Розділ 70.

Харпер сидів у своєму кабінеті, оббитому деревом і шкірою, пальці нервово стискали келих віскі. На столі лежали роздруківки зі звітами. Його гроші. Його конвой. Його приниження.

— Хтось мене здав, — його голос був низьким, але в ньому кипів вогонь. — Це не випадковість. Хтось знав усе наперед.

Його найближчі люди мовчали, боячись навіть ворухнутися.

Харпер різко кинув келих об стіну, кришталь розсипався на друзки.
— Перевірити всіх! Кожен телефон, кожен комп’ютер, кожен крок за останній місяць! Хто зрадив мене — буде молити про смерть.

---

Майкл у цей час сидів у власній квартирі. Краплі поту стікали по спині, хоча в кімнаті було прохолодно. Він бачив новини про «напад на конвой», і кожне слово звучало, немов вирок.

Його телефон задзвонив. На екрані — невідомий номер. Він натиснув «прийняти».
— Майкле, — холодний голос Харпера, без жодної емоції. — Завтра о десятій. Приїдеш у мій офіс. У нас буде серйозна розмова.

У Майкла перехопило дихання. Він відчував, як серце гупає, мов барабан перед стратою.

---

Адам тим часом сидів у своїй машині, стежачи за будинком Майкла. Він бачив, як той нервово ходив із кімнати в кімнату, постійно поглядаючи у вікно. Адам уже розумів: Харпер щось запідозрив.

Ава зателефонувала йому. Її голос звучав як лезо, яке ковзає по шкірі.
— Якщо Харпер на нього вийде — ми втратимо не лише союзника. Ми втратимо все.

— Я не дозволю, — відповів Адам, стискаючи кермо так сильно, що аж побіліли пальці. — Майкл наш. І я не дам Харперу його забрати.

---

Уночі Майкл сидів у темряві, дивлячись на власні руки. Він думав лише про одне: чи зможе він витримати, коли Харпер подивиться йому в очі? Чи зможе збрехати і вижити?

Бо завтра о десятій його життя могло обірватися.