Глава 8

Я прокинулася не від сонця, а від важкого тіла й неприємного відчуття в горлі.
Ледве відкривши очі, зрозуміла: щось не так. Горло боліло, сухо першило, а кожен ковток здавався важким.
— Ой… — тихо прошепотіла я, намагаючись перевернутися на бік і знайти зручну позу.
Але тіло було втомлене, як після довгої прогулянки під зливою. Мокра куртка, холод і тривога вчорашнього дня давали про себе знати.
Я  обережно підвелася, затримавши подих, і відчула, як тремтять руки. Горло палало при ковтанні, і я розуміла, що це не просто легкий дискомфорт.
Повітря в кімнаті було трохи прохолодним, і я зітхнула, розуміючи, що прокинулася з недобрим самопочуттям. Ліжко, що ще вчора здавалося затишним і теплим, тепер здавалося важким і трохи чужим.
Я сіла на край ліжка, схиливши голову до колін, і намагалася згадати, що сталося вчора.
— Дощ… мокра… холод… — тихо повторювала я сама собі, відчуваючи, як тіло скаржиться на перевтому.
Моє серце трохи стискалося — не тільки від болю в горлі, а й від легкого страху: а що якщо… завтра буде ще гірше? А що якщо я дійсно захворію?
Хоча я вже захворіла, і школа здається відміняється. З одного боку було неприємно почувати себе так, а з іншого — було навіть чудово. Можна було лежати в ліжку, не хвилюватися про уроки, про дзвінки, про поспіх.
Я затягнула ковдру ще вище, відчуваючи тепло, що повільно наповнювало тіло. Хоча тривога від вчорашнього дощу та дивних повідомлень Союна ще залишалася глибоко всередині, цей ранок дав маленьку передишку.
— Добре… — сказала я сама собі. — Можна трохи відпочити, попити чаю… і спробувати забути про холодну зливу…
Я заплющила очі, намагаючись відчути себе спокійніше. Хоча легка тривога ще блукала в думках, вдома було тепло і безпечно, і це вже здавалося маленьким дивом.
Я згорнула ковдру трохи щільніше, намагаючись знайти тепло, і знову заплющила очі, сподіваючись трохи розслабитися.
Але раптом у голові з’явилася думка — чітка й несподівана, як холодний промінь світла:
“А що як Союн… вчора знав, що я захворію?..”
Серце різко стиснулося, і я різко розплющила очі.
— Ні… не може… — прошепотіла я сама собі, але голос тремтів.
Я згадала його повідомлення:
«Одягни щось тепліше. Продує. І дощ сьогодні, не забувай. Туристочка)»
Невеличкий клубок тривоги піднявся всередині і відчувався вже фізично — у грудях, у животі, у тремтячих руках.
Я стиснула їх кулаками й обхопила коліна, щоб заспокоїти себе, але відчуття шоку не відступало.
“Він… він що, слідкує за мною? Чи справді здогадався про погоду?.. Чому саме я?..”
Мозок намагався знайти логічне пояснення, але жодне не заспокоювало.
Я ледве змогла зробити глибокий вдих, і навіть це здавалося важким.
— Ні, Діано… — тихо сказала я сама собі, стискаючи кулаки ще міцніше. — Це просто збіг… Просто випадковість… Просто… його гарна інтуїція…
Але навіть ці слова не могли повністю витіснити хвилю тривоги.
Я залишалася на ліжку, серце калатало, а холодок страху, що супроводжував мене від ранку, не зник.
Я сиділа цілий день… всередині пробуджувалося якесь дивне тепло.
— Хоч він і лякає… — прошепотіла я сама собі, — і робить це… як завгодно… але… він хвилюється. Він думає про мене…
Маленьке відчуття вдячності розлилося всередині, як теплий промінчик сонця.
Так, він мене налякав, змусив хвилюватися і шокував. Але водночас він показав, що помічає мене, що думає про моє благополуччя.
Я мимоволі посміхнулася сама собі, відчуваючи, як серце трохи розм’якшується.
— Він дійсно турбується… — тихо сказала я, ковзаючи поглядом по кімнаті. — Навіть якщо його спосіб… дивний…
І у цій змішаній хвилі тривоги, страху та шоку народилася ще більша симпатія до нього.
Навіть невеликий струс емоцій зробив її більш яскравою, більш живою.
Я ще раз глибоко вдихнула, відчуваючи, як хвиля вдячності й тепла поступово переплітається з хвилею хвилювання.
Так, він мене лякає. Але… я розумію, що він особливий для мене, і це відчуття стало ще сильнішим.
Я вмостилася на дивані, накрившись улюбленим пледом. Горло ще трохи боліло, тіло втомлювало, але всередині з’явився теплий спокій.
Телефон стояв на столі, і я включила улюблену дорамку. Звуки знайомих голосів, сміх героїв і легкі музичні вставки відразу трохи відволікли мене від неприємних думок.
— Ммм… — тихо сказала сама собі, посміхаючись від сцен, де герої робили щось кумедне чи милий жест один одному.
Поки я дивилася, до кімнати заглянула мама, тримаючи теплу чашку чаю.
— Ой, сонечко... — сказала вона, сідаючи поруч. — Болить горло? Ось тримай. Теплий від застуди чай допоможе.
Я посміхнулася, відчуваючи турботу. Її тепло і увага зараз здавалися неймовірно важливими, як ковток безпечного повітря після вчорашньої зливи.
— Дякую, мамо, — прошепотіла я, взявши чашку. — Дуже приємно.
В руках я тримала ще й журнал. Барвисті фото, цікаві статті й кумедні комікси допомагали відволіктися, а інколи надихали на власні малюнки. Я ледь торкалася сторінок, намагаючись втримати момент спокою якнайдовше.
І серед усього цього тепла, затишку та приємних дрібниць у голові знову з’явилася думка про Союна.
Я знову згадала його підколку, повідомлення про дощ, його непередбачуваність… І разом із цим почуттям тривоги всередині прокинулася ще сильніша симпатія.
— Він… справді піклується, — прошепотіла я собі. — Хоч і робить це по-своєму, але він дійсно думає про мене.
Я посміхнулася сама собі, відчуваючи, як серце трохи розм’якшується. Справді, він особливий. І чим більше я думала про нього, тим сильнішою ставала ця симпатія. Ледь помітно, але впевнено вона зростала, і мені хотілося, щоб він залишався поруч — навіть якщо лише у думках.
Мама час від часу поглядала на мене з посмішкою, і я відчувала, що ця турбота робить день теплішим, а тривога від Союна — більш приємною, ніж лякаючою.
Я ковтнула чай, продовжуючи перегляд дорамки й листання журналу, і відчула, що серце відчуває легкість і затишок, а думки про Союна вже не лякають, а ніжно зігрівають ізсередини.