Глава 7

Я прокинулася не так легко, як учора. Наче тіло ще пам’ятало вчорашній страх, а думки не хотіли відразу підніматися з тепла ковдри. Певно, я довго лежала, дивлячись у стелю, поки нарешті не зібралася з силами підвестися.
— Треба почати ранок нормально… — пошепки сказала я сама собі.
Я встала й попрямувала до ванної. Ввімкнула воду, взяла зубну пасту, щітку й почала чистити зуби. Дивилася на своє відображення — трішки не виспане, але не таке налякане, як учора.
Після вмивання обличчя холодною водою я відчула, ніби трохи прокинулась. Вода стікала по шкірі, і я легенько витерлася рушником, вдихнувши знайомий запах м’якості.
«Сьогодні буде простіше», — підбадьорила я себе.
Коли вийшла на кухню, мама вже щось нарізала на столі — яблука та хліб. Вона позирнула на мене, але в її очах не було тривоги. Я ж учора так старалася виглядати спокійною…
— Доброго ранку, Діаночко, — тихо сказала вона.
— Доброго ранку, мам, — посміхнулася я, сідаючи за стіл.
У мене сьогодні був свій маленький ритуал: я увімкнула дорамку на телефоні й поставила його перед собою. Правда, ця серія повинна з'явитися скоро на екрані телевізора, але яка різниця, де дивитися? Гучність — тихенька, щоб не заважати. Тут мені не треба було думати ні про що, лише дивитися, як герої ходять, сміються, сваряться і миряться.
Я взяла шматочок хліба, намазала медом. На фоні актори сперечалися, і їхні голоси створювали затишний шум, який заповнював кухню.
Я їла повільно, вдивляючись у екран. Здається, це був саме той момент, коли герой намагався приховати свої справжні почуття, а героїня вже давно все помічала. Я посміхнулася — не від сюжету, а скоріше від того, як ця проста сцена робила атмосферу м’якшою.
— Знову твої дорамки? — мама глянула на екран і хмикнула.
— Ага, — я зробила ковток теплого чаю. — Вони… ну… заспокоюють.
Це було правдою. Вони займали думки, залишаючи менше місця для того, що я не хотіла згадувати.
Після сніданку я трохи затрималася за столом, бо серія якраз ставала цікавішою. Я підперла голову рукою, ковтаючи теплий чай і слухаючи, як у дорамці герої бігають під дощем.
І хоч десь на краю свідомості залишалося те тривожне «звідки Союн знав», цей ранок був легшим.
Спокійнішим.
М’якшим.
Тут, на кухні, під світлою дорамкою і запахом меду, я могла хоча б на хвилинку забути, як сильно вчора боялася.
Коли серія нарешті закінчилася, я поставила телефон на паузу й відкинулася на стільці. На душі стало спокійніше. Теплі сцени, милі герої — ніби ковдра, яка огортає зсередини.
Я сиділа, допиваючи чай, і раптом у голові спливла зовсім неочікувана думка.
Те, що я бачила вчора.
Так, було страшно. Дуже. Але ж… я бачила стільки всього гарного.
Яскраві мурали на стіні старого будинку.
Крамничку з паперовими ліхтариками.
Песика, який весело крутився біля своєї господарки.
Сонячні відблиски на річці.
І навіть кав'ярню з рожевими столиками, яку я хотіла сфотографувати, але в мене тремтіли руки.
Я не помітила, як посміхнулася.
— Хм… — тихо пробурмотіла я, злегка постукуючи ложечкою по чашці. — Може… може, сьогодні знову трохи прогулятися?
Ніби в ту ж секунду всередині стрибнуло серце: маленький відгомін учорашнього страху.
Але потім — поруч із ним — піднялась інша емоція. Захоплення. Цікавість. Бажання знову побачити щось нове.
Цілий світ там, за дверима.
Та сама річка.
Ті ж маленькі вулички.
Та кав'ярня з рожевими столиками.
Все лиш там.
І все таке гарне.
І я ж учора повернулася. Я впоралась, навіть якщо й плакала.
Я поклала руки на стіл і видихнула.
Повільно.
