Розділ 16.

Він вийшов із тіні.
І в наступну мить Ава відчула, як повітря ніби вибухнуло.

— Адам, — прошепотіла вона. Це ім’я було не звинуваченням і не здивуванням. Лише холодна констатація факту.

Його щелепа стиснулася, очі палали гнівом і пристрастю водночас.
— То це була ти… — голос хрипів, ніби його душили. — Усі ці трупи… Ти вбиваєш.

Ава повільно підійшла ближче, її підбори відстукували ритм вироку.
— Я роблю те, чого не робиш ти, Адаме. Те, чого не робить твоя система.

Він вхопив її за руку, стискаючи так сильно, що вона мало не скрикнула, але очі її лишилися незворушними.
— Ти зводиш мене з розуму. Я мав підозри, але… — він хрипко засміявся, більше схоже на крик. — Ти ж адвокат, Аво. Ти повинна захищати закон!

— Закон? — її голос задзвенів іронією. — Закон — це ширма. Ти ж бачиш: покидьки виходять із зали суду, сміючись. І ніхто їх не карає. Ніхто, крім мене.

Вона вирвала руку і зробила крок назад.
— Я вбиваю тих, хто зґвалтував, убив, зламав життя — і залишився безкарним. Я — не злочинець, Адаме. Я — вирок.

Його серце калатало. Кожне її слово било, як постріл.

— Ти ставиш себе вище за всіх… — прошепотів він, не відпускаючи погляду. — Богиня правосуддя з ножем у руці?

Ава посміхнулася крижаною посмішкою.
— Можливо. Але скажи чесно, Адаме… хіба ти ніколи не мріяв про те, щоб зробити те саме?

Її питання зависло в повітрі, отруйне й спокусливе водночас.

Адам зупинився. У ньому боролися два світи: холодний закон і пекельна жага до цієї жінки, яка роздягала його душу до кісток.

Він зробив крок ближче. Його пальці торкнулися її щоки — ніжно, але з прихованою люттю.
— Чорт забирай, Аво… ти найнебезпечніша жінка, яку я зустрічав.

Її очі спалахнули, мов у дикої кішки.
— І ти все одно не можеш мене відпустити.

---

У цю мить напруга сягнула точки кипіння. Він мав одягнути на неї кайданки. Але замість цього нахилився і знову вкрав у неї поцілунок — гіркий, палкий, приречений.

---

Його поцілунок був вироком — не їй, а собі. Адам розумів: після цього кроку вороття не буде. Але жодна сила у світі не могла відірвати його від Ави.

Вона відповіла жадібно, майже голодно, ніби хотіла випити його до краплі. Її пальці ковзали під комір його сорочки, розривали тканину, залишали сліди на шкірі.

— До мене, — прошепотіла вона йому на вухо. — Зараз.

---

Її пентхаус зустрів їх нічним сяйвом вогнів Манґеттена. Двері навіть не встигли зачахнутися — Адам уже притиснув Аву до стіни, зриваючи з неї пальто. Вона сміялася — тихо, задихано, наче кішка, яка знає, що впіймала здобич.

Вони рухалися крізь кімнати, не зупиняючись: диван, кухня, вузький коридор — кожен крок був розпечений пристрастю. Їхні тіла зливалися в єдине, бажання палало так сильно, що здавалось, саме місто під ними здригалося від цього гріха.

У спальні, під м’яким світлом нічного міста, вони зрештою впали на ліжко.
Адам не залишав їй ані подиху перепочинку, але й сам згоряв від її дотиків. Його пальці ковзали її тілом, її стогін розрізав тишу, а їхня гра тривала, хвиля за хвилею, без зупину.

Він хотів її всю — до останньої подряпини, до останнього подиху.
Вона ж — хотіла, щоб він згорів у її вогні й ніколи вже не вийшов з цього полум’я.

---

Коли світанок почав фарбувати горизонт у золотаво-червоні тони, Адам лежав поруч, спітнілий, задиханий, але з дивним відчуттям спокою. Він знав: ця ніч була їхньою точкою неповернення.

Ава лежала на його грудях, проводячи пальцем по його шраму.
— Тепер ти мій, — прошепотіла вона. І він не заперечував.

Бо це було правдою.