Глава 6

 Я прокинулася від світлих променів, що впиралися прямо в обличчя. Ледь прищурившись, потягнулася й позіхнула, відчуваючи приємну тяжкість у тілі після сну. Повітря в кімнаті свіже, тихе, і здається, що світ навколо ще спить.
Чудовий настрій якось сам просочувався в думки, ніби сонце світить мені прямо в серце. Було трохи незвично: вихідні, а вставати так рано, щоб зустріти світло ранку… здавалося, цього не потрібно було робити. Але мені це подобалося.
Я повільно сіла на ліжку, обхопила коліна руками і вдихнула глибоко. Сонце лагідно зігрівало щоки, а відчуття спокою розливалося всередині. У голові навіть не крутилися думки про школу чи Союна — тільки тихий, спокійний ранок і власне тепле відчуття.
На кухні десь тихо загудів чайник. Я посміхнулася сама собі: цей звук теж був приємним. У вихідні можна було не поспішати, не думати про уроки, про дзвінки. Можна просто насолоджуватися ранком.
Я повільно встала, потягнулася ще раз і підійшла до вікна. Сонячні промені гралися на підвіконні, малюючи маленькі танцюючі світляні плями. Щось всередині підказувало: сьогодні буде гарний день. Легкий, тихий і зовсім свій.
Навіть думка про майбутнє ще не затьмарювала цей момент. Тільки ранок, я і сонце. І відчуття, що цей день починається з маленької радості — просто бути тут і зараз.
Після того, як сонце трохи зігріло кімнату, я підвелася і попрямувала до ванної. Чистила зуби, дивлячись на своє відображення в дзеркалі, й посміхалася сама собі. Ранок був тихим, а в повітрі відчувалося якесь легке передчуття чогось хорошого.
Після ванної я пішла на кухню. Там уже була мама, що готувала сніданок, а тато сидів за столом з чашкою кави в руках і газетою. Мама посміхнулася мені, й ми коротко поговорили про дрібниці: який сон був приємний, що плануємо наступного тижня, хто що хоче сьогодні їсти.
— Добре, що ти прокинулася рано, — сказала мама, підсипаючи трохи цукру у чай. — Такий теплий ранок…
Тато, піднімаючи погляд від газети, промовив:
— Ага, і це ще вихідні… але день починається прекрасно.
Я сміялася тихо, відчуваючи, що в цьому ранковому дні немає місця турботам. Настрій був легким і теплим. Було приємно чути їхні голоси, бачити знайомі рухи рук, відчувати запах сніданку, чути гудіння чайника.
Сидячи за столом з мамою і татом, я відчувала, що цей ранок ідеально налаштовує на день. Навіть думки про школу, які зазвичай змушують мене трошки напружуватися, зараз не псували гарного настрою. Я насолоджувалася теплом і простотою цього моменту, тихо посміхаючись і відчуваючи, як серце наповнюється світлом.
Після сніданку я тихо вийшла з кухні й зручно вмостилася на дивані в кімнаті. Сонце лагідно просочувалося крізь штори, зігріваючи обличчя. В руках у мене був журнал, який я нещодавно купила в крамниці неподалік від дому.
Листаючи сторінки, я майже забула про час. Барвисті фото, яскраві заголовки та цікаві статті розслабляли й одночасно надихали. Я посміхалася сама собі, коли бачила якісь кумедні комікси чи ідеї для малюнків, а інколи тихо захоплювалася красивими фотографіями природи та міст.
Руки ледве торкалися сторінок — так, неначе хотіла зберегти цей момент якомога довше. Іноді я піднімала погляд, дивлячись у вікно: голубе небо, легкі хмари, тихий вітер, що шурхотів листям на деревах. Все це створювало відчуття спокою, якого так іноді не вистачало в шкільні дні.
Мама час від часу заглядала до кімнати, посміхалася й кидала короткі слова:
— Насолоджуйся ранком, моє сонечко.
І я тихо відповідала посмішкою, відчуваючи, що ці хвилини — мої, і ніхто й ніщо не зможе їх зіпсувати.
Читання журналу перетворювалося на маленьку втечу у світ кольорів, текстів і образів, де не було обмежень і турбот. Тут, на дивані, я могла просто бути собою, сміятися, думати й мріяти.
Я вже почала помічати, що мої очі втомилися від яскравих сторінок, а розум трохи нудьгував. Листаючи чергову сторінку журналу, я раптом зупинилася. У голові спалахнула думка, яка з’явилася несподівано:
«А чому б не прогулятися? Можна просто піти й подивитися на красу Кореї…»
Ідея була настільки спонтанною, що я спершу посміхнулася сама собі. Вихідні дні давали свободу, і я відчувала легкий порив бажання втекти від звичного, навіть на кілька годин. Було щось привабливе в думці про повітря, людей, вулички та звуки, які не можна побачити, сидячи вдома.
— Може, трохи прогуляюся… — тихо прошепотіла я собі, відкладаючи журнал у бік.
Сонце пригрівало плечі, а легкий вітер колихав штори. Це був саме той момент, коли відчуття свободи здавалося майже фізичним — я хотіла зірватися й просто піти, не думаючи про час.
Вже на порозі кімнати я відчула хвилювання — маленьке й приємне, як перед пригодою. Серце трохи калатало швидше, але це було добре. Було відчуття, що сьогодні може статися щось незвичне, цікаве й зовсім інше, ніж звичайні вихідні.
Я повернулася до кухні, де мама якраз ставила чашку з чаєм на стіл. Її погляд відразу впав на мене, коли я сказала:
— Мамо, я вирішила трохи прогулятися.
Вона миттєво зупинилася, і на обличчі з’явилося хвилювання.
— Ти куди? — запитала вона трохи тривожно. — Діаночко, ти ж знаєш, що в місті… ти не загубишся?
