Глава 1

Ура! Нарешті, перший день в корейській школі! Я півночі не спала, чекаючи з нетерпінням цього дня, тому проспала. У шкільному коридорі було затишно, тихо. Лише було чутно тихі голоси у зачинених класах. Підлога з плитки після недавнього прибирання була мокрою, а повітря пахло хлором. Я, вся сяюча від щастя, тихенько побігла сходами до верху і, глибоко вдихнувши, відчинила двері до свого класу.
— Добрий день, вибачте, будь ласка, за запізнення, — сказала я, стримуючи чергову хвилю радості, що виривалася зсередини.
— Добрий день. Чому запізнюємось? — тон вчителя одразу ж мене збентежив.
— Я... проспала, — відповідаю й соромно опускаю голову.
— А що означає «проспала»? Навчання у вас повинно бути на першому місці. Тут зовсім інші правила. Запізнюватися суворо заборонено. Поставтеся до цього більш серйозно, щоб такого більше не повторювалось.
Усмішка з мого обличчя змилась остаточно, і, відчувши себе незграбою, я попленталася до вільного місця. Тема була зовсім не цікавою. Учитель усе гарно пояснював, а учні вловлювали кожне слово і занотовували половину сказаного в зошит. Я відчувала себе серед них якоюсь особливою. Перебирала пальцями волосся й озиралася по боках. Мені наче на місці не сиділося, навідмінну від них.
Раптом двері класу відчинилися. Я зиркнула і застигла на місці: у дверях стояв високий, чорнявий і дуже привабливий хлопець. Таких я бачила лише в дорамках. Його обличчя було зухвалим, а постава — непорушною.
— Союн! — різко звернувся вчитель, і тон його став суворим. — Чому ти знову запізнився? Я попереджав, що це неприпустимо. Якщо ще раз трапиться — змушений буду доповісти твоєму батькові.
Союн не відповів, лише усміхнувся і спокійно сів на своє місце.
Я відчула, як серце прискорено б’ється в грудях. Його присутність наче наповнила клас якимось напруженим, але водночас чарівним світлом. Мої щоки загорілись, і, не помічаючи цього, я знову заплуталася у власному волоссі, намагаючись відвести погляд.
Пролунав дзвінок на перерву. Моє серце забилося ще більше від нетерпіння — я думала, що зараз знайду купу нових друзів, як у дорамках: веселих, усміхнених, щирих… Але коли я озирнулася навколо, мої очікування миттєво розбилися.
Всі сиділи, а дехто стояв з серйозними, холодними обличчями, ніби щойно вийшли з фільму про строгі правила. Жодної посмішки, жодного привітного погляду. Здавалося, що я — зовсім стороння. Кожен крок по класу відлунював у моїй душі, підкреслюючи, що тут я нікому не потрібна.
Я відчула, як тремтіння пробігає по руках, і вирішила не залишатися в класі й не сумувати просто так. Тихо, майже непомітно, я вийшла у коридор з метою хоч трохи оглянути школу.
Спершу все було цікаво: коридори, дошки оголошень, запах їдальні. Але дуже швидко я зрозуміла, що заблукала. Поверхи схожі один на одного, сходи ведуть куди завгодно, а моя карта класів розтанула у голові.
І тоді думка про зауваження вчителя знову прорвалася у свідомість. «Запізнюватися суворо заборонено…» — від цих слів моє серце стиснулося від страху. Я ледве стримувала сльози. Хоч я і хотіла сміливо досліджувати школу, всередині мене вже поселилися тривога та паніка.
Мої ноги тремтіли, руки спітніли, а погляд метушливо бігав від однієї сходинки до іншої, намагаючись впізнати хоч щось знайоме. Кожен звук у коридорі здавався гучним і погрожуючим. Я відчувала, як страх обплів мене, мов холодна вода, і я була готова заплакати в будь-який момент.
