Розділ 21

Кабінет Ави потопав у вечірній тиші. Лише лампа кидала тепле світло на стоси справ і холодну каву, яку вона давно вже не пила. Вона підняла телефон, і на екрані миготіло повідомлення від Адама:

Адам: Ти зараз у кабінеті?

Усмішка ковзнула її губами. Вона відповіла:

Ава: А де ж іще? Хтось мусить тримати цей чортів світ у рамках закону.

Він не змусив себе чекати:

Адам: Ти — єдина причина, чому цей світ тримається. Але я бачу тебе зовсім не в діловому костюмі.

Серце в грудях стислося. Вона куснула губу і написала:

Ава: І як ти мене бачиш?

Адам: З розстібнутою блузкою, коли твоя шкіра виглядає так, ніби вона тільки й чекає моїх поцілунків.

Її пальці тремтіли, коли вона друкувала відповідь:

Ава: Небезпечно таке писати інспектору поліції. А раптом це стане доказом?

Адам: Доказом чого? Що я безумно хочу тебе? Що уявляю, як притискаю тебе до столу і забуваю, що ти колись була святою адвокаткою?

Ава відчула, як її тіло спалахує від цих слів. Вона повільно потягнулася до комірця, справді розстібнувши два ґудзики, і зробила фото — лише натяк, тінь вирізу, який вабив більше, ніж відвертість.

Ава: А раптом я вже саме так сиджу?

Відповідь прийшла миттєво:

Адам: Тоді я покину клятий відділок і приїду до тебе. Попри все. Навіть якщо завтра доведеться згоріти.

Її пальці зупинилися на екрані. Вона закусила губу і надіслала останнє повідомлення:

Ава: Ти запізнився. Я вже горю.

Вона відклала телефон, але всередині ще довго пульсувало від його слів, від тієї невидимої нитки, яка розпалювала її більше, ніж будь-який дотик.

---

…Телефон знову здригнувся в її руці.

Адам: Я йду до тебе. Негайно.

Ава підвела очі на двері свого кабінету. Вона знала, що йому вистачить п’ятнадцяти хвилин, аби подолати шлях із відділку. Серце шалено калатало, бо кожне його слово ще тліло в ній, мов іскра на пороховій доріжці.

Вона встала, повільно зняла піджак, залишаючи на собі лише білу блузку й вузьку спідницю, і підійшла до вікна. Нічний Нью-Йорк світився неоном, мов би місто саме підштовхувало їх на небезпечний край.

Годинник показав 23:46, коли двері різко прочинилися.

Адам увійшов швидко, не даючи їй часу навіть на подих. Його пальці замкнулися на її зап’ясті, і він, не зводячи з неї погляду, прошепотів:

— Ти зводиш мене з розуму, Аво.

Вона не встигла відповісти. Його губи впали на її, гарячі, жадібні, як і його руки, що ковзнули по її талії, піднімаючи її спідницю вище. Вона задихнулася в цьому поцілунку, відчуваючи, як світ за вікном розчиняється, зникає, стає нічим.

Коли він підняв її й посадив на стіл, усі її справи, папки й документи розсипалися на підлогу, наче це було зовсім неважливо.

Вона лише прошепотіла крізь подих:

— Ти мав би бути на роботі…

Адам уп’явся губами в її шию й низько відповів:

— Моя робота — ти.

І цього разу вона не заперечувала.