Розділ 60.

Девід Харпер ніколи не довіряв людям. Але в Аві він побачив щось, що розворушило його інстинкти: холодний розум і водночас непідробну чарівність. Він запросив її на вечерю у приватний клуб — місце, куди не потрапляли ані журналісти, ані зайві вуха.

Ава з’явилася в чорній сукні, що огортала її фігуру, як друга шкіра. Вона виглядала ідеально, кожен рух її тіла був продуманим до деталей. Харпер дивився на неї так, наче вже вважав своєю.

— У бізнесі головне — це довіра, — сказав він, наливаючи їй вина. — Іноді довіряти треба не паперам, а людині. Ви мені подобаєтесь, міс Міллер. Думаю, я можу впустити вас глибше у свої справи.

Ава нахилилася ближче, її губи торкнулися краю келиха.
— Мені теж подобається відчувати, що ви… відверті зі мною, Девіде.

Її голос звучав м’яко, але всередині серце билося рівно. Вона знала: це початок. Він підпустить її близько, занадто близько. І тоді його імперія впаде.

---

Адам сидів у машині біля клубу, слухаючи кожне слово через мікрофон у підвісках Ави. Коли почув, як вона назвала Харпера «Девід», його щелепа напружилася так, що заболіло.

Вона говорить із ним так, ніби… ніби він має право на це ім’я. Ні, клятий ублюдок. Вона твоя тільки для гри. Вона моя. Моя, чуєш?

Йому хотілося влетіти туди, вирвати Аву з-за столу й забрати геть. Але він знав — ця місія важливіша за його ревнощі. Проте коли Харпер нахилився занадто близько до Ави, Адам стиснув кулак і прошипів у мікрофон:

— Якщо він торкнеться тебе — я зітру його з лиця землі.

Ава, не змінюючи виразу обличчя, легенько торкнулася сережки й прошепотіла так, щоб почув тільки він:
— Спокійно, Адаме. Він сам веде мене у свою пастку. Дай мені грати — і ця гра буде нашою перемогою.