Розділ 25

Ранок у відділку почався як завжди — запах кави, гуркіт друкарських машинок, дзвінки телефонів. Але в повітрі віяло чимось новим, важким.

Адам ішов коридором із холодним виразом обличчя, хоча всередині ще жевріли спогади про ніч. Його пальці все ще пам’ятали м’якість її шкіри, губи — смак її поцілунків.

Та коли він увійшов у свій кабінет, серце стислося: на його столі лежала теку, яку він не залишав на видноті. Хтось у ній рився.

— Ти став занадто віддаленим, Адам, — промовив його колега, детектив Роджерс, який саме сидів у кріслі біля столу. — Що відбувається?

Адам насупився.
— Просто втомився. Ця справа висмоктує всі сили.

Роджерс пильно подивився на нього.
— Справа, так? Дивно, що ти зник учора вночі. А сьогодні приходиш із таким виглядом, ніби не спав.

Адам відчув, як у жилах клекоче холодна паніка. Чи міг Роджерс щось бачити? Чи чув?

— Може, в тебе є щось, чого ти не розповідаєш? — голос колеги загострився. — Ми ж команда, Адам. Якщо ти щось приховуєш, це може коштувати нам справи.

У ту мить двері відчинилися, і в кабінеті на мить промайнула постать Ави. Вона лиш краєм ока глянула на Адама, її усмішка була холодною, адвокатською — але він відчув, як її погляд пронизав його наскрізь.

І це було ще небезпечніше.

Бо він раптом усвідомив: не лише поліція може викрити їх. Вона теж помічала кожен його крок. І якщо він оступиться — ця жінка здатна зламати його так само, як і врятувати.