Обдумано.
— Я ж не збираюся йти далеко… — сказала собі. — Просто пройдуся біля будинку. Подивлюся на крамнички. На сонце. Мені цього вистачить…
І всередині вже народжувався теплий, маленький порив — такий самий, як учора перед прогулянкою. Але цього разу… без наївності. З обережністю. З досвідом.
Я піднялася, відчуваючи в грудях легке хвилювання.
Страх не зник повністю.
Але бажання побачити світ — виявилося сильнішим.
Я простягнула руку до ручки дверей — і в ту ж секунду телефон у кишені завібрував.
Дуже коротко.
Як удар по нервах.
Я завмерла.
Витягнула телефон.
На екрані — нове повідомлення.
Союн.
Серце різко тьохнуло, як учора.
Я ковзнула пальцем…
і прочитала:
«Одягни щось тепліше. Продує. І дощ сьогодні, не забувай. Туристочка)»
У мене по спині побіг холодок.
Що?..
Я вчитувалася в повідомлення знову. І знову.
Він що — бачить мене? Чи знає, що я збираюсь вийти?
Звідки він знає про погоду? А головне… чому він пише мені прямо в ту секунду, коли я торкнулася дверей?
Легке хвилювання в грудях перетворилося на важкий клубок.
— Ну не може ж він… — прошепотіла я сама собі, але руки вже тремтіли.
Телефон знову коротко мигнув:
“Не застудись.”
Я відсахнулася, ніби екран обпік мені пальці.
В голові крутилося одне й те саме:
Як? Звідки він це знає?
Чому саме зараз?
І навіщо йому взагалі думати про те, що я можу простудитися?..
Я обхопила телефон обома руками, ніби намагаючись затримати себе на місці, не дозволити серцю вибухнути.
Сонце за вікном все так само світило.
Тихо. Гарно.
А у мене всередині — буря.
Я зробила крок назад від дверей.
Глибоко вдихнула.
Потім — ще раз. Повільніше.
— Це просто збіг… — але голос зрадницьки тремтів. — Він просто вгадав. Просто… у нього дурний гумор…
Та всередині щось шепотіло:
“Він знає більше, ніж ти можеш собі уявити.”
Я зробила глибокий вдих.
Ні, стоп. Це точно… просто збіг. Або жарт. Або він про погоду написав, не про мене.
— Не накручуй себе, — сказала я сама собі й навіть легенько потерла лоба, ніби стирала тривогу.
Телефон я поклала екраном донизу — і відчула, як мені стає легше.
Все. У мене були інші плани.
І я не дозволю якомусь смайлику з підколкою зіпсувати мій настрій.
Я вирішила: йду гуляти.
Підійшла до шафи й почала збиратись — натягнула улюблену кофту, перевірила, чи є в кишені навушники, поправила волосся.
Навіть глянула у дзеркало й спробувала посміхнутись.
Так. Це буде гарна прогулянка.
І ніхто не виб’є мене з колії.
Я вийшла на вулицю, і свіже повітря одразу освіжило мене. Сонце гралося на тротуарах, і я відчула легку насолоду від того, що можу просто йти, дихати й бачити місто.
Спершу кроки були обережні, іноді я озиралася, але внутрішнє бажання відкрити для себе щось нове брало верх. Старі будинки, дрібні крамнички, крихітні кафешки — усе здавалося цікавим і трохи чарівним.
Я тихо посміхалася сама собі, коли помічала деталі, які раніше не помічала: яскраву вивіску, вікно з квітами, маленьку дитину, яка сміялася, граючи на тротуарі. Це було немов маленькі відкриття, які робили місто живим і теплим.
Але, як учора, я помітила, що знову починаю трохи блукати. Вулиці ставали однаковими, повітря відчувалося трохи чужим, а знайомі орієнтири раптово зникли. Серце злегка калатало, і я зупинилася, прислухаючись до себе.
— Стоп… — прошепотіла я. — Зараз краще зупинитися і згадати дорогу.
Я спробувала згадати напрямки, повороти, знайомі будинки, щоб не піти занадто далеко. Крок за кроком я стала обережнішою, почала помічати знайомі місця, менше звертала увагу на деталі, що заманювали мене, і більше — на те, щоб не загубитися.
