Розділ 17

Сонце ще не піднялося високо, лиш золотило краєчки хмар і пробивалося крізь прозорі стіни пентхауса. У кімнаті стояла тиша, порушувана лише рівним подихом і стуком серця.

Ава лежала на його грудях, ковзаючи пальцем по теплій шкірі, відчуваючи, як під нею б’ється життя. Її темне волосся розсипалося по його плечах, і Адам не відривав погляду від цієї картини — такої крихкої й водночас небезпечної.

Його рука повільно ковзала її спиною, ніжно, майже дбайливо.
— Якби я міг, залишив би тебе отак завжди, — тихо мовив він. — У моїх руках.

Вона посміхнулася ледь помітно.
— У моїх руках ти вже давно, Адаме.

Він зітхнув, обіймаючи її міцніше. Його голос став серйознішим, глибшим:
— Ава… розкажи мені. Все. Не тільки те, що я вже знаю. Чому ти стала тим, ким стала. Чому вночі ти — суддя й кат.

Вона підняла голову й зустріла його погляд. У її очах не було страху — лише тінь спогадів. Вона довго мовчала, ковтаючи слова, але зрештою заговорила.

— Мій батько був суддею. Він вчив мене законам. Він змушував вірити в справедливість… — її голос зірвався. — Але потім я побачила, як він сам продає її. Як злочинці виходять на свободу, бо хтось заплатив достатньо.

Вона стиснула пальці на його грудях, ніби трималася за нього, аби не зламатися.
— Я зрозуміла: світ не працює так, як нам розповідають у книжках. Справедливість — це ілюзія. А я… я вирішила створити свою.

Адам мовчав, уважно дивлячись у її очі. Його серце билося частіше, бо він бачив перед собою не лише коханку, а жінку, яка несла в собі бурю.

Він нахилився й поцілував її в скроню.
— Знаєш, що найстрашніше? — прошепотів він. — Я маю тебе заарештувати. А замість цього хочу лише ще сильніше втягнутися в твій морок.

Ава усміхнулася — сумно й небезпечно водночас.
— Бо ти такий самий, як і я. Просто ще не визнав цього.

Їхні губи знову зустрілися — вже не в пристрасті, а в обіцянці. Обіцянці, що їхня історія лише починається.

Її слова ще відлунювали в повітрі, а він не відпускав її погляду. Адам бачив у ній не монстра — а жінку, яка бореться з власними демонами. І саме це зводило його з розуму.

Він різко перевернув її на спину, і тепер сам нависав над нею. Його руки ковзнули по її тілу, наче прагнули переконатися, що вона реальна, що вона вся належить йому.

— Ава… — хрипко видихнув він, — я не можу більше зупинитися.

— І не треба… — прошепотіла вона, впиваючись пальцями в його плечі.

Їхні губи знову злилися, але тепер у цьому поцілунку було щось дикіше, ніж раніше. Він жадібно досліджував її, пестив кожен сантиметр шкіри, ніби намагався запам’ятати її назавжди.

Вона вигнулася йому назустріч, віддаючись цьому полум’ю, яке палало між ними. Її стогін розчинився в його поцілунках, і він уже не міг відрізнити, де починається вона, а де закінчується він.

Вони кохалися довго й пристрасно, знову й знову, немов намагаючись заглушити темряву в собі єдиним способом — один в одному.

Коли вони знесилено впали на подушки, Адам пригорнув її до себе так, ніби хотів уберегти від усього світу. Його пальці ще тремтіли від надлишку почуттів.

— Ти знищиш мене, — прошепотів він їй на вухо.

— А ти мене, — відповіла вона ледь усміхаючись. — Але я не хочу інакше.

Їхній подих знову сплівся, і навіть коли вони засинали, їхні тіла ще не відпускали одне одного.