Розділ 7.

Перші промені сонця пробилися крізь панорамні вікна. Нью-Йорк прокидався: гул машин унизу, віддалений звук сирен, запах кави з сусідніх кав’ярень.

Ава прокинулася першою. Її тіло все ще пам’ятало ніч — кожен поцілунок, кожен дотик. Вона обережно вислизнула з-під його руки, яка важко лежала на її талії, і пішла босоніж по холодній підлозі до кухні.

Наливаючи каву, вона глянула на своє відображення у склі: розкуйовджене волосся, сліди на шиї, легка усмішка на губах. Це була не звична, холодна адвокатка. Це була жінка, яка дозволила собі слабкість.

Адам з’явився слідом. У джинсах, з оголеним торсом, він виглядав так, ніби належав цьому місцю. Він підійшов, поцілував її у плече й забрав чашку з її рук.
— Ти вмієш дивувати, — пробурмотів він.

Вона усміхнулася, але в очах уже світилася сталь.
— Це лише ранок. Попереду день.

---

За кілька годин Ава вже стояла в судовій залі. Строга чорна сукня, зібране волосся, холодний блиск у погляді. Вона була іншою — впевненою, гострою, небезпечною. Її голос звучав чітко, аргументи падали важко, мов удари. Клієнт, якого вона захищала, посміхався — він знав, що з такою адвокаткою йому не страшні навіть найтяжчі обвинувачення.

Адам тим часом сидів у своєму кабінеті. Свіжі документи з моргу чекали його на столі. Новий звіт. Новий труп. І знову — сліди тієї самої руки, того самого «нічного месника», що діяв у місті.

Він втупився у фотографії. Його інстинкт кричав: цей вбивця не просто чистить вулиці від покидьків. У нього — свій кодекс, своя гра. І тепер він відчував: ця гра небезпечно близька.

Адам відкинувся у кріслі, і в його пам’яті промайнула ніч — Ава, її очі, вогонь у них.

Він струснув головою, намагаючись відкинути думки. Але відчуття не зникало: їхні світи перетинаються набагато тісніше, ніж він готовий собі зізнатися.

---