Глава 3

 Я зайшла в клас трохи раніше, ніж учора. Повітря було прохолодне й пахло крейдою, парти стояли рівно, а світло м’яко падало на них крізь великі вікна. Тут завжди якось… спокійно.
Я повільно поставила рюкзак, дістала підручник, акуратно поклала ручку й зошит. Уперше за довгий час я робила це без нервів, без зайвих думок — просто спокійно готувалася, чекаючи дзвінка.
Сіла, вирівняла сторінки й дозволила собі тихенько видихнути.
От і добре. Сьогодні точно буде все по-іншому.
Двері різко відчинилися.
Я навіть не підняла голову одразу — думала, хтось з однокласників.
Але коли почулися знайомі кроки — ті, що трохи гучніші, упевнені… я все ж таки глянула.
Союн.
Прекрасний і зухвалий, як завжди.
Хода легка, погляд спокійний. І — що найцікавіше — він прийшов вчасно.
Я ледь не моргнула тричі поспіль від здивування.
Союн. Не запізнився.
Це майже як диво.
Він, звісно, навіть не глянув у мій бік — пройшов до свого місця, рухаючись так, ніби весь клас створено лише для нього. І все ж…
його присутність більше не колола мене зсередини, як учора. Було лише легке здивування, але не той неприємний клубок у грудях.
Коли задзвенів дзвінок, учитель зайшов до класу, відкрив журнал — і почав пояснювати тему.
І — що дивно — мені сподобалося.
Серйозно. Тема складалася легко, ніби пазл.
І навіть думки про Союна, які вчора просто не відпускали мене, сьогодні звучали тихіше, як музика в сусідній кімнаті. Не заважали, не тягнули за собою.
Я слухала, кивала, записувала — і відчувала приємний, рівний спокій.
Ось так має починатися нормальний день.
Після уроку в мене залишився той самий приємний теплий настрій. Здавалося, школа дихала по-іншому — трошки м’якше, трошки світліше.
Мені захотілося трохи походити коридорами. Просто… прогулятися.
Підготувалася до наступного уроку, повільно підвелася й пішла до дверей.
Але не встигла й трьох кроків зробити, як хтось різко й сильно штовхнув мене в плече.
Та ще й так сильно, що я ледь не втратила рівновагу.
— Дивись, куди преш, — пролунав знайомий голос.
Я підняла очі.
Союн.
Впевнений, зухвалий, оточений своїми двома друзями, які стояли позаду.
— Ти хоча б орієнтуйся в просторі, — додав він холодно. — А то виглядаєш, як вівця, яка тут уперше бачить двері.
Його друзі тихо хмикнули.
Фраза була вимовлена так… ніби я щось нижче пилюки на підлозі.
Я стояла, ніби в мене хтось повітря вибив.
Хотіла сказати щось — хоч маленьке «чому?», хоч «ти міг би вибачитися», хоч будь-що… але слова застрягли між горлом і грудьми. Просто пропали.
Він навіть не чекав моєї реакції.
Пройшов повз, ніби штовхнути мене — це було щось буденне.
Його друзі пішли за ним, переглядаючись і тихенько перемовляючись.
А я лишилася стояти на порожньому місці, де секунду тому була його тінь.
Тепло, яке я відчувала після гарного уроку, зникло.
Наче хтось вимкнув світло.
Я вдихнула. Видихнула. Але нічого не повернулося.
Чому він так робить?
Що я йому зробила?
Я все ж змусила себе вийти з класу — крок за кроком, ніби у мене ноги були не мої.
Хотіла прогулятися… але після того штовхання, після цих холодних слів у голові крутився тільки один образ — його.
І чим далі я йшла коридором, тим сильніше відчувала, як мій настрій падає вниз, ніби я ступаю сходами, що ведуть у темряву.
Вся прогулянка, яка хвилину тому здавалася цікавою, перетворилася на порожнє блукання.
Я зупинилася біля сходів і видихнула.
Ноги ніби самі повели мене вниз, на перший поверх, де стояла невелика лавка, трохи відсунута від стіни.
Я сіла.
І просто… завмерла.
Школа навколо жила своїм звичайним, спокійним, жвавим життям.
А я дивилася в одну точку, і всередині все кипіло.
Образа. Розчарування. Злість. Несправедливість.
І знову злість.
Ну і що він собі думає?
Що має право так зі мною говорити?
Хто він взагалі такий, щоб мене принижувати?
Мене трохи трясло, але не від страху — від емоцій, які я не знала, куди подіти.
Я піджала ноги й обхопила їх руками, сперлася підборіддям на коліна.
Я ж просто хотіла прогулятися… просто хотіла гарний день…
І ось знову він.
Я навіть не помітила, скільки часу пройшло. П’ять хвилин? Десять? Більше?
Єдине, що я точно знала — мені зараз не хотілося бачити ні школу, ні цей коридор, ні тим більше його обличчя.
Наступні уроки тягнулися повільно, ніби хтось навмисно розтягував час.
Я сиділа за своєю партою, слухала вчителя, робила нотатки — все як завжди. Але всередині було тихо й холодно.
Наче мене закрили в маленькій прозорій коробці: я бачу всіх, чую всіх, але ніхто не бачить, не чує мене.
Однокласники щось тихо обговорювали перед уроком, хтось сміявся, хтось ділився мемами.