І нарешті, ледве впізнавши двері свого класу, я зітхнула. Вони виглядали як маленький острівець безпеки серед цього незнайомого простору. Моє серце ще билося шалено, а очі вже були наповнені сльозами, але я вдихнула глибоко і прошепотіла собі:
— Спокійно, Діано… Уже все позаду…
Після закінчення уроків я повільно зібрала свої речі й вийшла з класу. Повітря у коридорах здавалось вже менш загрозливим, але мої думки ще кружляли, мов шалені метелики. Я йшла сходами вниз, кожен крок відлунював у моїй голові, і я не могла не порівнювати цю школу з тією, в якій навчалася в Україні.
Тут усе інше: строгі правила, чисті коридори, запах хлору, високі стелі й холодний порядок. А там, вдома, було шумно, хаотично і менш суворо. Де краще — навіть незнаю. Але я відчула, як крок за кроком відходжу від минулого стресу.Тут, у Кореї, у мене є шанс почати спочатку, і я відчувала, що можу дихати на повні груди.
Я дивилася на учнів, що йшли поруч, і на стіни, які недавно здавалося такими чужими, і думала: «Тепер це мій дім. Я тут назавжди». І, хоч серце ще билося швидко, я відчула, як в мені народжується маленьке відчуття спокою і належності.
І тут, чомусь, в голові промайнув він — Союн. Його зухвалий погляд, спокійна постава, тихий усміх — я не могла його забути. «Чому він такий… особливий?» — подумала я, намагаючись не зловити за собою посмішку. Мене одночасно лякало і приваблювало його мовчазне, впевнене сяйво.
Йдучи додому, я розуміла, що цей перший день став не просто знайомством із новою школою. Він став моїм першим кроком у нове життя, у світ, де можна залишити минуле позаду і почати все з чистого аркушу. І, навіть якщо буде важко, я знала: я зможу пройти цей шлях.
— Діано… Ти зможеш, — шепотіла я собі, і на серці стало трохи легше.
Коли я прийшла додому, двері тихо заскрипіли, і мене зустріли знайомі запахи — теплий чай на кухні, свіжо випране, запах маминої парфумерії. Я зняла рюкзак і впала на диван, відчуваючи, як весь стрес дня нарешті відпускає мене. Серце перестало шалено битися, руки перестали тремтіти, а голова очищалася від метушливих думок про школу.
Я прислухалася до себе, глибоко вдихнула і відчула себе під крилом мами й тата — тепло і безпечно. Вперше за довгий час я дозволила собі розслабитися. В руках опинився пульт, і я включила чергову серію улюбленої дорамки. Сидячи на дивані, загорнувшись у плед, я повільно занурювалася у сюжет, сміялася й співпереживала героям. Але десь у глибині думок знову промайнув він — Союн.
Його спокійний зухвалий погляд і впевнена постава не давали мені спокою. Я ловила себе на тому, що сміюся чи реагую на сцену в дорамі — і одночасно уявляю, як він сидить десь у класі, тихий, загадковий і незбагненний. Моє серце стискалося, і водночас з’являлося приємне тепло від тих думок.
Я дивилася на екран і очі самі почали заплющуватися. Сидячи під пледом, я помітила, як засинаю. І ввісні…
Я опинилася у незнайомому темному місці. Навколо панувала якась небезпека, відчувалася тиша, але водночас і загроза. Мої ноги ледве тримали мене, а серце билося шалено. І раптом з’явився він — Союн, стояв переді мною, високий, сильний і непорушний. Його погляд був спокійний, але я відчувала, що він готовий захистити мене. Коли він простяг руку, і простір навколо ніби змінився, серце трохи заспокоїлося, і я відчула себе менш безпорадною.
А потім… я прокинулася. Світло від лампи ледь освітлювало кімнату, пульт випав з рук, плед скотився, а серце билося шалено. Я була шокована і трохи захоплена одночасно. Те, що снилися мені ці сцени, змусило серце тремтіти від емоцій, а думки про Союна закрутилися знову, немов він тепер став частиною мого світу, навіть у снах.