Глава 4

Я відчинила двері класу й одразу зупинилася на порозі.
Всередині вже сидів він.
Союн. Прекрасний і зухвалий, як завжди.
Волосся трохи розтріпане від ранкового вітру, погляд спокійний і холодний, а постава — ніби весь світ створений лише для нього.
Мої очі мимоволі ковзнули по ньому.
І відразу щось у грудях здригнулося — звичне, нестерпно знайоме поєднання здивування й напруження.
Він помітив мене — чи, можливо, ні. Його темні очі блиснули, і на губах з’явилася ледь помітна усмішка, колюча й легка одночасно.
— Ну що, новенька, — промовив він голосом, який одночасно розважав і принижував, — сподіваюся, ти вже знаєш, де тут туалет… чи ми знову будемо спостерігати за твоїми «пригодами»?
Його друзі тихо засміялися позаду, і весь клас обернувся, щоб подивитися на мою реакцію.
Моє серце стукнуло швидше, а обличчя загорілось від сорому й роздратування.
Я хотіла відповісти, але слова застрягли десь глибоко в горлі.
Залишалося тільки мовчки дивитися, як він зухвало повертає голову й випромінює ту саму неприступну впевненість, яка змушувала навколо все зупинятися.
Я відчувала, що цей день знову буде непростим.
Його присутність одночасно дратувала й притягувала, і я не знала, як тримати себе в руках.
Я сіла на своє місце, намагаючись зберегти спокій і не дивитися на нього.
Та серце, як завжди, вирвалося з ритму щойно, як погляд випадково зустрівся з його.
Союн сидів спокійно, наче не помічав нікого довкола, але щось у його позі, у ледь помітній усмішці, знову змусило мене тремтіти.
Я видихнула й тихенько подумала:
«Чому він такий… прекрасний? Навіть коли дратує».
Весь мій настрій трохи похитнувся: намагаєшся не думати про нього, а він все одно знаходить спосіб перевернути всередині все догори дриґом.
Мені хотілося одночасно закочувати очі від його зухвалої підколки й дивитися на нього ще раз, знову і знову, мов магніт тягне.
«Чому він може бути таким ідеальним попри все?» — подумала я, стискаючи ручку.
І хоч настрій і не був ідеальний, всередині щось дивно тепло розгорілося, як маленький вогник, що не хотів гаснути.
Я тихо сиділа за партою, занурена у свій телефон, переглядала стрічку й сміялася з кількох мемів. Світ навколо трохи відходив на задній план — залишалися тільки я й екран.
Раптом відчула, як щось різко торкнулося моєї руки. Телефон злегка вирвався з моїх пальців.
— Гей! — здивовано вигукнула я, спробувавши його схопити.
Але не встигла й оком моргнути — переді мною стояв він. Союн.
В його руках був мій телефон.
— О, що це у нас тут? — промовив він з ледь помітною усмішкою, і його друзі тихо хмикнули позаду нього.
Він пролистував стрічку, гортав фотографії, відео, пости.
— Ого, то це ти слухаєш такі пісні? — підклав він іронічно, показуючи мені екран. — Та ще й меми… ха-ха!
Я червоніла, сердито намагаючись відновити контроль:
— Віддай! Ти не маєш права!
Він глянув на мене з усмішкою, а його друзі переглянулися й тихенько засміялися.
— Та годі, не бійся. Дамо подивитися ще комусь, — сказав він і передав телефон одному з друзів.
— Тепер ти подивишся? — спитав інший, гортаючи мої фото.
Я намагалася витягти телефон назад, але кожного разу вони передавали його один одному, сміючись.
— Віддай! — голосно й рішуче крикнула я, але вони продовжували гратися, і я відчувала, як мене охоплює безсилий сором і роздратування одночасно.
Раптом я спіткнулася об край парти, змахнула рукою й впала.
— Ой! — вигукнула я, а Союн розсміявся так голосно, що я відчула, як щось всередині тремтить від злості й сорому одночасно.