А я просто сиділа, опустивши плечі, ніби згорталася всередину себе.
Мені так хотілося, щоб хтось підійшов і зі мною заговорив. Хоча б два слова сказав.
Не те щоб я хотіла відкритися комусь — просто хотілося, щоб мене помітили.
Але кожен був зайнятий своїми справами, своїм життям, своїми друзями.
І кожен раз, коли хтось проходив повз мою парту й навіть не поглядав у мій бік, у грудях щось стискалося.
Наче хтось тихенько казав:
«Ти тут нікому не потрібна».
Я знала, що це неправда… але інколи думки бувають дуже вперті.
І все ж підійти самій — було ще страшніше.
Ноги не слухалися, слова плуталися, серце підскакувало, ніби я збиралася виступати на сцені.
Я дивилася на хлопців і дівчат у класі — як легко вони спілкуються, сміються, штовхають одне одного ліктем, діляться дурними жартами…
І відчувала себе такою самотньою, як ніколи.
«Хотіла б я бути сміливішою…» — тихо подумала я.
Але сьогодні — не змогла.
Просто сиділа, гортаючи сторінку зошита, й слухала, як за вікном шелестить вітер. Він був єдиним, хто здавався мені близьким у цю хвилину.
Останнім уроком була географія.
Я зайшла до кабінету вже втомлена, але всередині все одно теплілося маленьке бажання хоча б трошки завершити день добре.
Учитель сьогодні був особливо жвавий — щось розкладав на столі, переглядав карту Європи, час від часу зиркав на нас поверх окулярів.
Коли всі посідали, він раптом підняв голову й сказав:
— Діано, виходь, будь ласка, до дошки.
Я здригнулася, але встала.
Клас одразу замовк, зацікавлено глянувши в мій бік.
— Ти ж не з Кореї, — почав учитель доброзичливо. — Розкажи нам трохи про своє життя в Україні. Про місто, традиції, що любила, що відрізняється від нашого.
Я навіть не очікувала, що так зрадію цим словам.
Увага класу впала на мене — але цього разу не холодна, не зла… просто цікава.
І мені це сподобалося.
Я вдихнула й почала розповідати. Спокійно, упевнено.
Про рідне місто, про ярмарки, про осінь, яка пахне яблуками, про людей, які вітаються з тобою на вулиці, навіть якщо ти їх не знаєш.
В очах однокласників читалася щира зацікавленість — я це відчувала.
Мені було приємно.
Вперше за цей день — по-справжньому приємно.
І саме в той момент, коли я посміхнулась, Союн раптом кинув з останньої парти:
— Тому вона й ходить тут, ніби заблукала.
В Україні, мабуть, хоч на дверях підписано, куди йти.
Клас вибухнув сміхом.
Різким, гучним, колючим.
Моя посмішка зникла.
Наче хтось її стер рукою.
Я відчула, як щось важке падає десь усередині.
І хоч на мені трималися десятки поглядів, мені здавалося, що я стою абсолютно одна.
Учитель ледь помітно всміхнувся — не злий, не спеціально… просто як людина, яка не зрозуміла, що для мене це боляче.
— Гаразд, на цьому досить, — сказав він легким тоном. — Сідай, Діано.
Я повернулась на місце, намагаючись тримати обличчя спокійним.
Але всередині все палало.
Горло стиснулося.
Думки потемніли.
Чому так? Чому завжди він?
Я не дивилася в його бік.
Не хотіла бачити очі, у яких ніколи не було навіть натяку на жаль.
Урок продовжився, але ні одне слово вчителя не доходило до мене.
У голові дзвеніло одне:
«Мені було так добре… і він знову все зіпсував».
Коли пролунав останній дзвінок, я зібрала зошити повільніше, ніж завжди.
Не тому, що була втомлена під кінець дня — а тому що всередині все ще кипіло.
Наче хтось поставив у грудях каструлю з гарячою водою, яка ніяк не могла перестати вирувати.
Я вийшла з класу з кам’яним обличчям, насуплена так, що навіть повітря, здавалося, дивилося на мене обережно.
У коридорі всі поспішали додому чи на гуртки — хтось сміявся, хтось обговорював якийсь жарт…
а я йшла ніби в окремому світі, у якому були лише я й моя зіпсована атмосфера.
І він.
Його слова крутилися в голові знову і знову.
Його голос — байдужий, нахабний.
Його тон — той, що завжди зачіпав найболючіше місце.
Його сміх десь у пам’яті — різкий, неприємний.
Я відчувала, як мої брови щоразу опускаються ще нижче, коли думка про нього поверталася.
«Ну що з ним не так?
Чому не можна просто… жити?
Чому йому потрібна я?»
Він зіпсував мені день. Повністю.
Навіть ті кілька хвилин радості на уроці географії тепер здавалися маленьким теплим світлом, яке він узяв і просто загасив, як свічку.
Я видихнула, намагаючись заспокоїтись, але гнів і образа тільки сильніше тиснули на груди.
«Ненавиджу, коли він так робить.
Ненавиджу, що це взагалі впливає на мене.
Ненавиджу, що він… існує поруч».
День закінчився, але настрій — ні.
Він залишався таким же важким, темним, і з кожним кроком я лише сильніше переконувалася:
Союн остаточно й безповоротно зіпсував мені сьогоднішній день.