Розділ 78.

Адам не міг відірвати погляду від вітрини ювелірного салону. Усередині, серед холодного сяйва діамантів, лежала каблучка — проста, але вишукана, з платини, з каменем, який переливався, мов нічне місто під зорями.

— Вона буде її, — прошепотів він, відчуваючи, як серце стискає нове відчуття — не страху, не люті, а жагучої потреби зберегти цю жінку поруч.

---

Того вечора, коли Ава повернулася з суду, виснажена, але все ще велична у своєму строгому костюмі, він зустрів її вдома.
Свічки. Вино. І тиша, що говорила більше, ніж слова.

Вона підняла на нього свої темні очі, трохи здивована.
— Що це, Адам?
— Це те, чого я хочу найбільше, — він узяв її руки в свої, відчуваючи, як вони тремтять. — Я бачив тебе сильною, бачив жорстокою, бачив у крові й у пристрасті… І щоразу закохувався більше.

Він дістав коробочку й відкрив її.
— Ава, ти моє світло в пітьмі. Стань моєю дружиною.

---

Вона завмерла. На мить у її очах промайнув блиск — не той холодний вогонь, із яким вона вбивала, а щось глибше, справжнє, вразливе.
Її губи розкрилися у хрипкому шепоті:
— Ти розумієш, із ким пов’язуєш життя? Я — ніч, я — кров, я — тінь.
— І я обираю це. Бо без тебе я вже не можу, — його голос був твердий.

Вона торкнулася його обличчя долонею, в її усмішці бриніла м’якість, яку він бачив рідко.
— Ти божевільний, Адам… Але ти мій божевільний.

Вона простягла йому руку.
Каблучка засвітилася на її пальці, мов печать, що поєднала їхні долі назавжди.

А потім вона поцілувала його так, що їхня пристрасть розгорілася, мов полум’я, готове знову спалити ніч до попелу.