Розділ 44.

У квартирі панувала тиша, яку ламав лише шурхіт дощу за вікном. Лампа кидала м’яке світло на спальню, де Адам лежав на широкому ліжку, ще не розуміючи, що задумала Ава.

Вона підійшла до тумбочки, витягнула його ж кайданки, які він завжди носив при собі. Її очі палали вогнем гри.

— Серйозно? — хрипло спитав Адам, напівусміхаючись.

— Абсолютно, — прошепотіла Ава й клацнула замком, приковуючи його руки до спинки ліжка. — Сьогодні ти — мій. Повністю.

Адам хотів щось сказати, але вона не дала йому шанс. Її губи, її руки, її тіло торкалися його кожного сантиметра, не залишаючи жодної ділянки без пестощів. Вона доводила його до межі, розпалювала ще більше й знову дарувала солодке божевілля.

Він стискав зуби, відчуваючи, як пристрасть зриває контроль. Ава була наче буря, яка накрила його з головою. Він більше не був інспектором, не був мисливцем за злочинцями — він був її, полонений у кайданках і в її владі.

Їхні рухи ставали все шаленіші, крики і стогін змішувалися з гуркотом дощу, і в цю мить світ за межами цієї кімнати перестав існувати.

Пізніше, коли їхні тіла знесилено сплелися на простирадлах, Ава торкнулася його щоки й прошепотіла:
— Ти знаєш, між нами не тільки пристрасть. Не тільки ця божевільна одержимість… Я кохаю тебе, Адаме. І тільки тебе.

Адам дивився на неї, його серце калатало сильніше за будь-який вибух, який він бачив. Він потягнувся, поцілував її в губи й відповів хрипким голосом:
— Я ніколи тебе не відпущу.