Розліл 22.

Ранкове світло пробивалося крізь жалюзі, фарбуючи стіл у відділку смугами холодного сірого. Адам сидів, втупившись у папку зі справою, але думками знову повертався до ночі. Тепло її шкіри ще жило в його долонях, а запах її парфумів здавався сильнішим за каву, що парувала на столі.

— Ти виглядаєш… інакше, — пробурмотів хтось поруч.

Адам підвів голову. Перед ним стояв детектив Картер, його напарник, колега, з яким він пройшов не одну справу. Картер дивився пильно, наче вивчаючи кожен рух Адама.

— Інакше? — Адам зробив ковток кави, щоб виграти секунду. — Це ти про що?

— Ти напружений. Постійно відсутній. Вчора ти зник майже на дві години, — Картер стиснув губи. — Ти щось приховуєш від мене?

Напруга різко пронизала кабінет. Усередині в Адама все стислося, але зовні він залишився холодним і зібраним. Він нахилився вперед, зустрівши погляд напарника.

— Я приховую тільки одне, — відповів рівно. — Свою втому. Ця справа витискає з нас усіх соки. Ти й сам це знаєш.

Картер не зводив з нього очей, але врешті зітхнув, знизав плечима й опустився на стілець.

— Можливо, ти правий. Просто мені здається, що в цій історії більше, ніж ми бачимо.

Адам закрив папку, прикривши нові докази, які вчора вночі мав би показати, але залишив у себе. Він обережно посміхнувся.

— Завжди є більше, ніж ми бачимо. Але якщо ми не будемо тримати голову холодною, ми ніколи не зможемо докопатися до істини.

Колега кивнув, наче погодився, і більше нічого не питав.

Адам же відкинувся на спинку стільця й відчув, як полегшено зітхнув. Він знав: цього разу йому вдалося. Але як довго він зможе балансувати між двома світами — поліцейського і коханця нічної месниці?