Вулиці залишалися гарними, але я вже не ходила просто так, а уважно дивилася під ноги, на навколишні будівлі, на знайомі орієнтири. Спокій поволі повертався, хоч легка тривога ще залишалася десь у грудях.
І все ж я відчувала, що сьогодні цей день буде моїм — навіть якщо доведеться йти обережно. Я йшла містом, милуючись дрібними деталями, які раніше не помічала. Старі будинки, вітрини, красиві вивіски… усе це наче оживало на очах. Сонце вже почало ховатися за хмарами, і стало трохи прохолодніше. Легка куртка більше не гріла так, як раніше, і я злегка затягнула її ближче до тіла.
— Хм… треба буде скоро повертатися, — прошепотіла я сама собі. — А то замерзну…
Я повільно розверталася, збираючись йти додому, але раптом відчула перші краплі на плечі.
— Ой… здається, дощ… — здивовано сказала я, дивлячись на небо.
Спочатку він був легким, майже грайливим, як би перевіряючи, чи готова я. Я подумала, що, мабуть, він швидко затихне, і навіть трохи посміхнулася собі.
— Нічого страшного… трохи крапель — і все пройде, — мовила я сама, прискорюючи крок назад додому.
Але замість того, щоб зменшитися, дощ швидко набрав силу. Краплі стали важчими, холоднішими, а вітер підхопив їх і крутнув навколо мене. Легка куртка майже нічого не захищала — вона була тонкою, вільною, і вода одразу пробирала крізь тканину.
— О, ні… — прошепотіла я, відчуваючи, як холод проникає до тіла. — Невже це буде справжня злива?
Каплі розбивалися об обличчя, стікали по волоссю, і я змушена була йти швидше, серце калатало від холоду та хвилювання. В голові крутилися ті самі питання: “Чому Союн написав про дощ?.. Як він знав?..”
Я намагалася не панікувати, хоча холод і злива робили кожен крок важким. Відчуття свободи зранку вже змінилося на тривожне відчуття: треба терміново знайти укриття, добратися додому, сховатися.
Я йшла швидко, намагаючись не скотитися в роздратування.
Але злива ставала все сильнішою. Краплі били по обличчю, руки й ноги намокали, а легка куртка майже не захищала. Місто, яке здавалося чарівним кілька годин тому, тепер стало похмурим і чужим. Я відчинила двері будинку і одразу всім тілом відчула тепло.
Мокра. Повністю. Куртка прилипла до плечей, волосся стирчить, штани важчали від води… здавалося, на мені не залишилося живого місця.
Я ледве переступила поріг, серце калатало так, що здавалося, його чує кожен у будинку. Дім пахнув теплою кухнею й маминим чаєм, і це трохи заспокоювало, але лише трохи.
Сіла на край дивану, витираючи обличчя мокрими руками. Дихати було важко — холод і злива ще тримали мене в своїх обіймах.
І тоді, як завжди, повернулися ті самі думки, які не давали мені спокою:
“Як він знав?.. Звідки Союн дізнався?.. Про дощ, про мене…?”
Я стиснула кулаки, намагаючись відштовхнути тривогу.
— Ні, — тихо сказала сама собі, — це… це точно не страшна магія чи стеження… Це… це просто…
Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як холод поступово відступає від тепла будинку, і спробувала взяти себе в руки.
— Це… просто його інтуїція… — прошепотіла я, намагаючись переконати себе. — Просто він відчув, що буде дощ… мабуть, дуже хороша інтуїція…
І хоча моє серце ще калатало від шоку і втоми, я ледь змогла повірити у власні слова.
Маленька частина мене хотіла накрутити сценарії й страшні версії, але я відштовхнула їх і сказала собі:
— Добре, Діано… просто випадковість. Просто… інтуїція.
Я сіла на диван, обхопивши коліна руками, і нарешті відчула, що можу дихати спокійніше.
Хоч тривога ще залишалася крихітною тінню, я знала: я впоралася.
Я повернулася додому живою, і це вже було найголовніше.