Глава 2

Я впевнено прямувала коридором тепер уже своєї школи. Цього разу прийшла, слава Богу, вчасно — і це вже здавалося маленькою перемогою. Сонячне світло, що пробивалося крізь вікна, грало на підлозі теплими смугами, і я відчула, що цей день обіцяє щось добре.
«Сьогодні все буде інакше», — промайнула думка в голові, і я посміхнулася сама собі. Я відчувала, ніби відчиняю двері у нове життя, де все залежить тільки від мене. Серце б’ється швидше, але не від страху — від захоплення.
Я впевнено наблизилася до дверей свого класу, і навіть легкий вітерець у коридорі здавався мені ніби шепотом підтримки: «Ти зможеш». Мої руки злегка здригнулися, коли я торкнулася ручки, але всередині все було тепло і спокійно.
«Це мій день», — в думках промовила я тихо, але голосно для себе самої. І коли двері відчинилися, я увійшла з посмішкою, готова зустріти все, що приготувало для мене життя. Сьогодні я була героїнею своєї історії — і це відчуття було неймовірним.
У класі панував спокій. Цього разу я не отримала жодного зауваження — і це відчуття було неймовірно приємним. Мій настрій був легкий, сонячний, і я майже забула про всі турботи.
Аж раптом двері різко відчинилися, і всім стало відомо, хто сьогодні запізнився. Союн. Знову. Його кроки були впевненими, майже викликаючими, і я відразу відчула, як серце б’ється швидше. Він виглядав так, ніби весь світ належить йому — безстрашний, гарний, привабливий.
Учитель суворо глянув на нього:
— Союн, ти знову запізнився! Я після цього ж уроку повідомлю твоєму батькові!
Але Союн лише зухвало підняв голову, і його спокійний погляд, усмішка на губах, яка говорила: «Мене це не хвилює», змусили всіх замовкнути. Його впевненість була магнітом — і я зрозуміла, що не можу відвести від нього погляду.
Я намагалася відволіктись: погратися ручкою, подивитися у вікно, перевірити свій зошит… Але нічого не працювало. Союн як магніт притягував усю мою увагу. Він стояв там, мов король свого маленького світу, і навіть коли отримав суворе зауваження, його спокій і відвага заворожували мене.
«Зосередься», — шепотіла я собі, але серце вперто прискорювало ритм, а очі самі поверталися до нього.
Я ловила себе на думці: сьогодні було все спокійно… поки він сюди не заявився.
Коли Союн нарешті пішов десь далеко, мій день знову став трішечки спокійнішим. Ніби хтось вимкнув у мені тривожний сигнал, і я змогла видихнути. Я впіймала момент тиші — такий маленький, але такий потрібний.
Я відчула, як плечі трохи опустилися, а думки стали рівнішими.
«Добре, Діано, ти впораєшся. Сконцентруйся на собі», — сказала я до собе.
І цього разу це спрацювало.
До великої перерви мій настрій навіть покращився. У їдальні пахло настільки смачно, що я відчула себе маленькою дитиною, яка потрапила в теплий будинок після довгої зими. Я взяла свою порцію — гарячу, ароматну — і, зробивши перший шматочок, не стрималась і на мить прикрила очі.
Їжа була така добра, така домашня, така… заспокійлива. Наче хтось обійняв мене зсередини.
Я вдихнула тепло, а коли повільно розплющила очі… він знову був там. Союн.
Сидів трошки далі, у своєму звичному впевненому стані — ніби навіть повітря навколо нього поводилося обережніше. Він рухався спокійно, невимушено, наче звик, що всі на нього дивляться, але при цьому нікого не помічав.
Особливо — мене.
А я знову завмерла. Наче весь світ розмився, а він — навпаки, став чіткішим.
«Та що ж з тобою, Діано? Їж. Дивись у тарілку…»
Але мої очі вирішили, що вони мають власний характер.
Мені навіть стало трохи смішно з себе.
Але ж він і справді був… особливим.
Тим, хто вносив у мій спокій тоненьку ниточку хвилювання.
І навіть коли я намагалася жити своїм теплим днем… він знову ставав його частиною.
Після уроку мене знову накрило те дивне бажання піти роздивитися школу. Наче хтось сказав: «Іди. Подивись».
Я вийшла — і коридор зустрів мене майже порожнім, тихим, прохолодним.
Я пішла.
Зазирнула в світлий кабінет.
У бібліотеку — там пахло старими книжками.
На сходи, що вели в окремий блок.
І тоді — в місце з табличкою «Вхід заборонено».
Я завмерла.
Адреналін накрив хвилею.
«Тобі не можна».
«Але ж так цікаво…»
Я ступила кілька кроків, затамувала подих… і, поки ніхто не помітив, утекла. Ледь стрималася, щоб не розсміятися від власного адреналіну.
І саме тоді задзвенів дзвінок.
Тепер заблукаю…
Але я легко знайшла шлях до класу.
Наче школа сама підказала дорогу.
Я посміхнулась.
«Дивний сьогодні день…»
Я зайшла в клас, опустила очі й подумала:
«Сьогодні я молодець.»
БАЦ. Раптом врізалася в когось.
— Ти що, не бачиш, куди йдеш? — холодний голос обпік мене.
Я підняла очі.
Союн.
Незадоволений. Прекрасний. Зухвалий.
Я зашарілася.
— Я… я не хотіла…
Він навіть не спробував стриматися:
— Ти постійно “не хочеш”, але все одно лізеш під ноги.
У мене перехопило подих.
— Просто відійди, — кинув він і пішов.
Я завмерла. Моя посмішка зникла. Усередині піднімалося щось гаряче — суміш злості й образи.
«За що?.. Я ж не спеціально…»
Уроки пройшли під цим гірким присмаком. Його слова крутилися в голові й псували настрій.
Коли пролунав останній дзвінок, я твердо сказала собі:
«Годі. Ніякий хлопець не має права псувати мені день.»
Я вийшла зі школи, і мені стало легше. Повітря обійняло мене. Я йшла додому і думала про все підряд — про свої малі перемоги, про пригоди, про мрії… і інколи навіть посміхалася.
Вдома я спробувала дорамку — не допомогло.
Спробувала книжку — теж ні.
Поговорила з батьками — думки все одно поверталися.
Союн.
Його погляд.
Його різкість.
Його голос.
І я зрозуміла:
сьогоднішній вечір належить думкам про нього…