несподівано штовхнув мене злегка у спину.
— Ой! — прошепотіла я, відчуваючи, як тіло злетіло вперед.
І в цей момент м’яч летів прямо повз моєї голови. Я вже готувалася до удару, але Союн встиг відштовхнути мене трохи вбік.
— Тобі пощастило, — пробурчав він, легенько усміхаючись, коли я впала.
Я глибоко вдихнула, ще трохи тримаючись за груди, але всередині — дивне тепло.
Не тому, що він штовхнув мене, а тому, що він миттєво «врятував» мене від прямого удару м’ячем.
— Дякую… — тихо прошепотіла я сама собі, хоча він вже повернувся до гри.
Серце калатало швидше, і я зрозуміла: він завжди поруч, навіть у несподіваних моментах.
Навіть коли трохи дратує, він може несподівано зробити щось добре.
Я посміхнулася, відчуваючи, як хвиля симпатії до нього стає ще сильнішою.
Навіть фізкультура, яка зазвичай була для мене нудною, тепер видавалася трохи цікавішою.
Я стояла, ще трохи сповільнено дихаючи після штовханини, і дивилася, як він знову повертається до гри.
І знаєте що? Я зовсім на нього не ображалася.
Навпаки… у мене в серці прокотилася хвиля вдячності.
— Дякую… — знову тихо промовила собі, і навіть не була впевнена, чи він це почув.
Мені було дивно. Зазвичай я злюся, коли хтось мене штовхає або коли трапляється небезпека.
А тут… ніби все навпаки: трохи тривоги змішалося з теплом, і я відчувала себе захищеною.
Я намагалася зрозуміти, чому так все відбувається. Чому Союн, який зазвичай підколює мене, тепер… рятує? Чому його присутність робить серце теплішим, навіть коли він робить щось несподіване?
— Що ж це за дивна людина… — подумала я, посміхаючись і водночас трохи плутаючись у своїх почуттях.
Я відчула легке тепло в грудях і вирішила, що краще поки не шукатиму відповіді.
Просто… дякуватиму і відчуватиму цю хвилю симпатії, навіть якщо не все логічно.
Серце калатало швидше, і я ледве стримувала посмішку, дивлячись на нього здалеку.