Я посміхнулася, намагаючись зробити голос спокійним:
— Не хвилюйся, я буду недалеко. Просто прогуляюся, подихаю свіжим повітрям — і все.
Мама ще трохи похитала головою, але я бачила, як вона потроху заспокоюється.
— Добре, — видихнула вона нарешті, — але будь обережна. І телефон завжди з собою.
— Звісно, мамо, — я посміхнулася, відчуваючи теплоту і підтримку в її голосі.
Відчуття легкості та передчуття маленької пригоди заповнювали мене.
Я була готова вийти назовні, де мене чекала свобода й перші сонячні промені цього дня.
Я вже взула кросівки, накинула легку куртку і зупинилася перед дзеркалом у коридорі. Волосся трохи розпатлане, але загалом вигляд у мене був чудовий. Я посміхнулася собі — така легка, спокійна, готова до теплого дня.
І тут телефон у кишені тихенько завібрував. Я витягнула його, думаючи, що, може, мама ще щось забула сказати. Але коли глянула на екран — серце різко підскочило.
«Не заблукай там, туристко».
Підпис: Союн.
Я завмерла. Навіть дихати на мить перестала.
Союн?.. Як?..
Мої пальці тремтіли, коли я перечитувала повідомлення. Це точно його ім’я. Його стиль. Оця нахабна посмішка між рядків. Але… звідки він дізнався, що я збираюся іти гуляти? І звідки взяв мій номер?..
Моє серце билося швидше, ніж хотілося. Усередині перемішалися роздратування, здивування й якесь дивне, незрозуміле хвилювання.
Я швидко вимкнула телефон і глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися.
— Ну й… чудово, — прошепотіла я собі із сарказмом. — Тепер навіть у телефоні спокою немає.
Та попри все, я все одно відчинила двері й вийшла надвір. Повітря зустріло мене свіжістю, і я вирішила: нічого не зіпсує мені день, навіть цей Союн.
Я ступила на вулицю, і холодне повітря відразу обдало обличчя. Спочатку все йшло добре — тихо, світло, пташки щебетали. Я крок за кроком рухалася по знайомих вулицях, але раптом звернула не туди, куди планувала.
— Так, все нормально… — шепотіла я сама собі. — Просто трохи помилилася…
Але місто ставало все незнайомішим. Звуки машин, шум людей, які кудись поспішали, наче штовхали мене, і я почала відчувати, як серце калатає швидше. Я спробувала згадати дорогу додому, але вулиці здавалися однаковими, і знайомі орієнтири зникли десь за рогом.
— Ой… ні… — пробубоніла я, відчуваючи, як у горлі підступає комок. — Я… я загубилася…
Почала крокувати швидше, намагаючись знайти хоч щось знайоме, але все навколо виглядало чужим. Люди проходили повз, ніби зовсім мене не помічаючи, і це робило все ще страшнішим.
Я зупинилася, руки затремтіли, і сльози раптом підступили до очей. Ледве стримуючи ридання, я спробувала заспокоїти себе:
— Діано… все буде добре… тільки не панікуй…
Але мої ноги відмовлялися слухатися, і я продовжувала блукати, намагаючись знайти хоч якусь знайому вулицю. Кожна хвилина здавалася вічністю, а серце билося так швидко, що здавалося, ось-ось вискочить із грудей.
— Мамо… — тихо зойкнула я, уже зовсім заплакана. — Мамо, де ти…
Сльози текли по щоках, і я ледь бачила дорогу. Кожен поворот здавався помилковим, а люди — чужими. Я забула про будь-який спокій чи радість від ранку. Був тільки страх і холодна тривога.
Після довгого блукання, коли ноги вже майже не тримали, я нарешті помітила знайомий знак — магазин, поруч з яким ми часто проходили. Серце здригнулося від надії, і я ледве добралася до будинку.
Ледве пересуваючись до кімнати, я все ще відчувала, як серце калатає, а руки тремтять. Мама дивилася на мене з хвилюванням, і я знала, що якщо скажу правду, вона розгубиться і почне панікувати.
— Все добре, мамо… — прошепотіла я, намагаючись посміхнутися. — Просто трохи заблукала, але все нормально.
Мама здивовано подивилася, але сховала хвилювання під короткою посмішкою:
— Добре… головне, що ти вдома.
Я кивнула, але всередині все кипіло. Сльози висохли на щоках, але холодок тривоги залишався. Я лягла на ліжко, затиснувши телефон у руках, і дивилася на екран. Повідомлення Союна ще світилося, немов нагадуючи: «Не загубись там під час своєї “великої прогулянки”».
— Як він дізнався? — шепотіла я сама собі, стискаючи телефон. — Хтось йому сказав… чи… чи він знав наперед?
Мозок крутив варіанти, але жоден не здавався реальним. Я навіть подумала про найнеймовірніше: а що, якщо він справді знав, що я вийду? Але чому і як? Я ж не казала нікому, що піду на прогулянку.
— Союн… — тихо зітхнула я. — Звідки ти знаєш? Ти ж не міг…
Я намагалася відволіктися: читала журнал, малювала в блокноті, але думки про Союна не відпускали. Кожного разу, коли телефон вібрував або екран світився, серце стискалося. Його повідомлення здавалося не просто підколом — вони змушували мене відчувати, що він знає більше, ніж слід.
— Я повинна бути обережна… — шепотіла я сама собі. — Я не можу просто так іти гуляти… і, можливо, він десь поруч…
Сидячи на ліжку, я відчувала, як спокій ранку залишився десь далеко. Тепер його місце зайняли страх і непевність. А найстрашніше було те, що відповідь на одне просте питання — «Звідки він знав?» — могла перевернути моє розуміння всього, що відбувається.