Глава 5

Я знову сиділа за партою, притискаючи підборіддя до долоні, а погляд ковзав по дошці… але ні, я нічого не розуміла. Літери, цифри, слова — усе зливалося в один білий шум.
Сьогодні я знову прокинулася із тим дивним відчуттям… ніби всередині мене хтось тихо грав на струнах. І я точно знала, хто саме їх чіпляє.
Союн.
«Та скільки можна про нього думати?» — сварила я себе подумки, але чим сильніше пробувала зібратися, тим наполегливішими ставали ці думки.
Я машинально відкрила зошит, зробила вигляд, що щось записую, але рука сама почала виводити дрібні лінії, завитки, якісь силуети.
Я зупинилася.
Це був… його профіль.
Я різко закрила зошит, так, ніби мене зловили на чомусь забороненому.
«Та що зі мною не так?!» — усередині підскочили емоції.
Я відчула, як щоки стали теплими. Думки впиралися одна в одну, перемішуючись:
— Він поводиться, як останній хам…
— Але чому він такий красивий?…
— Та перестань! Він жахливо до тебе ставиться!
— Але коли він сміється…
— Діано, відповіси? — вчителька глянула на мене поверх окулярів.
— Ем… так… — я розгублено піднялася, але мозок уперто малював не формули й параграфи, а картини того, як він сидить, влаштувавшись на парті, як виглядають ці його очі, коли він мене підколює, як у нього піднімається кутик губ…
Я пробелькотіла відповідь, не надто впевнена, чи вона була правильною, і почула:
— Сідай. Наступного разу уважніше.
«Ага, уважніше…» — я зітхнула й опустила голову на руки.
Мене охопило відчуття, ніби я заплуталася у власних думках, як у м’якій, але міцній павутинці. І чим більше ворушилася, тим сильніше ця павутинка тримала.
Поруч хтось тихо засміявся.
Я здригнулася й різко подивилася в той бік.
Союн.
Він навіть не дивився на мене. Просто усміхнувся своєму другу — так невимушено, легко, ніби в цьому вся його суть.
І в мене знову всередині щось перевернулося.
А я знала, що не повинно.
Я відкинулася на спинку стільця, намагаючись сховатися в тіні власних думок.
«Перестань думати про нього… перестань… хоча б на хвилинку…»
Але чим більше я намагалася, тим сильніше образ його лиця проступав у моїй голові.
Це було нестерпно.
Це було дивно.
Це було… страшенно красиво й боляче одночасно.
Дзвінок різко прорізав повітря, і клас одразу ожив — хтось тихенько сміявся, хтось біг до дверей, хтось збирав підручники.
Я обережно відкрила свій рюкзак, щоб підготуватися до наступного уроку… і завмерла.
Мого зошита не було.
— Що?.. — тихо прошепотіла я, ще раз передивляючись усередині.
Порожньо.
Я одразу опустилася на коліна й заглянула під парту. Там теж нічого.
Відчуття хвилювання покотилося всередині.
«Невже загубила?.. Та ні, я ж точно поклала його сюди…»
Я різко підвелася — і тоді побачила.
Союн сидів на своїй парті, спокійно, як завжди.
Лікоть на столі, голова трохи нахилена, погляд злегка примружений…
І в його руках був мій зошит.
Він гортав сторінки, ніби читав щось дуже цікаве.
Двоє його друзів стояли поруч і заглядали теж.
У мене всередині щось підскочило — злість, образа і ще якесь дивне тьохкання, яке я намагалася придушити.
Я підійшла ближче й різко сказала:
— Це мій зошит. Віддай, будь ласка.
Він навіть не здригнувся.
Легко, повільно закрив сторінку й підвів на мене погляд.
Спокійні, красиві, нахабні очі.
— Та я лише подивитися, — сказав він абсолютно рівним голосом, ніби ми просто знайомі. — Не нервуй, малявко.
«Малявко?!» — всередині все стиснулося.
Він повернув голову до друзів і сказав так, щоб я точно чула:
— До речі, в неї гарний почерк. Прямо акуратний такий. Не як у вас, каліграфи недороблені.
Хлопці зареготали.
Я відчула, як щоки стали гарячими — від обурення, від сорому… від нього.
— Віддай.
Цього разу мій голос був різкіший, ніж я хотіла.
Союн знизав плечима, закрив зошит і, навіть не встаючи, простягнув його мені однією рукою.
