Розділ 56.

Колдвелла вкинули в закинутий склад на околиці міста. Його руки були зв’язані за спиною, а на обличчі — панічний блиск. Страх, який він стільки років викликав в інших, тепер вперше скував його самого.

Ава пройшлася колом навколо нього. Її підбори відбивали холодний ритм по бетонній підлозі. Вона не поспішала — насолоджувалася моментом.

— Дивно, — її голос був тихим, але кожне слово різало, як лезо. — У суді ви завжди виглядали непохитним. Грали роль непереможного бізнесмена, короля цього міста. А тепер я бачу лише жалюгідного боягуза.

— Ви не посмієте! — спробував вигукнути він, але голос зірвався. — Я впливовий, мене шукатимуть!

Адам, що стояв поруч, відповів холодно:
— Якщо немає тіла — немає і справи.

Двоє месників притисли Колдвелла до металевого стільця. Його обличчя побіліло, коли він почув, як клацнув замок на кайданках.

Ава нахилилася, їхні обличчя опинилися на відстані подиху. Її пальці ковзнули по його щоках, і голос став майже ніжним:
— Ти знаєш, що найстрашніше, Артуре? Справедливість завжди наздоганяє.

Вона дістала ніж — тонке лезо блиснуло в тьмяному світлі лампи. Колдвелл затремтів.

— Прошу… — його голос зірвався на хрип. — Ава… не треба…

Ава лише усміхнулася — темно, жорстоко.
— Ти благав про пощаду тих жінок, яких продав? Тих хлопців, яких відправив у могилу?

Він відвів очі. Вперше в житті йому не вистачило нахабства відповісти.

Адама охопила темна гордість: він бачив, як його жінка вершить правосуддя, яке не під силу закону. І він не відвернувся. Він знав, що цей момент — потрібен.

Ава повільно провела лезом по його шиї, залишаючи тонку подряпину, й прошепотіла:
— Це кінець, Колдвелле.

В наступну мить ніж увійшов глибше. Колдвелл вирвав крик, що розлетівся луною по порожньому складу, але швидко обірвався. Його очі застигли, тіло знерухоміло.

Тиша. Лише важке дихання присутніх.

Ава витерла лезо об його піджак і кинула холодний погляд на месників.
— Приберіть. Ніяких слідів.

Один із них кивнув. Інший уже готував чорні мішки.

Адам підійшов ближче, взяв Аву за руку й прошепотів їй на вухо:
— Ти — моя темрява. І моя правда.

Вона обернулася, поцілувала його в губи, ще відчуваючи на пальцях тепло чужої крові.
— А ти — мій єдиний світ.