Розділ 19.

Адам сидів у своєму кабінеті, тримаючи в руках теку зі справою, яка тепер була для нього не доказами, а зброєю. Він уважно переглядав звіти підлеглих, викреслював рядки, змінював акценти. Його рухи були холодно-точними, як у гравця, що розставляє фігури на шахівниці.

— Ти певен, що це все? — запитав молодший детектив, поклавши перед ним кілька фотографій.
Адам поглянув на них. На знімках — нічні вулиці, силует жінки, тінь, яка могла належати будь-кому.
Він спокійно закрив теку й відсунув убік.
— Це тупик. Записати: "немає доказів".

Йому вірять. Бо хто посміє сумніватися у головному інспекторі Нью-Йорка?

Та за зачиненими дверима він відчував, як серце гупає швидше, ніж будь-коли. Він робив це для неї. Для Ави. Для жінки, яка стала його одержимістю і слабкістю.

Ввечері він сидів у машині навпроти її будинку. Її світло горіло на кухні, і він бачив, як вона рухається, легка тінь за склом. У нього стискалися пальці — бажання знову торкнутися її було майже болісним.

Але тепер між ними стояла ще й інша правда: він уже не просто чоловік, закоханий у небезпечну жінку. Він став її спільником.
І кожен крок, кожен підпис, кожна брехня у звітах — це нова нитка в павутинні, яке він плете, аби захистити її.

Адам знав: якщо правда спливе, загине не лише вона. Загине і він.
Але його це не лякало. Бо, дивлячись на її вікно, він подумав:

Якщо палає — я теж горітиму разом із нею.

---