— Тримай. Не загуби знову.
В його голосі була така легка насмішка, що я мало не задихнулася від змішаних емоцій.
Я вихопила зошит, навіть не подивившись на нього, і різко розвернулася.
Спина пекла від того, що я точно знала — він дивиться.
Я відчувала це так сильно, ніби торкання.
На уроці стояла тиша — рідкісна й крихка, наче хтось випадково вимкнув звук усього класу.
Я сиділа, намагаючись записувати, але думки в мене розбігались у різні боки. Кожне слово вчителя прослизало повз свідомість, немов вода крізь пальці.
Але як тільки я трохи розслабилася — сталося те, чого я вже майже чекала.
— Ей, новенька…
Союнів голос, тихий, але навмисно чіткий, розрізав тишу.
Я завмерла.
— Ти хоч записуєш? Чи знову загубиш зошит, як мозок?
Клас вибухнув сміхом. Хтось ударив долонею по парті, хтось перекривився, повторюючи його слова.
Мені здалося, що підлога під ногами хитнулася.
Я закусила губу. Хай би він хоч раз… хоч раз промовчав.
Та раптом вчитель — спокійний, завжди усміхнений пан Лі — різко поставив крейду на стіл.
Вона голосно клацнула, аж усі здригнулися.
— Союн. Достатньо.
У класі миттєво настала тиша.
Союн повільно підняв голову. Його очі були спокійні — ніби він не очікував, але й не хвилювався.
Вчитель підійшов ближче, дивлячись йому прямо в очі.
— Це переходить межу. Ти принижуєш однокласницю перед усім класом. Я не вважаю це смішним.
Хтось у класі ніяково закашляв.
Я завмерла, серце стукало так голосно, що я його чула у вухах.
— І знаєш що? — вчитель говорив твердо. — Після уроку я поговорю з твоїм батьком.
На кілька секунд навіть повітря стало густішим.
Союн перестав усміхатися, і його погляд став серйозним.
Клас мовчав.
Навіть ті, хто секунду тому голосніше за всіх сміявся, тепер виглядали так, ніби проковтнули щось незручне.
Вчитель відступив і спокійно продовжив урок, ніби нічого й не сталося.
Але відчуття важкої, напруженої тиші більше не зникало.
Я сиділа, опустивши очі в зошит.
Мені було одночасно легше й… важче.
Легше — бо вперше хтось заступився.
Важче — бо я раптом відчула, що бачити Союна принижено-серйозним чомусь боляче.
Наче частина мене не хотіла цього.
Погляд мимоволі ковзнув убік.
Союн сидів рівно, дивився в підручник, але його щелепа була напружена.
Я вперше побачила в ньому щось інше — не нахабність, не сміх, не холод… а щось ніби… поранене? Роздратоване? Ображене?
Я швидко повернула погляд на свою сторінку.
Це був довгий урок. Довший, ніж будь-який інший.
Після уроку я не хотіла ні сидіти в класі, ні йти на коридор і навіть у їдальню.
Хотілося втекти якнайдалі — бодай на кілька хвилин, щоб не бачити людей і не чути шепотіння за спиною.
Тому я просто зібрала речі й тихо вийшла з поверху, спускаючись вниз сходами.
Стадіон був місцем, де можна було дихати, не думаючи про чужі погляди. Там завжди вільно й просторо…
І я могла хоча б на хвилину забути про те, що сталося на уроці.
Я йшла повільно, ледь торкаючись підлоги кросівками, і в голові все ще відлунювало:
«Розповім це твоєму батьку…»
«Батьку»…
Я намагалася відкинути ці слова, але вони чомусь чіплялися до думок, проростали, немов бур’яни.
Коли я проходила повз приймальню директора, погляд мимохіть впав на двері — вони були відчинені.
А це вже було дивно.
Я не хотіла дивитися, чесно. Просто очі самі ковзнули в бік.
Директор стояв у кутку кабінету, щось швидко обговорював з двома вчителями — жваво, емоційно.
Видно було, що розмова важлива: він тримав у руках якісь папери й щось підкреслював.
Але не це привернуло мою увагу.
Позаду, за його великим столом, на його шкіряному кріслі…
сидів Союн.
Спокійний, розвалений на всю спинку крісла, з телефоном у руках.
