Розділ 32.

Ава зачинила за собою двері, зняла пальто й кинула його на стілець. Її тіло було напружене, як натягнута струна. Вона йшла коридором, не вмикаючи світло — крок за кроком, немов занурюючись у власну темряву.

У ванній зашипіла вода, повільно наповнюючи простір білим шумом. Вона занурилася в гарячу ванну, заплющила очі й відчула, як тепло стирає з неї чужі доторки й важкі слова. Думка про Роджерса не відпускала: тепер він на її боці. Чи справді? Чи це лише маска?

Вона витерлася рушником, накинула шовковий халат і рушила до спальні. Двері прочинилися — і вона завмерла.

На її ліжку сидів Адам. Сорочка розстібнута, погляд темний, але теплий. Він чекав.

— Ти налякала мене, — тихо промовив він. — Я думав, ти не повернешся сьогодні.

Ава підійшла ближче, не зводячи з нього очей. Її серце калатало — не від страху, від його присутності.

— У мене була… цікава розмова, — прошепотіла вона, сідаючи поруч. Її пальці ковзнули по його шиї. — Роджерс зробив свій вибір. Він тепер з нами.

Адам зціпив щелепи, його рука лягла на її стегно.

— З нами? — у його голосі було щось хижо-ревниве. — Ти довіряєш йому так само, як мені?

Ава посміхнулася, торкаючись губами його вуха.

— Нікому не довіряю так, як тобі.

Він різко перевернув її на спину, придавлюючи до простирадла. Його поцілунки були жадібними, а руки невтомно досліджували кожен сантиметр її тіла. Усе, що вона відчувала в ту мить, — це палаюча спрага, бажання і той зв’язок, що вже не можна розірвати.

Вона розповідала йому про Роджерса пошепки, між поцілунками, немов це були їхні спільні таємниці, що змішувалися з пристрастю. Адам слухав і водночас стискав її ще міцніше, ніби намагався довести: він єдиний, хто справді володіє нею.

Ніч розчинилася в поєднанні правди й жаги.