Дим, безкрилий товаришу!
Я слово без аркушу напишу на чорних губах сновидінь. Ти одінь його голе, одиноке й незаймане. Хай мене його стадо, радо біжуче на випаску чтива. Маску почтивої притчі зриває слово. Не перше і не останнє. Безначальне і безкінечне, як Всесвіт.
Краплини калини розсипалися на снігу, як слова зірвані з губ. Лежіть тепер мерзніть поки не розтопче вас слід. Ступивши на лід стрибати не слід. Мовчання розтратить все золото, а кинеться срібла – бла-бла-бла. З пустого в порожнє. Піхви не втримують гострі на язик шаблюки образи так і січуть правду матку. Новому дню голову з пліч. Думи без неї дамбу рота прорвали.
«Бійся гніву терплячого», - древні казали.
Казали мазали.
Бійся терпіння терпкого, як відчай і солодкого, мов афірмація, що все буде добре.
По осені калюжам ранок повертався додому. Обтрусився біля порогу. Голодний і мокрий дивився на двері. Кава чекала на губи. Гаряча, як кавказець і гірка, як правда. Грав далеко шансон. Таксо їхало мовчки до точки. Сорочки знімали тумани. Поети складали вірші, як дивани. Із ванни радісний крик! Прийшла гаряча вода, «непрохана й неждана, а я її зустріти не зумів». Сонце, доверху залило чашу кімнати і, випило радість за щастя і вдачу. На здачу діджей поставив любиму пісню на радіо.
Сусід включив дриль, а він поламався.
#11305 в Любовні романи
#4445 в Сучасний любовний роман
#4321 в Сучасна проза
Відредаговано: 01.07.2024