І саме тоді, поки він від душі сміявся, я миттєво схопила телефон.
— Нарешті! — прошепотіла я, вставши й розправивши плечі.
Не чекаючи, поки він щось скаже, я швидким кроком рушила до дверей. Його сміх ще лунав позаду, але всередині мене щось легше клацнуло. Телефон був у моїх руках, і я відчувала, що хоча б маленька перемога залишилася за мною.
Дорогою вниз я ледве стримувала себе, щоб не втекти далі — але ноги самі повели мене на перший поверх.
Там, біля тієї самої лавки, де я сиділа минулого разу, було тихо. Трохи порожньо, тільки відлуння кроків і шурхіт шкільних сумок. Я присіла, сперши лікті на коліна.
Повітря навколо мене стало важчим, темнішим, а серце повільніше билося від злості і розчарування одночасно.
Я дивилася на кафельну підлогу, думки крутилися безупинно:
“Як він міг так чинити? Так сміятися з мене перед усім класом? Так… так легко принижувати?”
Внутрішньо все ворушилося, відчуття несправедливості переповнювало мене.
Гіркий, нахабний, зухвалий… він завжди зіпсує настрій. Чому він такий?
Я стисла руки в кулаки, відчуваючи, як гнів і роздратування змішуються з легким соромом — від того, що так легко його дії можуть впливати на мене.
Навколо все було тихо, а думки про Союна крутились у голові, як постійне нагадування про те, який він поганий і як він завжди може зіпсувати навіть найменшу радість.
Я нахилилася вперед, обхопивши руками коліна, і тихо видихнула.
“Ще один день, ще одна його витівка… І мені знову важко. Чому завжди так?” — думки повторювалися, немов заїжджена платівка.
Дзвінок на урок уже пролунав, але підводитися не хотілось. Хотілося просто залишитися тут, сидіти й обдумувати, як він знову перевернув мій день догори дриґом.
І навіть у тихому шкільному коридорі мені було зрозуміло: сьогоднішній настрій вже не врятувати.
Я ще трохи посиділа на тій самій лавці, спостерігаючи за порожнім коридором, але всередині мене все ще крутилася одна й та сама думка — Союн.
Навіть коли я намагалася відволіктися, переглядаючи стрічку в телефоні чи слухаючи шум за вікном, його образ залишався чітким: нахабний погляд, сміх, що розривав повітря, і та безтурботність, з якою він робить усе, що хоче.
“Чому він завжди може так легко зіпсувати мені настрій?” — думала я, відчуваючи, як важкість у грудях поступово росте.
“Гіркий, зухвалий, нахабний… І чому я все ще думаю про нього? Чому він такий прекрасний, попри все?” — думала я, і це поєднання роздратування і захоплення лише зміцнювало відчуття безнадійності.
День був зіпсований, і я це відчувала всім тілом.
Ішла додому повільно, вдихаючи прохолодне, чисте повітря після уроків. Воно освіжало обличчя і трохи відволікало від важкого настрою, але всередині все ще було сумно. Кожен крок здавався трохи важчим, ніби день залишив на плечах свій тягар.
Та раптом, як би сама того не хотіла, мої думки знову повернулися до нього — до Союна.
Я зловила себе на тому, що роздумую, як він, попри своє нахабне, грубе ставлення, все одно здається мені прекрасним. Його спокій, усмішка, хода — усе це немов магніт, який тягне мене всередину, навіть коли я не хочу.
“Я… я дурна, що так думаю,” — прошепотіла я сама собі, почуваючи легкий сором і роздратування водночас.
Але думка залишалася, не відпускала, і я зрозуміла: хоч як би не хотіла, мій розум продовжує грати з цим образом.
Навіть коли я переступала через калюжі, слухала шелест листя чи розглядала хмаринки в небі, його образ залишався поруч, тихенько псував легкість дня.
І все одно, я не могла позбутися відчуття, що він… красивий.
Навіть тоді, коли серце відчуває злість і образу, я ловила себе на цьому сумішеві почуттів і тихо зітхала.