Розділ 63.

Ранкове світло ледь торкалося кімнати крізь важкі штори. У повітрі ще пахло їхньою пристрастю, втомленою й солодкою. Ава лежала на оголених грудях Адама, слухаючи рівний стукіт його серця. Її пальці повільно малювали кола на його шкірі, а він у відповідь ніжно проводив рукою по її спині, вбираючи кожну секунду близькості.

— Я могла б так заснути назавжди, — прошепотіла вона, піднімаючи очі.
Адам усміхнувся, але в його погляді ховалася сталь.
— Але ти не та, хто засинає. Ти та, хто б’ється. І я буду поруч, навіть якщо доведеться роздерти цей світ на шматки.

Ава торкнулася його щоки, серйозно дивлячись у його очі.
— Харпер відчуває себе занадто впевнено. Вчора він показав мені частину своїх угод. Це лише верхівка айсберга. Ми повинні знайти глибше, Адаме. Він — павук, а його павутина розтягнута на пів міста.

Адам стиснув її талію, ніби хотів запам’ятати кожну її лінію.
— Тоді ми розірвемо цю павутину. Але тільки разом. Обіцяй, що не зробиш жодного кроку без мене.

Ава всміхнулася ледь помітно, але її усмішка була небезпечною.
— Ти мій напарник у темряві, інспекторе. Але знай: якщо доведеться — я піду до кінця сама.

Адам нахилився й поцілував її — не так пристрасно, як уночі, а повільно й глибоко, немов ставив печатку на її словах.

Їхня ніч залишила вогняний слід у тілі, але цей ранок подарував щось більше: крихку, але справжню обіцянку, що тепер їхнє полювання на Харпера — це вже не гра. Це війна.