Звук стрилялок був неголосний, але чіткий — він грав у якусь гру, навіть не намагаючись прикидатися зайнятим чимось іншим.
Його ноги були неакуратно закинуті на край столу, а при директорі так робити…
Це вже щось дивне. Неймовірне, навіть.
Союн виглядав абсолютно природно в цьому місці, ніби це його кабінет, його стіл, його крісло, а директор — просто якийсь випадковий службовець, що зайшов на хвилинку.
І тільки тоді мене наче вдарило.
Батько.
«Розповім твоєму батьку».
Я різко вдихнула.
Директор… його батько?
Усе стало зрозуміло в одну мить.
Його зухвалість. Його впевненість. Його безкарність.
Те, як усі в школі звертають увагу на кожен його рух, але ніхто нічого не каже по-справжньому серйозного.
Звичайно.
Це все тепер лягало в картинку так чітко, ніби пазл нарешті з’єднався.
Я стояла в коридорі, завмерла, наче втратила здатність зробити навіть один крок.
Серце калатало так сильно, що я ледь його не чула в скронях.
Союн підняв очі на секунду — мабуть, відчув мій погляд.
Наші очі перетнулися.
І він…
злегка, ледь-ледь усміхнувся, майже непомітно.
Не зухвало. Не нахабно. Не насмішкувато.
А так, ніби знав, що я все зрозуміла.
І його це чомусь розважало.
Я різко відвела погляд і швидко пішла від кабінету.
Мені хотілося на свіже повітря більше, ніж будь-коли.
Образи обпікали груди.
Несправедливість стискала горло.
І нове розуміння тільки ускладнювало все.
«То ось чому він такий…»
«Ось чому він робить усе, що хоче…»
«Ось чому всі мовчать…»
Я вийшла на вулицю, і холодне повітря майже вдарило по обличчю.
Я вдихнула глибше, намагаючись хоч трохи зібратися.
Стадіон здавався дуже далеким.
А Союн — ще дальшим, хоча його образ уперто не виходив із моєї голови.
Я сиділа на краю стадіону й дивилась перед собою, але думки бігали в різні боки — то про нього, то про уроки, то про те, що треба зробити вдома. Нічого не передбачувало чогось дивного… аж поки я не побачила, як Союн та його друзі повертають у мій бік.
— О, дивіться, наша новенька тут, — кинув один.
— Приватна територія, між іншим, — сказав Союн, піднявши брову. — Може, краще йди, а то буде несолодко.
Я відчула, як усередині щось гаряче піднялося, і цього разу я не проковтнула.
— Це не ваш стадіон, — огризнулася я. — Можете не гратися в охоронців.
Союн зиркнув на мене швидко, ніби здивувало, що я відповіла.
— Як хочеш, — кинув коротко і пішов уперед зі своєю компанією.
Але коли вони віддалилися, мене раптом стиснуло всередині, наче щось не давало спокою. Інтуїція різко сказала: йди.
Я підвелася й рушила стежкою вздовж поля.
Я зробила всього кілька кроків, коли позаду пролунало гучне «Лови!» — і хтось із хлопців запустив м’яча так сильно, що він із шумом ударився об лавку, саме в те місце, де я сиділа секунд тридцять тому.
Я зупинилася.
Подивилася назад.
Серце закалатало.
А якби я залишилась?
А якби не встала тоді?
Ця думка вперше змусила мене відчути, що їхні підколки — це вже не просто жарти. І що Союн щось недоговорює… або сам не розуміє, у що грає.
Я вийшла зі стадіону й після останнього уроку пішла додому.                                                  Повітря було прохолодне, свіже — я вдихала його глибоко, наче воно могло вимити трохи з голови всі ці думки і зняти це напруження. Але думки про Союна не відступали ні на крок.
Він знову крутився в моїй свідомості, немов непрошений гість. І той випадок на стадіоні, коли м’яч пролітав так близько… Це було дивно, підозріло… і водночас я відчула вперше до нього вдячність.
Маленька, тиха, ледве помітна… але вона була.
Він постійно дратував мене, постійно зводив з розуму своїми словами, підколками, усмішкою… Але тепер я йшла додому і думала не про образу.
Я думала про те, що якби не його слова, якби я залишилася сидіти на лавці, могла б отримати м’ячем. І ця думка… пройшла по спині мурашками.
Союн… чому ти так зробив? Чому попередив? І чому тепер я не можу викинути тебе з голови?