Розділ 20.

Ава сиділа у своєму кабінеті, переглядаючи документи по справі. Очі ковзали по рядках, але думки були зовсім не про роботу. Вона знала — хтось зачистив сліди. Хтось прибрав ті самі деталі, що мали б вивести поліцію на неї.

Хтось — або він.

Вона повільно встала, підійшла до вікна. Нью-Йорк гудів унизу, безжальний і байдужий, але тепер вона відчувала — її життя більше не належить лише їй.

Адам…

Вечір. Двері її пентхаусу відчинилися — він увійшов без запрошення, як той, хто вже має право. Його погляд був пильним, майже диким.

— Ти знала, — сказав він низько, майже шепотом.
— Про що? — її голос звучав рівно, але всередині все тремтіло.
— Що я прикриваю тебе.

Вона підійшла ближче, її пальці ковзнули по його щелепі, по шиї.
— І що тепер, Адаме? Ти мій ворог чи мій союзник?

Його руки схопили її за талію, притискаючи до себе.
— Я твій. Чуєш? Повністю.

Ава дивилася в його очі, темні, повні небезпечного світла. І знала — він справді сказав правду. Він уже переступив межу, вже не поліцейський, а чоловік, одержимий нею.

Її губи торкнулися його вух, і вона прошепотіла:
— Доведи.

Вона не встигла нічого додати — він зірвав з неї блузку, впиваючись гарячими поцілунками. Їхні тіла зустрілися жадібно, як у двох, хто більше не боїться впасти. Вогні нічного міста танули у склі, а вони кохалися так, ніби завтра вже не настане.

Це була їхня клятва — не словами, а тілом: разом, навіть у темряві.