Розділ 24.

Годинник пробив опівніч, коли двері відчинилися тихим скрипом. У напівтемному кабінеті, де світло лампи відкидало м’які тіні на стіл і стоси справ, сидів Адам, схилившись над документами. Його пальці ковзали по рядках, але думки були далеко не тут.

Він зітхнув і потер перенісся. І саме в цей момент почув тихий стукіт каблуків.

Адам підняв голову. У дверях стояла вона. Ава. У темному пальті, розстебнутому так, що мерехтливе світло відкривало обриси її фігури. Вона виглядала так, ніби щойно вийшла з нічного клубу, але в її очах палав вогонь, знайомий тільки йому.

— Ава… — голос Адама зірвався. — Що ти тут робиш у цей час?

Вона зачинила двері на ключ, не відводячи від нього погляду.
— Я намагалася працювати вдома. Пити вино. Забути тебе… — її губи скривилися в хитрій усмішці. — Але в мене нічого не вийшло. Я просто повинна була тебе побачити.

Він ще хотів щось сказати, але вона вже підійшла, різко схопила його за комір сорочки і притисла свої губи до його. Її поцілунок був голодним, майже відчайдушним.

Адам відкинувся на спинку крісла, його руки опинилися на її стегнах, піднімаючи поділ сукні вище і вище. Вона сіла на нього зверху, відчуваючи, як його тіло миттєво відповідає на її бажання.

Їхні рухи були гарячковими — ніби кожен розумів, що це небезпечно, що будь-якої миті хтось може відкрити двері. Але саме ця забороненість розпалювала ще сильніше.

Ава задихано прошепотіла йому на вухо:
— Я твоя, Адам… навіть якщо нас застукають.

Він відповів гарячим шепотом, ковзаючи губами по її шиї:
— Хай хоч увесь світ увірветься сюди. Я не відпущу тебе.

І більше не було жодних слів — лише стогін, поцілунки й тіло, яке знову і знову шукало інше тіло.

Їхня ніч стала злиттям шаленого бажання й небезпеки, в якому реальність розчинилася, залишивши тільки двох людей, які вже не могли існувати один без одного.