Розділ 13.

Ава стояла біля вікна свого кабінету й спостерігала, як сутінки огортають місто. Нью-Йорк гудів своїм вічним хаосом: клаксони, людські голоси, миготіння неонів. Але за останні кілька днів цей звичний шум не міг заглушити одного відчуття — на неї дивляться.

Вона не мала доказів. Лише інстинкт. А інстинкт ще ніколи її не підводив.

---

Повертаючись додому пізно ввечері, вона кілька разів помічала чорний седан у дзеркалі заднього виду. Завжди на відстані. Завжди зникав, коли вона намагалася змінити маршрут.

Хтось грає зі мною в полювання.

Ава зупинилася на узбіччі, вийшла з авто й пройшлася вулицею, не озираючись. Тільки внутрішнім слухом відчувала кожен крок, кожен шурхіт. Серце билося рівно, але пальці мимоволі ковзнули до внутрішньої кишені пальта, де ховався ніж.

Вона знала: якщо треба буде, вона вдарить першою.

---

Удень усе виглядало інакше. Вона — відома адвокатка, в костюмі, на процесі, у світлі камер. Але навіть у суді вона ловила на собі дивні погляди. Іноді це були колеги, іноді журналісти. Але щось у цих відчуттях видавало інше: за фасадом натовпу хтось невидимий простежує кожен її рух.

---

Уночі, повернувшись додому, вона зняла туфлі, налила собі віскі й сіла на підвіконня. Її очі ковзнули по темряві за вікном.

— Якщо це гра, — прошепотіла вона, торкаючись холодного скла, — то я теж вмію грати.

Її усмішка була тонкою, майже хижою.

Але всередині, там, де вона ніколи не дозволяла нікому заглядати, зароджувалася тріщина. Вперше за довгий час Ава не була певна, що контролює правила цієї гри.